Станиславів наприкінці травня 110 років тому – очима газети Kurjer Stanisławowski...
Близько 10-ї години вечора 24 травня 1907 року біля Міщанського казино в Станиславові (тепер – Івано-Франківськ) велелюдний натовп, здебільшого поляки, влаштував надзвичайну овацію новообраному послові до Державної Ради (австрійського парламенту), кандидатові від Польської націонал-демократичної партії Павлу Ствертні.
Радість прихильників Ствертні була зрозуміла: польський кандидат лише на 123 голоси випередив свого головного опонента – сіоніста, колишнього рабина, який мав чималий вплив на єврейське у своїй більшості населення міста, доктора Маркуса Брауде.
Доктор Маркус Брауде
«Перше повідомлення про результат виборів було оприлюднене близько восьмої години вечора. Натовп чекав із напруженням, а коли пролунали слова: «Ствертня переміг», нечуваний запал і ентузіазм охопив присутніх. Старші та поважні люди падали одне одному в обійми, радіючи, що наше місто так щасливо відбило соціалістично-гайдамацько-сіоністичну навалу», – писав у своєму числі за 26 травня Kurjer Stanisławowski.
Із музикою та радісними вигуками натовп виборців рушив до будинку, де мешкав повторно обраний депутатом місцевий залізничний інженер Павел Ствертня, і там вигукували привітання на його адресу. Потім на його честь влаштували смолоскипну ходу, яку супроводжували грою музиканти залізничного оркестру «Гармонія» та Товариства святого Йосифа. Кінцевим пунктом походу було Міщанське казино, з балкона якого Павел Ствертня звернувся з подячною промовою до своїх симпатиків.
Перевага польського кандидата була дуже хиткою. Одновірців Маркуса Брауде, яких у місті було чимало (із 4 351 виборця в Станиславові лише 1809 були християнами), підтримали українці (після того, як їхній кандидат Володимир Янович не набрав необхідної для виходу в 2-й тур кількості голосів) і соціалісти (з тієї ж причини). Натомість кандидата польських «ендеків» Ствертню підтримали асимільовані (так звані «польські») євреї та русини-москвофіли.
Незначний розрив між кандидатами другого туру був би ще меншим, якби виборча комісія зарахувала всі голоси, віддані за Маркуса Брауде. Але 82 бюлетені були визнані недійсними, бо, за свідченнями єврейського дослідника Леона Штрайта, ім’я кандидата було написано там неправильно – через латинську букву «с». Окрім того, декілька з них були подерті на одній із виборчих дільниць, коли кілька чи кільканадцять осіб, за свідченням тамтешнього головуючого, доктора Леона Борала, намагалися проголосувати під чужими прізвищами.
«На кого були заповнені бюлетені, невідомо. Всі ті особи були передані в руки поліції», – повідомляв через газету голова виборчої дільниці Леон Борал.
Український адвокат Євген Левицький – один із переможців виборів у Станіславівському сільському окрузі
Якщо в місті відбувалося гостре польсько-єврейське протистояння, то Станиславівський повіт дружно підтримав українських кандидатів. Окрім радикала Левка Бачинського, який набрав аж 19 870 голосів, другим послом до парламенту став адвокат Євген Левицький із результатом 10 558 голосів. Польський консерватор Адольф Ценьський (отримав 6 962 голосів) був лише третім, москвофіл Лев Алексієвич набрав тільки 5 150, ксьондз Алоїзій Олесницький – 2 706, а соціаліст Макс Зайнфельд – лише 2 426.
Вибори до австрійського парламенту 1907 року були першими після реформи, яка зробила виборчий процес в Австрії більш демократичним. Але все одно й надалі брати участь в голосуванні було заборонено жінкам – і така несправедливість глибоко обурювала окремих станиславівських пань. На жіночому вічі, яке відбувалося під час виборчої компанії, можливість жінок вибирати послів до парламенту та навіть бути обраними обговорювали дуже серйозно.
«На згаданому вічі справедливо було порушене питання, що жінкам належиться право голосу на рівні з чоловіками, після того, як вони досягнуть віку 24 років, що передбачають розумову зрілість і чітку думку щодо соціальних явищ – і за це право ми маємо боротися. Але, перш ніж отримати таке право, ми повинні активніше рухатися в тому напрямку, бо наша зрілість у політичному плані, як і раніше, залишає бажати кращого», - зауважила одна з учасниць віча у газетному дописі.
Авторка допису зауважує, що одруженим жінкам варто голосувати за тих самих кандидатів, за яких віддають свої голоси їхні чоловіки, щоби не перетворювати через політичні протиріччя «на пекло родинний дім, який має бути тихим пристановищем після бурхливого громадського життя».
«А якщо в тому домі, наприклад, шестеро дітей?.. Бідні діти!» – бідкалася анонімна дописувачка, погоджуючись із висловленою на вічі думкою, мовляв, право голосувати на виборах належить передовсім жінкам, які самостійно стверджуються у суспільстві – скажімо, вдовицям, які ведуть інтерес після смерті чоловіка, або неодруженим, які мають достатню освіту, торговим агенткам, вчителькам тощо.
Як приклад реалізованих жінками виборчих прав дописувачка наводить Фінляндію. Саме в цій країні вперше в Європі жінки отримали право голосу. Ба більше, у Гельсінкі 1906 року було обрано послом до парламенту жінку.
На завершення допису учасниця феміністичного віча висловила сподівання, що після виборчої гарячки місцевий римо-католицький декан Юзеф Пяскевич не забуде про свою обіцянку скликати збори для вирішення питань, пов’язаних із реалізацією прав жінок.
Ще один дописувач до газети звертав увагу місцевих ремісників, насамперед шевців і кравців, на те, що місто заполонили товари іноземних виробників, а станиславівські майстри тим часом «помирають від голоду».
«Чи є ще така практика десь у світі, крім хіба Африки, щоби звичайні американські чи низькосортні віденські мешти мали такий попит, як у нас; кожна країна намагається власними виробами забезпечувати власне населення, а надмір продукції висилає до своїх колоній. Ми ж виглядаємо на колонію цілого світу: чого де позбутися не можуть, те точно знайде збут у нас – у Станиславові та в цілій Галичині», - нарікав Kurjer Stanisławowski.
Ремісничі будки в середмісті Станиславова
Щоби наздогнати та перегнати Америку, дописувач радив ремісникам об’єднуватися у більші фірми та закуповувати машини, бо саме машинні вироби витісняють продукцію дрібних кустарів.
«Невдовзі й каліграфія буде належати до старожитностей, бо друкарські машини витісняють її з ужитку, а що говорити про взуття та одяг, які, ніби стружку, викидають машини на ринок – чи супроти цього наш ремісник з його кропіткою ручною працею встоїть? Панове цехові та майстри! Візьміть це до уваги і зреформуйте свої майстерні, інакше рано чи пізно вам буде загрожувати небезпека або просто нужда», - застерігала станиславівських ремісників газета.
Закликаючи до прогресу, у Станиславові не забували і про справжні історичні пам’ятки. У тому ж числі Kurjer Stanisławowski опублікував перелік старожитностей зі знаменитого Манявського скиту, який після його ліквідації у XVIII столітті австрійською владою стояв занедбаний серед гір.
Опис реліквій із монастиря із зазначенням місця їх теперішнього зберігання підготував відомий у той час галицький мандрівник і знавець історії Кароль Нотц. Зокрема, за даними дослідника, у селі Кривець Богородчанського повіту перебували у той час цінні стародруки, серед яких Євангеліє із XVII століття. У Раковці – іконостас зі скитської церкви Вознесіння й ікона, підписана Антонієм Домарацьким і датована 1672 роком, у Горохолині – дияконські ворота з образом святого Антонія Печерського, у Марковій – камінь із гробу засновника скиту отця Йова Книгиницького.
«У Надвірній розташована скитська церква, придбана на кошти міста згідно закону Йосипа ІІ. Стоїть вона так, як стояла в Маняві, у ній є два прегарні образи зі скиту і два менш вартих уваги, а також келія монаха з написом на стіні. На дверях церкви збляклий, але такий, що ще можна розпізнати, малюнок Страшного суду. Були ще також два оригінальні стовпи з Маняви, які використовувалися при будівництві, зі скульптурами монахів, але один був знищений, а другий кудись пропав», - повідомляв Кароль Нотц, зауваживши, що всі ці речі є дуже цінними і потребують належної охорони.
Тим часом несподіваний вияв політичної цензури вихлюпнувся на сторінки газети через відозву поважних у місті громадян, які закликали вилучити з усіх публічних читалень львівське видання «Монітор», редаговане таким собі Ернестом Брайтером, екс-послом до парламенту – до речі, єдиний серед польських політиків, який згодом підтримав Західно-Українську Народну Республіку (ЗУНР). Невідомо, чим саме так розізлив цей публіцист, який позиціонував себе як незалежний соціаліст і був відомий з критики надуживань влади та духовенства. У газетному дописі йдеться про образу та наклепи на неназваних «найдостойніших членів нашого суспільства».
«Хай той, кому дорогі Бог, Вітчизна та власна честь, викине геть огидну писанину «Монітору» зі свого дому, з кожного казина, читальні та бібліотеки, з кожного вокзалу та з усіх пунктів продажу, щоби її ніхто більше не міг ні купувати, ні продавати», - таку відозву підписали, зокрема, голова Станиславівського окружного суду Адольф Саханек, директор Міщанського банку Станіслав Горошкевич, державний прокурор Ян Кіліян, директор окружного казначейства Леопольд Маєвський, радник магістрату адвокат Володимир Юркевич, директори обох польських гімназій та інші.
Натомість менш політично заангажованих мешканців міста непокоїли прості та прагматичні речі. Скажімо, те, що на фруктових деревах того року гусінь з’їла геть усе листя.
«Винні у тому передовсім домовласники, які не подбали про те, щоб очистити дерева від шкідників. Дуже сумно дивитися на дерева, на яких гусінь не залишила жодного листка», - констатував Kurjer Stanisławowski.
Богдан Скаврон, ЗБРУЧ
