Прес-служба патріарха оприлюднила звернення Кирила до «Повноти Руської Православної Церкви», в якому Гундяєв чомусь називає терористичну війну в Україні «міжусобною бранню» і закликає своїх «вірних чад» молитися, молитися і ще раз молитися «про мир і подолання міжусобної війни». При цьому пан Гундяєв підкреслив, що уже узгодив текст потрібної молитви «до застосування». Мабуть, молитися за мир власними словами православні люди неспроможні.
Намагаючись втиснути у текст звернення ідеологічно правильні догмати про «духовно неподільну Русь», спічрайтери найправославнішого росіянина наплодили стільки історичних та і просто логічних нісенітниць, що на це не можна не звернути уваги.
«Дорогі брати й сестри, звертаюся нині до всієї Повноти нашої Церкви, до всіх народів історичної Русі», - розпочав своє звернення патріарх. При цьому важко зрозуміти, кого він має на увазі під «народами історичної Русі». Скоріше за все Гундяєв мав на увазі українців, росіян та білорусів. Але останні явно ніякого стосунку до нинішніх подій на сході України не мають, а що стосується українців і росіян, то останніх в часи Київської Русі дуже складно знайти. Широковідомо, що росіяни як окремий народ вимальовуються лише з XIII століття, коли про єдину Русь уже ніяк не йшлося. І не варто вважати росіянами древніх новгородців, які були завойовані Москвою наприкінці ХV століття, вони відрізнялись від московитів і мовою, і звичаями, і політичною традицією.
Крім того, звернення Гундяєва до народів історичної Русі протирічить головній тезі гундяївсько-путінської ідеології про «неподільність руського народу». Якщо росіяни, українці і білоруси суть єдиний руський духовнонеподільний народ, то навіщо звертається до якихось різних народів історичної Русі? Залишається єдина версія, - Кирил має на увазі полян, деревлян, кривичів, волинян, а також чудь, меря, вепсів і інші племена, що населяли історичну Русь. Правда, тоді не дуже коректно називати їх народами та й звертатися до них можна лише поетично-риторично, по усі давні племена давно перестали бути етнографічною реальністю.
«У південних межах історичної Русі розгорілася нині міжусобна битва», - продовжує Гундяєв і знову потрапляє в історичну пастку. Південні межі історичної Русі закінчувалися на території нинішньої півночі Полтавської області. Власне такі міста як Лубни та Пирятин були засновані саме як опорні пункти на кордоні зі кочівницьким Степом. А на території нинішньої Донецької та Луганської областей були в ті часи саме тим Диким полем, де кочували тюркомовні кочові племена. Власне це прекрасно відомо усім, хто подужав шкільний курс історії.
«Звичайно, Руська Православна Церква, Церква духовно неподільної Русі, не може розділяти єдиний народ Божий за політичною, національною, соціальною або будь-якою іншою ознакою», - тут Гундяєв намагається виглядати як ліберал, але знову городить нісенітницю. З точки зору класичної логіки, «будь-яка інша ознака» містить собі усю сукупність можливих ознак, серед яких є і відношення до релігії. Але ми прекрасно знаємо, як ставиться РПЦ до усіх «невоцерковльонних» в лоно своєї «Святої церкви», хай навіть і православних. Парафіяни та священики УПЦ КП (церкви, що відрізняється від РПЦ лише непідпорядкованістю власне Гундяєву) вважаються виключно «раскольнікамі», навіть спілкування з якими для «вірних чад» РПЦ заборонено без попереднього принизливого покаяння прихильників інших православних конфесій. А греко-католики, не кажучи про католиків звичайних – це, зрозуміло, для вірян РПЦ просто вороги і сатанисти.
«Міжусобні брані вже не раз траплялися в нашій історії. Саме вони привели до ослаблення Київської Русі і падіння роз'єднаних князівств під натиском Батия, до страшних смутних часів в руській державі в сімнадцятому столітті, до жахливого за масштабами кровопролиття і встановлення на довгі роки безбожного режиму на початку століття двадцятого», - говорить Гундяєв.
Якщо «міжусобними бранями» в даному контексті Кирил називає князівські усобиці в Київській Русі, то варто нагадати, що вони були на Русі явищем перманентним. Князь Ігор був убитий у конфлікті з древлянами, його син Святослав загинув, за однією з версій, через інтриги інших претендентів на престол. При цьому по смерті Святослава київська держава була поділена між його синами і об’єдналася лише після війни між Ярополком Окаянним та Володимиром Великим. Наступник Володимира Ярослав, будучи новгородським князем, як справжній сепаратист відмовився сплачувати данину батькові і розпочав чергову війну за великокняжий стіл. Знову об’єдналася Київська держава лише за 20 років, після природної смерті брата Ярослава Мстислава Хороброго. Отже, роздробленість Київської Русі не була результатом усобиць і боротьбіи за владу між членами правлячої династії, а стала наслідком більш глибинних процесів, перш за все соціально-економічного розвитку міст Русі, що робило їх самодостатніми і разом зі зміною торговельної кон’юнктури послаблювало владу Києва. А патріарх Кирило просто вкотре використовує історичні міфи, більшість з яких були народжені імперською російською історичною наукою ще в ХІХ столітті.
Що стосується «смутних часів в руській державі в сімнадцятому столітті», то, залишивши за дужками як мінімум некоректний історично та філологічно термін «руська держава XVII століття» (держава або російська, або московська), нагадаємо, що в «смутних часах» Московського царства українці брали безпосередню участь, але не на боці Москви. Гетьман Петро Сагайдачний з 20-тисячним козацьким військом брав активну участь у війні Речі Посполитої з Московією, яка ані тоді ані зараз усобицею чи братовбивством не вважалася. Власне про роль українців у війнах Речі Посполитої з Московією в Росії згадувати не полюбляють, бо це зовсім нівелює тезу про неподільність та братерство мало- і велокоросів.
«Уроки історії також показують, що міжусобна війна завжди породжує загрозу підкорення Вітчизни зовнішнім силам. І у давнину, і нині перед нами постає в таких випадках небезпека втрати справжнього суверенітету народу. Суверенітету, який виражається в можливості й здібності влаштовувати своє життя на основі тих моральних, духовних і культурних цінностей, що були разом з Божественною благодаттю сприйняті нашими предками в Київській купелі Хрещення Русі, зрощувалися й засвоювалися протягом багатовікової історії», - сформулював Гундяєв принцип «справжнього православного суверенітету». Виявляється суверенітет по-гундяєвські - це не свобода, як оманливо вважають неіснуючі з точки зору Гундяєва українці, а можливість будувати своє життя за принципом радянської піонерії, «як заповідав великий Ленін, як вчить Комуністична партія», просто Леніна замінили на Путіна, а КПРС на РПЦ. Хоча, ми вже давно переконалися, що називати чорне білим, а правду брехнею, для російських пропагандистів, яким без сумніву є і офіційна церква, стало справою звичною та буденною.
