23 серпня в Україні відзначають День Державного Прапора України. На загальнодержавному рівні свято встановлено указом Президента України Леоніда Кучми у 2004 році.
Вперше на Прикарпатті синьо-жовте знамено було піднято 14 травня 1989 року. Під час відкриття пам’ятника Тарасові Шевченку у селі Воскресінці Коломийського району це зробив громадський діяч, член УГС, юрист Володимир Ковальчук.
В Івано-Франківську офіційно, за рішенням обласної Ради народних депутатів, прапор замайорів на Великдень 15 квітня 1990 року. Президія ради доручила це зробити Петрові Арсеничу, Зіновію Думі та Маркіянові Чучуку.
Однак, ще 21 січня 1990 року національний стяг тоді на риштуванні ратуші, що ремонтувалась, підняв рухівець, оператор обласного телебачення «Галичина» Тарас Майстришин.
З нагоди чергової річниці, «Фіртка» вирішила спільно із Тарасом Майстришиним згадати ті часи, чи легко в кінці 1980-х було бути патріотом і як так сталося, що радянська влада дозволила такий вчинок.
"Ми були якісь доросліші..."
Пане Тарасе, з чого усе починалося?
До 1990-го року дорога була нелегка. На той час нас зібралося багато однодумців. Усі вони тоді не були такими відомими, як тепер: Юрій Андрухович, Іван Бринський, Ярослав Шевчук, Маркіян Шевчук, Василь Вільшук. Був старший товариш Опанас Заливаха.
Ми любили зібратися, поговорити, зробити щось таке ідейне, патріотичне. Так і вирішили 22 червня 1988 року провести установчі збори Культурно-наукового товариства «Рух», як громадської організації. Але до цього часу вже було зроблено багато роботи. Перше наше зібрання було у теперішньому Художньому музеї.
Щодо прапора, то чи свідомо чи несвідомо українська символіка вже виринала помалу із підпілля. Так вже пригадую, на серйозному рівні, прапор підняли на теперішній вулиці Січових Стрільців – між двома будинками було протягнуто розтяжку із синьо-жовтим знаменом. Це було зроблено вночі і вранці люди могли його побачити.
Пізніше на Майзлях на церкві було піднято прапор, по якому стріляли з вікон Прокуратури Тисменицького району.
Володимир Ковальчук у Воскресінцях під час відкриття пам’ятника Тарасові Шевченку підняв прапор.
Тобто, відлига зробила своє і по трохи все більше наших краян поверталися до українського.
Як тоді ще радянська влада реагувала на ваші такі зібрання, мітинги?
У місті всі знають один одного. Тоді першим секретарем був Куравський, працювала СБУ. Ми були мізером, нас могли у будь-який момент поставити на місце. Але комусь там у верхах, напевно, було відомо, що Союз розпадатиметься. За нами стежили, нас контролювали, але радикально не чинили.
Батьки щораз нам говорили куди ви йдете, що робите, переживали за нас. Адже ніхто просто не сподівався, що воно все так швидко відбудеться.
Мені тоді було 30 років якраз, але ми були якісь доросліші...
"Той шарф ще досі у мене зберігається як згадка і символ тих часів..."
Давайте все-таки про вашу участь у піднятті прапора?
У нас на Арматурному заводі був осередок КНТ «Рух». І тоді було прийнято таке рішення, що треба в центральній частині міста встановити щоглу для прапора. То був січень 1990-го року. Ми знайшли ті труби, підняли прапор на площі біля фонтану – тепер це Вічевий Майдан. На ранок влада щоглу зігнула і прапор зняла.
Тоді ми вирішили, що треба більш серйозно підійти до такої справи.
21 січня зібрали віче, а перед цим написали звернення до тодішньої комуністичної влади, у якому закликали поновити прапор на Вічевому майдані, а якщо цього не буде зроблено, то ми сказали, що встановимо його на міській ратуші. Це вже було більш символічно.
У нашому ж випадку, до слова, мабуть, справа навіть не у символі держави, а у тому, де він буде розміщений.
Реакції влади на наше звернення не було. Люди зібралися на віче тут, де фонтан, і ми пішли до Ратуші. Тоді Ратуша працювала до 18.00. Логічно, що ми встигали зайти туди, щоб піднятися на верх.
Як так сталося, що прапор вивішували саме ви?
Я знайшов прапор і древко до нього, але не моє завдання було його нести. Я займався організацією і фіксацією події на фото. Та поки я це робив, то виявилося що навколо нема нікого з наших і я сам несу прапор. То якось так скерувала доля.
Ми прийшли до Ратуші, а її вже зачинили. Ярослав Шевчук запропонував принести драбину. Ми її приставили до парапету першого поверху. І я почав лізти по драбині - був наймолодшим серед наших на той час.
Вище було змонтовано риштування і я по ньому доки зміг, доти піднявся. І десь так на рівні третього поверху ратуші почав закріплювати прапор - зняв з себе махеровий шарф і прив'язав ним стяг. Той шарф ще досі у мене зберігається як згадка і символ тих часів.
Навколо ратуші люди співали стрілецьких пісень. Я крикнув з висоти «Слава Україні!» Всі відповіли «Героям слава!». Все, віче закінчилося, а наступного дня я зібрався і поїхав у Литву друкувати нашу газету «Крок».
Три дні влада чекала, коли той прапор буде знято. Я повернувся через три дні, нам дали вишку і я його зняв.
Де зараз цей прапор знаходиться?
Я тоді передав його Остапу Круцику. Він мав би бути у нього в архіві.
За такі вчинки раніше карали. Як було у вас?
Система працювала чітко. Вони знали кого можна залякати, а кого ні – тобто як з ким говорити. Але за це підняття прапора нам нічого не було.
Чи повторили б ще раз такий вчинок?
Повторив би. Але я не вважаю, що це був подвиг з моєї сторони. Це вже історія. Було багато помилок, але тепер легко говорити. Ми знали, що мусимо просто робити свою справу.
"Це свято народу - маємо у цей день показати, що ми є незалежні, що маємо армію, символіку, традиції..."
Ви сказали, що були доросліші у свої 30-ть, ніж теперішня молодь. Чому?
Ми мали тоді більше обов’язків, були відповідальніші. То були інші часи. Зараз якесь таке відношення молоді до національної символіки, національної ідеї, патріотизму... Дуже шкода, що ми не вчимо своєї історії. Для чого нам цілі факультети, коли ми не знаємо свого минулого...
Нам не вдалося виховати патріотів, тих, хто любитиме свою державу. Чому? Ми не мали держави як такої у свій час. Нам не передали батьки, а тепер і ми не можемо передати цього патріотизму.
Але, держави не будуються за 10 чи 20 років. Імперії, які проіснували століттями, розвалилися. 28 років – маленький проміжок часу в історії, щоб побудувати міцну державу. Ми відбулися так, як змогли. Треба працювати далі. Ця земля дана Богом і її потрібно розвивати. І нам потрібно виховувати молодь у патріотизмі і любові до своєї землі.
Цьогоріч День незалежності святкуватимуть по-іншому. Як сприймаєте нововведення влади?
Зараз це все сходить на якусь буденщину. Це свято народу - маємо у цей день показати, що ми є незалежні, що маємо армію, символіку, традиції, а не перетворювати усе на шоу. Вважаю, що ці традиції міняти не потрібно.
Нехай ці люди, які вийдуть на площі у цей день, зроблять це свідомо, а не тому що так треба.
Зрештою, до 2013 року ми думали, що ми незалежні. Але то ми собі так лиш думали і лиш тепер знову, можливо, починаємо здобувати незалежність. Але нас знову приспали…
Що для Вас особисто означає День незалежності, День державного прапора?
Ще з тих часів кожного року на День незалежності і День прапора я маю вихідний. Це для мене, моєї родини - свято. Це той самий Великдень України, як і воскресіння Христа.
Кожного року 23 серпня одягаю вишиванку і йду на підняття прапора. Так само і 24 серпня. Це наше свято, згадка про нашу молодість.
