Коли нас, один за одним, зраджують няшні та пухнасті складові світу сього, коли падають прогнилі декорації і замовкають солодкі голоси коучів, ми – хоч-не-хоч – починаємо придивлятися до речей, сповнених байдужого спокою.
З усього того, що ми числимо «основами всесвіту», час виглядає чи не найбільш найбайдужішим до людських прагнень. Найзагадковішим та найневблаганнішим. Тисячоліттями роззлощені цією інертністю люди намагалися визначити кореневу таємницю часу. Більшість з тих спроб згинуло в часі не заслуживши навіть на пам’ять.
Глибше за інших пірнули гностики перших століть християнської ери. Вони дійшли принципового висновку: таємниця часу сусідить з таємницею Бога. Сусідить так близько, так щільно й невіддільно, що її пізнання майже напевно відкриває браму Творця, як найбільшої з таємниць.
Відлюдники з Лівійської пустелі глибоко вчиталися у рядки п’ятої глави Послання св. Апостола Павла до Солунян: «А про часи та пори не маєте, брати, потреби, щоб до вас писати. Самі, бо знаєте, що день Господній прийде, як злодій уночі».
Таємниця часу тут виступає в своїй крижаній та незмірній іпостасі – зустріч з нею є страхітливою та раптовою зустріччю людського з нелюдським. А ще День Господній приходить до смертних як мамут до мурашника. Образ «нічного злодія» - лише бліда тінь тієї байдужої сили, яка змітає епохи заради цілей, що лежать за межами усіх наших вимірів та уявлень.
На тлі цього древнього і гострого розуміння часу як передпокою Виповнення Часів жалюгідними виглядають спроби людей протистояти поступу часу як невмолимому розгорненню Кінцевої Події через низку проміжних подій, щоразу жахливіших. Щобільше: вся теперішня культура та цивілізація збудовані на відчайдушному протистоянні руху годинникової стрілки.
На тупому та, головне, безнадійному протистоянні.
Як тільки людина була проголошена найвищою цінністю всесвіту, в адептів людського, занадто людського, виникла нездоланна проблема. Двонога «найвища цінність» є смертною. Після сімдесяти-дев’яноста років життя «найвища цінність» відкидає копита й врізає дуба. І жодна чеснота не дає змоги подолати імперативну вимогу часу.
Всі вмирають, навіть посланці Божі.
Все зникає, навіть найдосконаліші плоди людського генія та людської праці.
І це ще до зустрічі зі Знищувачами Світів.
Тому спекулятивні системи мислення пропонують умоглядно упослідити час. Пропонують перемогти його технологіями «самореалізації», тобто технологіями тотального самообману. А найсвіжіші теорії про те, як прожити життя «не надарма» й зовсім закликають обтанцьовувати кожну мить з насолодою та забити на масштабні цілі, які заважають цим танцям.
А ще серед багатьох шляхів сучасного світу пропонується озброїтися переконаннями (які кому до вподоби) і діяти. Йти вперед за принципом «бачу мету, не бачу перешкод». Переконати себе, що обраний шлях прямує до світлого майбутнього (тобто до «позитивного безчасся»). Що він апріорно є «правильним». Що в кінці того шляху можна буде посміятися над часом.
Тобто протиставити космічній байдужості часу горду байдужість мислячої та незалежної істоти.
Красиво, звісно.
Але до пори до часу.
Переконані люди вірять, що, долаючи свій шлях, переможуть таки невмирущого чахлика і здобудуть для людства зайця, у череві якого качка, у череві якої яйце, а в яйці — голка тощо. Вони йдуть і йдуть, співаючи свої пісні. Вони іноді перемагають когось схожого на чахлика, здобувають щось схоже на зайця, але замість качки у череві вуханя знаходять бридку жабу, яка цитує їм з Бодріяра: «Інформації стає щораз більше, а змісту — менше».
Коли наступає час підійти до вівтаря часу й покласти на нього щось суттєве, мисливці виявляють, що в них порожні руки. Що вся самореалізація звелася до напруженого пошуку доказів власної самобутності. До пошуку того, що не рятує ані від смерті, ані від божевілля, ані від щоденного жаху бездарно прожитого часу.
Адепти самореалізації кажуть, що рятує від забуття.
Але часу байдуже до нашої пам’яті, до дешевих примар безсмертя. На петлях часу обертається безліч імен і подій. Колись все це поглине ШІ, класифікує та занотує. А відтак й сам розчиниться у безмежжі всесвіту, де інформація є такою ж здобиччю «чорних дір» як і зоряний пил з галактичним газом.
Це – кінець кінцем повстання проти таємниці часу. Якщо в ньому й криється перемога, то вона десь у надрах «чорної діри». Тобто далеко за межами «обріїв самореалізації».
Чи є якась добра звістка для тих, хто стурбований таємницею часу? Про це кажуть різне. Кажуть, що у розгорненні Кінцевої Події (КП) є свій позитивний вайб. Чим ближчим є Виповнення Часів, тим ближче ми підступаємо до доби формування остаточного послання. До тієї епохи, коли присмеркове людство спрямує до майбутнього безлюдного мороку свій спадок, квінтесенцію своїх тисячолітніх напрацювань.
Тіні останніх свідків розгорнення КП першими повстануть з мороку у вічному поверненні. Невідомо де це відбудеться – в цьому всесвіті чи в іншій бульбашці, яку Сили підтримають після нашого занепаду. Але пророцтво незмінне: останні стануть першими.
І час знову відокремиться від Творця для будування послідовності.
І світанок вилікує хвороби сутінок.
