29 січня 1918 року на залізничній станції Крути під селищем Крути та поблизу села Пам'ятне відбувся бій. Цей бій тривав 5 годин між 4-тисячною більшовицькою армією Михайла Муравйова та загоном з київських студентів і бійців вільного козацтва, що загалом нараховував близько чотирьох сотень вояків. Для багатьох українців ця подія залишилась чимось далеким, чимось канонізованим на постаменті. Але в тому і сила справжньої пам’яті, у щоденних Крутах — продовження справи та вшанування героїв, які ані на мить не замислились чи йти їм на смерть. Пішли!
В цей день в Києві із самого ранку до Аскольдової могили, до хреста героям Крут переходили здається усі урядовці — від влади до опозиції. Вони говорять фразами-кліше, розводять демагогію про героїзм, хоча насправді ніхто навіть зарплатні своєї пожертвувати не може. Аби розвивати музей в Крутах. Але пісня наша не про це, як то кажуть.
Я багато думала над поняттям історичної пам’яті. Чи достатньо просто покласти квіти раз в рік? Питання риторичне. Це також важливо, але найбільше щастя для крутян було би знати, що їхня справа триває, що борня була не марною, що є люди, які готові були єдиними заради спільної справи.
Смерть хлопців, які пішли під Крути сталася не лише через непідготовленість або маленьку чисельність, а ще й тому, що українське військове керівництво тим часом відсиджувалося у вагоні і за першої нагоди дала сигнал рухатися, не забравши нікого, хто ще міг вижити. Крути продовжуються і нині в цьому аспекті: молодь часто стає ініціатором хороших проектів. Цікавих ідей, патріотичних акцій, але чи готові старші їх чути, дослухатися, радитися? Ні! Бо у них на молодь виключно меркантильні плани. І де гарантія, що одного дня цю молодь знову не кинуть на черговий «бій»?
Але повернемося до пам’яті. Приведу простий приклад. Цьогоріч двоє моїх друзів із різних українських гуртів написали по композиції в пам’ять бою під Крутами. Вони вклали туди частинку своєї енергії, ось їхня пам’ять—дієва, жива, сучасна. Вони роблять цей подвиг безсмертним.
(Послухати їх можна тут:http://vk.com/veremiy і http://vk.com/tin_sontsya)
А хтось пише книжки, хтось знімає фільм, досліджує документи. Впорядковує музей,-- оце справжній внесок, аби бій під Крутами не йшов у небуття. Навіть просто поширювати правдиву інформацію про цю геройську битву—це вже продовження спільної справа і це би дійсно було цінно для хлопців.
І ще одне…бій під Крутами не був поразкою, хлопцям реально вдалося затримати війська Муравйова, змінити хід боротьби та виграти дорогоцінний час. Ми маємо перестати кожну велику битву називати «трагедією», окрім аспекту суму є велика гордість і пошана хлопців. Які навіть не вміючи добре рушницею користуватися довели власною кров’ю, що наша держава варта кращої долі, незалежності . А ми як нащадки маємо вдуматися, який шанс нам даровано… На що м здатні заради України? На що?
