Перемога ВО «Свобода» надовго вивела три галицькі області за межі великої української політики. Натомість внутрішня політика у нашому реліктовому анклаві (де політичне мислення широких мас зупинилось на відмітці «1938 рік») стає не просто цікавою, а суперцікавою.
Українські аналітики іноді недобачають за політичними гаслами сутність соціальної підкладки. Аналізуючи політичний організм, знаний під трендом «Свобода», вони зазвичай роблять акцент на етнополітичному позиціонуванні, націоналізмі та інших зовнішніх та яскравих аспектах. Але при цьому опускають інше – антибуржуазну тенденцію, яка глибоко вкорінена у «низових» лавах однопартійців Тягнибока. Яка за рівнем мотивації є важливішою. Власне, в першу чергу, ця антибуржуазна мотивація, а не радикальний націоналізм, забезпечила «Свободі» таку тотальну перемогу в краї з домінуючим селянським менталітетом.
«Міські селяни», які за останні півстоліття стали переважаючим соціальним прошарком у Львові, Тернополі та Івано-Франківську, наповнені тихою і впертою ненавистю до всіх видів буржуазії (а також до всіх різновидів соціального успіху). Вони, зрозуміло, ненавидять українських олігархів, які глибоко чужі їм і далекі він них ментально і етнічно. Але ця ненависть досить абстрактна. Набагато конкретнішою є ненависть бідного мешканця п’ятиповерхової «хрущоби», який кожного дня бачить за вікном, у своєму дворі (на тому місці, де колись був дитячий майданчик) новеньку віллу місцевого скоробагатька з двометровим парканом і гаражем для джипу.
Саме ця конкретна, щоденна і щогодинна, замішана на заздрості, соціальна ненависть стала джерелом перемоги «Свободи». «Міські селяни» (а тим більше селяни справжні, ті, що живуть на селах) сприймають партію Тягнибока, в першу чергу, як антибуржуазну, антиринкову силу. Силу, яка бореться проти такого світу, де все і всі є товаром. Саме тому «спальні райони» галицьких міст привели до міськрад «свободівців». Привели, не дивлячись на обличчя і персоналії. Навіть, навпаки, за принципом «чим молодший, тим незіпсованіший». Вони очікують від нової влади в першу чергу «первісно-общинного» переділу власності: забрати від багатих і роздати бідним.
Це очікування, за давньою традицією, маскується гаслами типу «Україна – українцям!», хоча «для себе» наші непрості ментальні селяни добре знають, що 90% тих «клятих злодіїв-буржуїв», яких вони мріють розкуркулити, насправді є етнічними українцями. Але, за неписаним кодексом «селянського респекту», про це вголос казати не можна (або майже не можна). В ідеалі (а селяни, як відомо, є невиправними ідеалістами) розділяти націю за неплемінними маркерами - злочин. Особливо, якщо це робити публічно – не дай Боже почують «чужинці». За неписаним кодексом треба казати (й то тихо, «для своїх») про віртуальних «жидів» і «москалів», навіть якщо у радіусі десяти кілометрів немає жодного представника означених національностей. Це такі народно-політичні «ігри позиціонування» у які з успіхом грає нове покоління галицьких політиків. На цьому тлі зрозуміла розгубленість «помаранчевих», які, судячи з усього, у свідомості галицького електорату вже твердо асоціюються з «буржуями» і корумпованою бюрократією.
«Помаранчеві» не розуміють чим «НАШ націоналізм (ющенківського, інтелігентсько-літературного розливу)» гірший за «їхній, «свободівській» націоналізм». Не розуміють того очевидного факту, що за останнім вибором означеного електорату стоять вже не культурницько-національні (як, скажімо, у 2004 році), а соціал-національні прагнення і мрії. Які, зрозуміло, ніколи не здійсняться. Але то вже інша історія.
