Про що ми пишемо? Про що сперечаємося до хрипоти? У кого годинник дорожчий? У кого мітинг довший? Як зшити некрозні партійні тканини? Що дорожче: "тушки" поштучно чи "тітушки" оптом? Як називати війну першої половини минулого століття? Проводити вибори невідомо кого в мери Києва влітку чи не проводити? Чи приходити до парламенту автору президентського послання, який його навіть не читав?
Порядок денний животіння. Навіть не виживання, і вже тим більше не розвитку. Знаєте, нам, українцям, властива не тільки "хатоскрайність", а й "хатоцентричність". Переважна більшість нас не цікавиться тим, що відбувається за межами української хати. А світ змінюється. Стрімко, безжально. Стереотип, який ділив його на стабільно цивілізований і такий, що вічно розвивається, кане в минуле. Коли ми говоримо про перспективу найближчих десятиліть, то потуга Америки вже не видається безальтернативною й непорушною, благополуччя Європи — наперед визначеним, та й китайці вже здогадалися, що рис — це лише гарнір.
Валяться усталені стереотипи не тільки стосовно держав, ставляться під сумнів дієвість, роль і навіть доцільність існування міжнародних структур, без яких, нам так здавалося десятиліттями, світ упаде, — СОТ, МВФ, Світовий банк. Світ стає дедалі жорстокішим і небезпечнішим для життя. Точаться невидимі і видимі війни за ресурси (землю, енергію, мінерали, воду), і їх збільшення — перспектива найближчих десятиліть. Україні доведеться відвойовувати своє місце під сонцем (у т.ч. в світовому розподілі праці) в умовах жорстокої конкуренції. Пригадуєте містера Сміта в "Матриці"? Він казав Морфеусу, який повстав проти світу машин, що перетворили людство на сплячі елементи живлення: чого вам, людям, ще треба, адже ми створили вам ілюзію розквіту вашої цивілізації — кінця ХХ століття? Не помічати тектонічних зрушень, які відбуваються за межами нашої країни, — неможливо, навіть якщо міцно заплющити очі й відгородитися долоньками. Ми б'ємося за стільники і мед у вулику, що зірвався з верхівки дерева й летить униз...
У цих умовах еліта країни, її політичний клас не мають права жити 2015 роком, бо вони відповідальні перед нинішніми та майбутніми поколіннями за збереження Української держави. Держави, в якої з такою владою, з такою опозицією і з таким суспільством — немає шансів вижити і посісти гідне місце в майбутній світобудові. Якщо збережеться нинішній рівень інтелектуальної й моральної відповідальності формального авангарду країни, на Україну чекає тільки одна доля — перетворення на донора. Як людське тіло розбирається на рогівку, нирки, судини і печінку, наша країна має дуже високі шанси бути розібраною на землю, надра, недорогу робочу силу, питну воду та окремі високооплачувані мозкові клітини.
"Ух ти! Заповідник білої раси! Безгоспний! І на землі, в якій держак від лопати зеленіє!". Безперечно, донорська доля нам уготована Росією. Потрошити безпорадне тільце в каламутній воді корупції, беззаконня, відсутності громадянських прав та свобод — нескладне завдання. Та й Захід, власне, теж не погребує трофеями, представленими такими дефіцитними у світі вичерпними ресурсами. Ось тільки треба розкреслити територію на звичні стріти й авеню, створивши, як мінімум, умови для захисту своєї власності. І немає підстав вважати, що ставлення до України Китаю або заможних раїн арабського світу, на чиї мільярди як на альтернативу МВФівським, косує наша влада, чимось відрізняється. Доки влада гарячково думає, кому з олігархів віддати мільярд, який із відкотом капнув на казначейський рахунок, а опозиція — як підставити одне одного, засунувши конкурента кудись у мери Києва або Чернівців, країна з головою занурюється в безперспективність та деградацію.
Думка практично покинула дискусійні медійні майданчики, залишивши там лише емоції та кон'юнктуру. Політичні технології остаточно замінили політику; потреба самовиразитися в соціальних мережах — прагнення хоч щось реально змінити.
Смисли і сенси випали з порядку денного. Популізм, сповідуваний опозицією; братоненависницька туга за "старими, добрими часами", нав'язувана владою, і патерналізм, генерований суспільством, — це три шляхи в нікуди. Вони не додадуть Україні ні єдності, ні економічної динаміки, ні конкурентоспроможності. Щоб вижити, нашій країні необхідна чесна розмова самої з собою. Про що? Викладене нижче — суб'єктивна спроба означити теми актуальних дискусій.
Як відновити ефективність і керованість держави? Здавалося б, концентрація влади в руках президента, висадженого на вершину піраміди повноважень, вибудуваної Олександром Лавриновичем, дала відповідь на це запитання. Але так може здатися лише тим, хто плутає ефективність управління країною з ефективністю її інкасування.
Державної влади в Україні фактично немає. Різнобарвні політики, що змінювалися біля різнорівневих штурвалів, своїми "чистками" фактично знищили шар професіоналів, які забезпечували інституційну пам'ять у галузях. За більш ніж 20-літню історію правителі України так і не зрозуміли різниці між політиком та чиновником. Багатократні зміни міністрів передбачали багатократні заміни заступників, керівників департаментів та управлінь. І кожен приходив зі своїм штатом. Знищення пласту ефективних управлінців дозволило увійти в некерованість. Масштабні ротації, курс на деінтелектуалізацію, політизацію та комерційну лояльність, зрештою, призвели до знищення механізму імунного захисту держави. Віруси перемогли, знищивши організм.
Як же так сталося, що на цей момент провідні ролі в українському політикумі дісталися найгіршим представникам старої школи і водночас найбільш непідходящим випускникам нової? Шляхом протиприродного добору до управління країною прийшов ряд людей, котрі не мають ані найменшого досвіду соціальної відповідальності й ані найменшого уявлення про призначення держави. Хто такий, наприклад, Сергій Арбузов? Спеціаліст з оптимального розміщення чужих грошей, вирощений висококласним спеціалістом того ж профілю? А згодом підхоплений "царським нащадком" для тих-таки потреб, але вже в іншому масштабі? Які книжки він читав? Які пісні співав? Яких кумирів мав у юності? Під яким прапором у війнушку грав? За скількох людей відповідав? У якій воді тонув, в якому вогні горів? Та й не тільки в Арбузові річ... Він просто символ цілої плеяди безкореневих державних босів, які повиснули на бороді "бога". Для таких необхідність ділитися з суспільством продиктована не метою й не потребою, а обов'язком пам'ятати про "божий" рейтинг. Біля економічного керма України стоять не люди, котрі самі себе зробили, а люди, котрі самі себе запропонували і присягнули: "любе"! З таких не виростають батьки-засновники. З таких виходять державовбивці.
Практично в усіх сферах кожен наступний міністр деградує, з погляду інтелектуального і морального рівня. Згадайте всіх поіменно в МОЗ, Міноборони, МінАПК, Мінкультури... Міністр сьогодні — це заглушка, директор парника, який створює умови для забезпечення роботи "наглядових", що водять рукою чиновників, котрі ставлять підписи під фінансовими документами. У рідкісних випадках міністр є генератором політики дорученого йому відомства. У переважній більшості політика міністерства розробляється на аутсорсингу — в адміністрації президента та афілійованому з нею комітеті Ірини Акімової, залишками інтелектуалів у НІСД або РНБОУ, або представниками McKenzie. Отримуючи ввідні, міністр лише мультиплікує помилки генератора, на які накладаються відсталість системи, непрофесіоналізм виконавців та інтереси споживачів "потоків". Зокрема, і з цієї причини в країні не реалізована жодна з 26-ти анонсованих нинішньою владою реформ.
До речі про реформи. Ви помітили, що це слово майже зникло з генерованого владою інформаційного потоку? На центральному рівні це стало помітно недавно. А ось на регіональному... Спробуйте зайти на сайти обласних адміністрацій і подивитися, чи є там, а якщо є, то з якими датами виходу, повідомлення про проведені реформи, роз'яснення суті прийнятих владою рішень, якості надаваних громадянам адміністративних послуг тощо. Відсутність чіткої інформаційної політики держави — ще один доказ пріоритетності інших завдань, поставлених перед губернаторами. У їхніх кабінетах керівники управлінь внутрішньої політики не днюють і не ночують — пробитися не можуть. Оскільки там завжди на нараді місцевий прокурор, податківець, начальник УСБУ і начальник УМВС. Бо в Україні політика — це не мистецтво можливого, це мистецтво можливостей вкрасти.
Сотні законів, указів та доручень президента, постанов і розпоряджень уряду, усіляких програм та послань помирають із висиханням чорнила на факсиміле. І ніхто за це не відповідає, за однієї умови — якщо справно працюють "ліфти" інкасації, що піднімають здобич нагору. Будь-яке журналістське розслідування в нашій країні стає небезпечним для його фігуранта лише в тому разі, якщо фігурант обносить вище начальство. Щурятництво — ось головний гріх, за який всередині влади карають, використовуючи для легендування страти звинувачення в невиконанні якогось із вище перелічених актів. Держава, яка функціонує виключно як злочинний синдикат і не виконує функцій захисту інтересів та створення умов для розвитку суспільства, — приречена.
Суміжне запитання: як зупинити тотальне падіння професіоналізму? Практично скрізь професійна деградація йде пліч-опліч з аморальністю. А саме з хабарництвом. Адвокати-листоноші, яким необхідність знань законів замінила потреба знати, кому й скільки занести. Судді, що, як собаки Павлова, чутливо реагують лише на дзвінок згори або валізу знизу. Міліція, якій швидко знайти вбивцю заважає фотографія злочинця...
Два роки тому на зустрічі президента з редакторами газет Віктор Янукович вирішив розкрити тему медичної реформи. Він капав словами, як водою зі зламаного крану, беручи тривалі паузи для вибудовування, взагалі-то, і всім нам не дуже знайомих термінів. Не витримала, перебила: "Медичну реформу, Вікторе Федоровичу, потрібно починати не з визначення кількості госпітальних округів, а з розстрілу професорсько-викладацького складу медичного університету. Бо не може залік із анатомії коштувати 300 доларів! Не знаєш, але маєш що вкласти в заліковку, — склав. Не маєш, але знаєш, — ще велике запитання. Анатомія — основа основ. Якщо не змінити підходу, то в госпітальні округи, хоч би скільки ви їх створили, просто нікого буде наймати на роботу". Перефразовуючи Миколу Пирогова, можна сказати, що неграмотний лікар вбиває людину, а продажний викладач — людство. Президент погодився. Але що змінилося відтоді?
Недавно "Тиждень" опублікував кількість депутатів, які мають "корочки" докторів і кандидатів наук. У мене є тільки одне уточнююче запитання: хто з них отримав ці ступені в Радянському Союзі, а хто вже після того, як випускник лісогосподарського технікуму, піонер газотрейдерства, на спір за тиждень отримав ксиву профільної Академії наук, а через рік — кандидатську "корочку"?
Колись "ДТ" запитало у Германа Грефа, що проводив у Росії низку як не дуже вдалих, так і вдалих реформ: "А ось тепер, маючи досвід реформаторства, яку з реформ ви вважаєте головною?" І він відповів: "Однозначно — освіти". Кого цікавить, якою вона має бути? Ну, окрім Табачника, Ківалова та Гриневич? Кому потрібні 823 вузи, жоден із яких не входить ні в сотню, ні в тисячу найкращих університетів світу? Кому потрібні спеціалісти з дипломом і без знань, яких випускають приблизно 770 із них? Адже, за великим рахунком, конкурентоспроможність країни визначається конкурентоспроможністю її громадян.
Любомир Гузар має рацію: "маленькі" люди "велику" державу не збудують. Наші ж дипломи, у своїй переважній більшості, — свідчення статусу, а не знань. Девальвація звання вчителя, вимушеного продаватися, — це тільки один приклад епідемії падіння професійного рівня, який ми ж намагаємося компенсувати тіньовим доларовими оборотом. Але до кого завтра йти лікуватися? До кого йти по захист? До кого йти вчитися? Зрештою, як бути з професіоналізмом працівників атомних електростанцій? Ті, котрі виживуть, зможуть баблом компенсувати їхні помилки чи прикритися від стронцію?
З природним відходом спеціалістів радянської школи помирають цілі галузі економіки. Якщо країна думає про динамічний розвиток і конкурентні переваги, то цих цілей вона не досягне лише за рахунок маркетологів, адвокатів, стоматологів та дизайнерів. Україна мусить знайти своє місце у світовому розподілі праці, а для цього — сформувати свою унікальну пропозицію. І для нас актуальне не тільки питання, за рахунок яких інтелектуальних ресурсів це забезпечити, а й якою має бути унікальна пропозиція України.
Із кожним днем ми все більше стаємо цікаві світові тим, що було створене на нашій території Богом (або природою), — і все менше тим, що створюємо з доданою вартістю, власними головами та руками. Як тут не згадати анекдот про японців, котрі захоплювалися радянськими дітьми: "Це єдине, що ви робите не руками". Напевно, країна, яка виходить із ломки зміни формацій, мала визначити кілька пріоритетів — точок докладання сконцентрованих зусиль і ресурсів, — що могли б стати локомотивами економіки? Вам вдалося бути свідком дискусії між політичними лідерами про те, на яку галузь (продукцію) України потрібно зробити ставку? Ви можете згадати парламентські слухання на цю тему? Або засідання Кабміну, із запрошенням провідних експертів для стимулювання інтелектуальних дискусій влади? Адже така дискусія, з виходом на прийняття рішення про пріоритетні для України галузі, — не менш важлива, ніж дискусія про геополітичний вибір. Можемо й далі продовжувати вдавати, що ми велика космічна держава, монстр ВПК, і прикривати своє сповзання у кам'яний вік наявністю пацанів та дівчаток, які працюють на аутсорсингу, продаючи провідним світовим IT-фірмам свої мізки. Але хочеться запитати: а що зробила держава, нами найнята, для того, аби розвивати одних і утримати інших? Що вона зробила для розкріпачення творчої енергії людей? Для каналізування цієї енергії на обраних ключових напрямах створенням стимулів та підтримкою мотивації?
Коли ми кажемо "Франція" — насамперед згадуємо про парфумерію, вино та гастрономію; кажемо "Німеччина" — згадуємо про автомобілі й приладобудування; кажемо "Італія" — згадуємо про моду, туризм і ті ж таки автомобілі; кажемо "Фінляндія" — згадуємо про "хонки" і Nokia, кажемо "Японія" — згадуємо про відеотехніку, телевізори, магнітофони та якісні авто. І згадувати нескладно: продукція цих країн — у наших будинках, офісах та гаражах, на наших шляхах і на нас самих.
Коли ми кажемо "Україна" — ми про що згадуємо? Про Boeing, який не зміг продертися крізь хабаробральний заслін до вітчизняного літакобудування? Про швейцарців, які мріяли побудувати найбільший в Європі аеропорт підскоку на місці військового аеродрому в Узині? Про іспанців, які намагалися розвинути мережу маркетів із найсвіжішими продуктами українського виробництва, але потрапили в тенета жадібних чиновників?
Все це було в 90-х. Тоді ще ми були цікаві як партнери... Тепер у пошуках лояльності лідерів Європи та Америки українська влада роздає наші надра закордонним компаніям, які отримують на відведених під видобуток територіях фактично права суверенної держави. А як можна інакше з владою (уже котрою за ліком в Україні), якщо суд для неї — не указ, а хабар-відкат — не зобов'язання?
Україні необхідна дискусія про пріоритети економічного розвитку.Хочете статус великої транзитної країни? Тоді не потрібно звинувачувати саму тільки Росію в тому, що вона шляхом адміністративного тиску позбавила Україну в першому кварталі нинішнього року 40% вантажних залізничних перевезень. Що ви самі зробили, аби в наших портах можна було швидко розвантажитися; кордон пройти без "обілечування"; залізницею проїхати швидше й дешевше; на автошляхах, які більше скидаються на місячну поверхню, не вбити ні себе, ні машину? Хочете зробити ставку на чисту і якісну продовольчу продукцію, пріоритетно розвивати АПК — визначтеся зі спеціалізацією: вал зерна і технічних культур, глибока переробка чи дорогі яблучка з черв'ячками? Ще є час, перш ніж Пекін засіє нашу землю ріпаком та власними громадянами. Хочете розвивати інженерну думку й ВПК — чітко визначте перспективні напрями, закріпіть їх у довгострокових держпрограмах і грошей давайте хоч трохи більше, ніж потрібно на зарплату і відкат. А ще на порядок уріжте посередницькі відсотки спецекспортерів, які останніми роками завели собі моду залазити не те що в прибуток підприємств — у собівартість. Хочете зробити ставку на IТ — навчіться поважати власність у будь-якій формі; порівняйте оподаткування у цій сфері з конкуруючими країнами; лобіюйте політикою посольств наші можливості.
Хіба не є приводом для дискусії створення якісно нової системи економічних стимулів? Економіці прямо-таки необхідні креативні, свіжі ідеї. Цілком очевидно, що копіювання, до того ж вибіркове, європейської економічної системи — не наш шлях. Україна повинна долучитися до європейського правового і соціального досвіду: незалежності судової системи; активності громадянського суспільства; гарантування прав та свобод громадян; якості освіти і охорони здоров'я. Але чи варто сліпо копіювати економічні рецепти європейців? По-перше, хто сказав, що ми повинні пробігти той шлях, який вони пройшли за сотню років, щоб упертися в той самий глухий кут? А по-друге, їхня економіка — постіндустріальна. Наша — мафівсько-радянсько-заводська. Та й самі ми — швидше бронхи кільцями виплюнемо, ніж випередимо конкурента на території його правил! Нам потрібні інші стимули, інші дискусії, ніж битва ідейних копіпастерів, які опанували термінологію.
Інтелектуальний світ перебуває в пошуках альтернативи маятнику лібералізм—диктатура держави. Вкласти свою лепту у цей процес — завдання українських інтелектуалів. Що нам втрачати: традиції тейпів; багатовікового парламентаризму; відмовлятися від вистражданого білю про права? Де серйозна інтелектуальна амбіція запропонувати новий тип співіснування держави і громадян, такий актуальний у мінливому світі? Де взагалі суперечка про майбутнє? Не про нову Конституцію під чергового монарха за принципом "взув і забув", а справді про новий державний лад країни, гармонію прав та обов'язків громадян, баланс інтересів усіх верств суспільства. Державу, ефективність якої вимірюється не тільки збиранням податків у скарбницю та відсотками зростання ніким не осягнутого ВВП, а якістю життя наших громадян, насамперед їхнім здоров'ям та освітнім рівнем. Потрібна дискусія, що виходила б за межі шор, створюваних Європейським і Митним союзами. Дискусія з урахуванням змін, які відбуваються не тільки сьогодні, а й прогнозованих на 10—20—30—50 років наперед. Її немає. Вона не потрібна ні владі, ні опозиції. Відмінність між цими двома полягає в тому, як вони оцінюють минуле. Але ми з вами не знаємо практично нічого про те, якою вони бачать Україну в майбутньому.
Про майбутнє постійно брешуть. Чому? Команди, які змінюють одна одну, опиняючись при владі, роблять одне й те ж саме. А опиняючись в опозиції — говорять одне й те ж саме. При цьому практично ніхто не робить спроб поговорити з людьми чесно. Ніхто не хоче відмовлятися від популізму, бо ніхто не хоче втрачати владу або її перспективу. Один склад влади боїться сказати, що рани потрібно змастити зеленкою: "Та про що ви?! Народу ж щипає!". Інший — замовчує необхідність операції. Третій — під страхом смерті і не заїкнеться про актуальність ампутації. Четвертий — розраховує заробити на похороні. Заведено вважати, що політик, який чесно дає відповідь на запитання: "Що робити?", не має ані найменших шансів бути обраним. На наявному тлі — так. Хто формує попит суспільства на реальні зміни? Хто розробляє не пропагандистську, а інформаційну політику держави, спрямовану проти популізму? Хто намагається сказати людям: "Народе, твої очікування від майбутнього надміру завищені, порівняно з тим, що ти сам готовий інвестувати в це майбутнє як громадянин, як креатор, як платник податків, як трудова одиниця". Але знаєте, що цікаво? Безглузді, солодкі ("ми підвищимо...") і грізні ("ми зупинимо...") промови вже практично нікого не беруть за живе.
Чому на мітинги опозиції ходить так мало людей? Багато хто вважає, що причина — в недовірі до лідерів. Частково — це так. Більшість рейтингоносних опозиціонерів експлуатують образ ліберал-демократів, але при цьому до народу виходять із лівими гаслами й існують на гроші стовпів системи, з якою вони борються. Хай не всі люди так прямо формулюють, але дуже багато хто це відчуває. Нещирість підкошує порив. Інша причина заповнення майданів, у кращому разі, привезеними з регіонів партійцями — у тому, що більшості людей живеться насправді не так уже й зле. Шкребло б по кістці — не було б справи до підозр лідерів у нещирості. А знаєте, чому по кістці не шкребе? Віктор Янукович не зачепив "тінь". Уявіть, що було б у країні, якби він дослухався порад і розпочав справжню війну із зарплатами в конвертах, заборонив одноподатників або поставив на всі оптові ринки касові апарати... Революція! Або якісна (в економіці), або кількісна (на майданах). Але ніхто не встав на захист здорового глузду: "Тобі три ложки цукру, як любиш? І ще тортик, так? Тільки діабетончик ковтни, гаразд?"... Опозиція не опиралася відкоту Януковича і тим самим забезпечила живильне середовище для "тіньового прокорму" значної частини населення — раз; і годівлі капілярної президентської опричнини, яка живиться за рахунок цієї "тіні", — два.
Відсутність чесної консиліумної дискусії про ситуацію в країні змушує людей дедалі більше вірити: їхнє життя залежить виключно від тих правил і можливостей, які вони встановлять самі і самі ж надряпають у своєму мікросвіті. Соціальні психологи звертають увагу на тенденцію: людей дедалі менше цікавить доля країни і дедалі більше — пряме середовище їхнього мешкання. Ось його вони й захищають, перевертаючи машини зі знахабнілими водіями, реагуючи на наругу над Оксаною Макар жорсткіше, ніж на знущання з Юлії Тимошенко, підпалюючи авта продажних місцевих чиновників, прокурорів та суддів. Знаєте, що з нами відбувається? Ми, так остаточно й не вийшовши зі стану мешкання на окупованій території, знову почали в цей стан заглиблюватися. І зараз я не тільки про німців. Історія української нації — стародавня й багата. Історія української державності — значно коротша й бідніша. Наш народ так довго жив під чужою владою — польською, турецькою, російською, австро-угорською і т.д. — що давно сформулював і спадково передав способи виживання. Пам'ятаєте слова Юрія Липи: "Хата" — це ідеал українського патріотизму". І ще одна цитата, любимого мною Густава Водічки: "Історія всього світу — це перемога людини над землею. І тільки історія України — це перемога землі над людиною". Мета життя була — вижити і зберегти рідних та близьких; щедра земля давала можливість упоратися з цим односімейно. Але життя в таких умовах формувало ставлення до держави як до чужої і недовіру до всіх, хто перебував за межами перевіреного кола. Гадаю, це основна причина інертного розвитку громадянського суспільства в нашій країні: ми звикли вирішувати свої проблеми тільки для себе, а не за рахунок встановлення та дотримання правил, здатних вирішити аналогічні проблеми для всіх, хто з ними мав справу; ми звикли вирішувати свої проблеми через кума або кумового кума в міністерстві, а не через профспілки та об'єднання, які прозоро декларують свої завдання. Ми перманентно не довіряємо всій владі, і багато хто впевнений, що "скільки в держави не кради — все одно свого не повернеш". Це і є життя при окупаційній владі, яка 1 грудня 1991р. стала називатися "своєю".
Як свідчить соціологія, більшість українців не люблять владу, але при цьому "повставати" не дуже-то й планують, до того ж знову мріють про "сильну руку" і розраховують на справедливого царя, який прийде і всім віддасть належне. Такий собі громадянський патерналізм, що має на увазі ненависть до дієт і спортзалу — й надію на одну пігулку, яка надасть тілесам параметрів Венери. Вибравшись одного разу зі свого підпілля і проковтнувши пігулку Майдану, яка не дала очікуваних результатів негайно, мільйони знову повернулися до перевіреного століттями способу виживання. Але ж виживання і "тільки б не було війни" — межа мріянь далеко не для всіх у країні?
Що може зробити громадянами населення, яке розчарувалося в різнобарвних Данко і сконцентрувалося виключно на благополуччі свого близького кола? Мені здається, насамперед — дві речі: суди і податки.
Доки громадянин не буде впевнений у тому, що в суді він зможе знайти управу на чиновника — мера, соцзабез, голову адміністрації, міліціонера, митника, — люди не відчують упевненості у своїй значимості та здатності щось у країні змінювати. Безумовно, бич української судової системи — телефонне право. І користувалася ним українська влада всіх кольорів. Але є дещо страшніше: переважна більшість рішень, котрі виносяться у судах, — це як талон про техогляд, що його мало хто проходив, зате всі мали. Якось один зі стовпів юридичної політики чинного президента запевнив мене: "Всі рекомендації, які видасть Венеціанська комісія з приводу змін до Конституції, котрі стосуватимуться судової влади, — будуть Україною враховані". — "І що, щось зміниться від цього?", — запитала я. — "Ні, — щиро відповів співрозмовник. — Бо люди не зміняться"... І на цю тему необхідна серйозна дискусія: як зробити, щоб кожен новий закон, у тому числі дуже потрібний і правильний, у нас не перетворювали на новий інструмент поборів та хабарів? Розбираючи кожну з наших проблем, ми обов'язково, рано чи пізно, прийдемо до пункту "якість людського матеріалу". Ми обов'язково упремося не в "москалів", не в "жидів", не в "піндосів" — у самих себе.
Про податки. Доти, доки їх або не платять взагалі, або перераховує обов'язкові платежі роботодавець, а не сам платник податків наприкінці року власноруч віддає скарбниці частку кровно зароблених, — усіляка патетика про розкрадання країни не матиме належного ефекту. Ви бачили, щоб опозиціонери блокували трибуну Верховної Ради з вимогою ухвалити закон про загальне обов'язкове декларування доходів? Отож.
Хто бачив живцем украдені владою мільярди? Ті, хто товчеться на інтернетівському п'ятачку, вважають, що всій країні все відомо. Ні. Країна, числом 75—80%, по три-чотири години на день дивиться телевізор, де, за великим рахунком, єдиними політичними журналістами є Володимир Зеленський та Катя Осадча. Чи багато хто співвідносить вимите з бюджетів із особисто сплаченими податками, вважаючи вкрадені гроші своїми? Для більшості громадян найбільша сума, побачена на власні очі, — це та, яку перераховувала касирка в банку. Хто обізнаний зі схемами, взятими на озброєння владою? Хто пояснив, що "тінь", котра дає людям можливість виживати, тією ж владою взята під контроль шляхом організації конвертаційних майданчиків, від управляючих якими регулярно надходять "темники", що пояснюють, із ким працювати, а з ким — ні; який прибуток показати офіційно для перерахування до бюджету, а скільки підняти на "ліфті" нагору?
Потрібна дискусія про те, як розірвати порочне коло і так звану "соціальну змову", при якій за умовчанням держапарат краде у країни, а населення цупить у держави. Любиш Неньку? Заплати податки! І потім по праву дай у пику кожному, хто своєкорисливо на них зазіхне! Скиглити: "Вони ж розкрадуть..." і пишатися пращурами козацького роду, воно, звісно, спокійніше. Не розірвавши порочне коло, можна дозволити Неньці ще кілька років протягнути, але — не вижити.
Доти, доки опозиція конкуруватиме з владою в солодкоголоссі, в нашій країні зберігатиметься тренд полювання на мед, а не порятунку падаючого вулика. А земля все ближче... "Скасувати пенсійну реформу! Знизити податки! Підвищити зарплати! Забезпечити всі виплати пільговикам! " — цю халву жували вже всі опозиційні роти. А джерела де? "Не красти!"? Але це тільки часткове вирішення питання. Та й до того ж хто сказав, що політична боротьба точиться не за можливість це робити? Влада крастиме доти, доки опозиція брехатиме.
На мою суб'єктивну думку, колірну політичну гаму в Україні формують дві людини — Віктор Янукович і Юлія Тимошенко. Між цими полюсами — прірва. Хтось цю прірву назве принципами, хтось — нездоланною ненавистю. Решта лідерів в очах виборця набувають кольору залежно від того, котрий із двох полюсів вибирають публічно. Якщо Януковича і Тимошенко з української політики прибрати, решта вождів домовляться між собою легко й швидко, бо нарешті, без страху бути викритими, за одним столом опиняться і гравці, і їхні спонсори. І тоді одразу визначаться і єдиний кандидат у президенти, і єдиний кандидат у прем'єри, і єдиний кандидат у спікери, і єдиний кандидат на Міндоходів, і на посаду міністра енергетики... Одне слово, домовляться. Запитання: про що, крім поділу посад, вони домовляться?
Спокусі, яку дарує влада, непідконтрольна суспільству, піддасться кожен, хто не має чіткої програми дій, що базувалася б не на експлуатації правильних слів одних і тих самих експертів, а на власній внутрішній переконаності і розумінні того, що потрібно робити. Причому "що треба робити" в розрахунку не на сьогодні, а насамперед — на завтра і післязавтра. Без такого розуміння, без твердої переконаності, без правильних життєвих принципів, без готовності до політичної самопожертви — ніяких глибинних змін і справді прориву для країни не забезпечити: буде лише римейк шляху попередників, з деякими особистісними варіаціями. "Заслуга" Павла Лазаренка полягає в тому, що до нього ніхто не знав, що "можна так масштабно". Потім його намагалися лише повторювати. Розмах — на який хто здатний. Одиниці, потрапляючи у владу, намагалися зламати схеми. Основна маса проривалася у владу, щоб їх осідлати. Ви пам'ятаєте багато фактів викриття опозицією великих зловживань та схем розкрадання? "РосУкрЕнерго", Тендерна палата, рефінансування банків, "вишки Бойка", ЄДАПС, "Лівела", контрабанда бензину, схема Межигір'я, афера з сонячними батареями, розпил Євро-2012 — це все журналісти, не опозиція. І тільки найсміливіші політики піднімали на щит ці теми в ефірах, зверненнях та запитах до прокуратури, документували резонансні зловживання.
Ми всі чекаємо краху режиму. Але де гарантія, що він не буде просто скопійований змінниками? Чому ми не чуємо голосів тих, хто піднімається? Чому ми даємо себе заколисати слинявими колисковими тих, хто спливає?
За великим рахунком, у всьому світі основна частина виборців є фанатами того або іншого політичного клубу. Але в життєздатному суспільстві завжди має бути думаюча частина, яка хоче не просто змінити господарів життя, а змінити саме життя. Реальний авангард, який не боїться формулювати актуальний порядок денний; не боїться шукати відповіді на виклики часу, а не на провокації політтехнологів; не боїться брати на себе відповідальність за виписане лікування. Спробуємо це зробити разом?
Дискусія про майбутнє України не буде простою, ми це знаємо. Багато авторів DT.UA, оскільки компетентні у своїх сферах, регулярно порушують актуальні проблеми країни, пропонують серйозні системні рішення. Але чим серйозніша тема... тим менше під нею коментарів, менше дискусії. Тим часом варто лише побіжно згадати: "Мова, Росія, Познер, Ургант, Фаріон" — як Інтернет вибухає дискусіями. Насправді вказуючи на джерело енергії, яку політтехнологи чітко пустять по трубах виборчих кампаній. Своєю безвідповідальною й емоційною наївністю ми даємо можливість маніпуляторам, які паразитуть на минулому, шматувати наше майбутнє, не залишаючи місця для обговорення його якості, не помічаючи деградації та насування безперспективності.
У цьому матеріалі ми не ставили за мету виписати повний список тем для загальнонаціональної дискусії про майбутнє України, тим більше — запропонувати країні рецепти від усіх її хвороб. Ми відчуваємо тривогу, ясно бачимо загрози, контурно розуміємо, що слід було б робити, але не знаходимо адекватної реакції з боку влади — ні сьогоднішньої, ні завтрашньої. І народ теж дрімає.
Абсолютно очевидно, що сьогодні волові темпи реформ критично не встигають за зовнішньоукраїнськими змінами та внутрішньоукраїнським розкладанням. Ясно й інше: ми не зуміємо, та й не встигнемо перевиховати сперматозоїди і яйцеклітини, щоб надіятися на когось якісно іншого, хто прийде і все правильно зробить за нас. Вихід один — шукати серед нас тих, для кого мало — виживати. Ми запрошуємо до дискусії на шпальтах DT.UA людей, котрим є що сказати і запропонувати — країні, громадянам, владі, опозиції, всім нам. Хто теж бачить небезпеку торгівлі органами України-донора і готовий докласти зусиль до того, аби наша країна мала інше, більш оптимістичне і достойне майбутнє.
Юлія МОСТОВА,
