...Автобус з Івано-Франківська до Верховини їде 3 год. Потім ще зо 20 хв. треба петляти вузькою дорогою до Криворівні. Село простяглося на 7 км між горами уздовж річки Черемош...
Оно йдіт д'горі, на отуй во ґрунь, — показує на хату під горою чоловік років 50. Спілкуємося у селі Криворівня Верховинського району Івано-Франківської області. Півстоліття тому режисер Сергій Параджанов знімав тут фільм "Тіні забутих предків".
м'який знак, проте "ч" вимовляють не твердо, а "и" звучить майже як "і". Автобус з Івано-Франківська до Верховини їде 3 год. Потім ще зо 20 хв. треба петляти вузькою дорогою до Криворівні. Село простяглося на 7 км між горами уздовж річки Черемош. Мобільний зв'язок є не всюди.
— Христос воскрес! — гукає дівчина на підборах із великим яскравим пакетом до старшої жінки в довгій квітчастій спідниці, яка йде до неї через дорогу. — Воістину воскрес, — та зупиняється, мружиться проти сонця. — Єк спали? — Дєкувать. Єк ви? Я ото худібку вкутала, йно снідат — а хліба ніт.
Піднімаюся кам'яними сходами до церкви, попри неї йду ґрунтовою дорогою до помешкання Марії Потяк, 61 рік. Вона знімалася у стрічці Параджанова. Невисока, круглолиця, у розтягнутому чорному светрі. Коли бачить фотоапарат, переодягається у пістряву вишиванку.
— Донька живе у Верховині, то вже майже як місто, хоч рахується селище, — розповідає Марія Дмитрівна. — Онуки як до школи пішли, то донька старається з ними вже казати "що, як", а не "шо, єк" по-гуцулскому. Онучка вчилася класі в другому, прийшла до нас в гості. Я їй: "Давай, накину тобі гачі" — тобто штани. Вона приходит додому і матері каже: "Матка така розумна, вчителькою робит, чо вона матюкається?" Ще в нас кажуть шьвінки — то є труси по-літературному, вучкур — пояс. Під хатою Потяків — 300-річна дерев'яна церква УПЦ Київського патріархату. На суботню вечірню службу сходиться зо два десятки селян, переважно жінок. Багато хто в штанях і спортивних костюмах — священик 48-річний Іван Рибарук не робить зауважень.
— Зараз ми втратили розуміння значимості слів, і зміна сенсів торкнулася не тільки мови, — говорить на проповіді. — От приміром є таке слово "набутися". Сьогодні його вживають у сенсі "повеселитися за столом, порозважатися". Колись на Гуцульщині набутися означало побути один з одним, побачити, прожити, обмінятися. Відчути, що біля мене є людина, з якою мені добре. Раніше жили на горбах, спускалися й бачилися рідко. Під час зустрічей обмінювалися всім, чим мали — від їжі до емоцій, мудрості. Гуцули колись алкоголю не вживали — горілку почали пити, як перші москалі прийшли. У нас не було зерна, цукру — тільки фрукти.
Навіть виноград у нас не росте. Мали лише легенькі наливки. Пили з порцачків мацюньких на 20 грамів. За кожним разом один другому мав приспівати співанку, що я до тебе п'ю. Так люди набувалиси. Тож коли ти йшов на весілля, ти готувався, що побачиш людей, що будеш говорити, співати. Я прийшов набутиси з вами — вас узріти, почути, розмовляти, з вами обмінятися собою. Сільська рада Криворівні розташована у старій хаті, критій шифером. Стіни в кабінеті голови побілені, біля вікна стоїть комп'ютер і принтер. Два столи поставлені літерою "Т", завалені паперами.
— Слава Ісусу Христу! — до кабінету сільського голови 40-річного Василя Зеленчука заходить міцний чоловік у бордовій тенісці. — Навіки Богу слава, — відповідає той. — Це — міністр оборони Криворівні. Ярослав Гаврилюк керує в нас сільськов самооборонов. По телефону зі мнов сварився, чого вчора з присілка провалили чергування біля церкви, було лиш два чергові. Зазвичай їх до 10. Не лиш біля церкви стоят — по селу пройдутси, чи нема п'яних або якої бійки. Навіть дивлятси, якщо сміття хтось викидує. Є у нас такий вираз "прийшов клам ед нам" — питання стоїть руба, і його треба вирішувати. Що таке "клам" — не знаю, "ед нам" — до нас. От учора так було — сесія сільради, зібрали депутатів. Одна жінка хотіла поставити пивну палатку біля футбольного поля або біля клубу.
Довго сперечалися, люди вирішили: "Най голова скаже, і так будемо голосувати". І прийшов клам ед нам — мусив вирішувати. Ніякої палатки там не буде. Через відчинені двері видно, як жінка стукає до кабінету соціального працівника навпроти. — Там відий нема нікого, — гукає до неї голова. — А не знаєте, коли буде? — Я не годен сказати, — відповідає. Коли прощаємося, згадує ще одну історію.
— Торік були приїхали до нас студенти на практику й робили коло сіна. Сусідка каже: "Ви, як підете д'хаті, мете назад вертатися, то скажіт, аби дали верені". Верені — це такий кавалок полотна, аби сіно нести. Через 10 хвилин іде студент, несе в руках банку варення... 668 сторінок у книзі "Гуцульські світи. Лексикон", яку торік видав Інститут українознавства ім. Крип'якевича. Вона тлумачить слова з гуцульських говірок ХІХ-ХХІ ст. Також подано сталі словосполучення, фразеологізми, прислів'я та приказки, міні-тексти, що ілюструють використання гуцульських говірок. Скільки слів подано у виданні, укладачі підрахувати не можуть. 21 393 українці назвали себе гуцулами під час перепису населення 2001 року. Більшість з них — 21 249 — в Івано-Франківській області. На Одещині було семеро гуцулів, на Луганщині і в Криму — по двоє. "Мова закарпатців нагадує мені белькотіння індиків" — Говірка не зникає. Люди спілкуються тією мовою, якою звикли. Але в школі ми розмовляємо літературною, діти на неї легко переходять, — розповідає учителька української мови Криворівнянської школи на Івано-Франківщині Іванна Мосейчук, 45 років.
Що найважче дається дітям, коли вони опановують літературну мову? — Вживають часом гуцульські слова. Наприклад, "горші" замість чашка. Говорять: "О, зима паде". Виправляю: "Зима не паде, а наступає, паде сніг". Часто пишуть окремо дієслова майбутнього часу з часткою "-ме": — "працювати ме", або взагалі — "ме дивитися". Працюємо над культурою мовлення: діти записують по 10 висловів, які вживають неправильно. Наприклад, "не мішай мені" — треба "не заважай". Місцева говірка справді так відрізняється від літературної мови, що її не зрозуміли б немісцеві? — Дехто каже, що то наша особлива гуцульська мова. Але це не так, то — діалект. Наприклад, оце зрозуміло: "Хочете напитиси — ідіт, ген ди чуркало є"? Переклад: "Хочете напитись, он є джерело".
"Візми бербеницу бринзи" — тобто "бочку". Або така от примовка: "Петре, йой, ви такий ґазда, шо то видно. Хто таки відґаздий, то таки в роки буде видно, що відґаздий, а з пустого пусте", — каже сусіда, що Петро добрий господар. А тільки виходить за двері: "И, Госпидку милосердний, яке пусте дрантя, аби з гадини капало, то випив би", — тобто п'яниця. Чи доцільно наполягати на використанні літературної мови? Може, варто зберігати унікальність? — Вважаю, що всі повинні володіти українською літературною мовою. В університеті на першому курсі у нас було 18 закарпатців. Приїжджаю додому, мама питає, як враження.
А я кажу: "Мамо, у нас 18 іноземців. Я не розумію, що вони говорять". Закарпатці розмовляють ще більш незрозуміло від нас. Їхня мова нагадує мені белькотіння індиків: "пой сюди", "шваблики", "крумплі". Якщо кожен буде говорити своїм діалектом, то не зрозуміють одне одного.
