Це есе було написане для збірника «Франко: перезавантаження», що вийшов в рамках фестивального проекту «Франко-Місія».
---------------------
Він бачив дивні сни. Є підозра, що перед тим як заснути він читав «Also sprach Zarathustra» та ритуал першого вільномулярського градусу Давнього й Прийнятого Шотландського Послуху. Напевне, завдяки тим читанням у його дивних снах виникав і ніцшеанський Дух Важкості (…плечі кождого додолу ся схилили, Бо давить всіх один страшний якийсь тягар) і акцентовані тяжкі молоти. Ритуальні молоти, серед іншого, вважаються доречною зброєю проти означеного Духа.
Що стосується дикої площини, безмірної та пустої, то тут ми сновидцеві не дуже то й віримо. Професійні дослідники сновидінь переконують, що відкриті простори не виникають у снах, відмічених Духом Важкості. Таким снам притаманна просторова обмеженість. Похмурі тюремні мури, стіни туману, закіптюжені стелі, рустований камінь, грати, печерні склепіння та непроглядний морок оточують там сновидців. Отже, безмірна пуста площина – тут радше літературщина. Така собі конструкція «заради красивості». Притягнена за вуха протагонистом карпатського туризму, любителем розглядати світ з висот гірських перевалів.
Зрештою, одна обмежуюча стіна там все ж таки є. І стіна небуденна. Не дрібніша за крижану стіну з вестероської епопеї Джорджа Мартіна. Про стіну нижче.
Головною ознакою дивних снів можна вважати присутність неозначеного (дослівно: якогось) страшного всесвітнього тягаря. Жаль, прокляття, біль пекучий тіла – лише низка слів для літературного підсилення цієї безугавної, ваалічної важкості. Тотальної, як труп самого космосу. А для того, щоби сновидець не мав ані найменшого сумніву щодо містичних координат місця виповнення своїх страждань, йому посилають залізні ланці та гранітну скелю.
Ланці з’являються одночасно з іншим образом просторово означеної послідовності - видінням довгої шереги прикутих до скелі (…а далі тисячі таких самих, як я). Ми майже бачимо цю вервицю прикутих – марнотну комашину лінію під передбачено древнім та неозорим кам’яним витвором божественного 3D-принтера. Під скельною стіною, яка є пасивним опонентом прикутих. Під брилою хаосу, в якій плановано «вилупати» порядок у вигляді шляху (проходу). Судячи з окресленого масштабу фронту робіт, прохід має бути широким. Не для обраних, а для цілих народів.
Всі прикуті – виключно чоловіки. Жіноцтво залишено за межами загадкового місця. Про жінок написано, проте виключно у контексті їхнього нерозуміння сенсу каменярського чину та покликання. Чомусь згадуються графічні ілюстрації до вірша, роблені за радянської доби. Оголені мускулясті торси каменярів, трагічно напружені м’язи, суворі вусаті обличчя. Зримий апофеоз маскулінності. Тільки одне відсутнє на ілюстраціях. Фартухи. Вони ж запони. Але жодних претензій до графіків. Часи були радянськими, а вони – не вільними у своїх візіях. Хоча, ризикую припустити: якби були й вільними, навряд чи опоясали б тих м’язистих каменярів фартухами.
Розшифрувати вервичний образ не важко. На масонських роботах ложі «Сарматія» сновидцеві пояснили символіку ланцюга. Колись, далекого тисяча триста сьомого року від Різдва Христового, ланцюгом (а за іншою версією - линвою) брати з шотландського клану Сен-Клерів підтягнули до скелястого берега корабель втікачів-тамплієрів. На морі тоді лютував шторм і решта орденського флоту не досягла дружньої Скотії.
Як це бувало в історії, врятування реліквій Храму тої давньої листопадової ночі залежало лише від міцності одного-єдиного ланцюга. Його зробили добрі майстри: ланцюг витримав, сам став реліквією і був урочисто розміщений у таємному святилищі Півночі, де панують Мир, Злагода і Гармонія.
Отже, розкодувавши образ та забравши з візіонерської картинки недоречну безмірність площини, ми остаточно знаходимо координати місця, котре оточує сновидця. Це – така собі вселенська Ложа. І керуючий майстер у ній відповідного масштабу.
«Лупайте сю скалу!» - гримить з незримого Сходу голос Великого Архітектора.
Саме так. Не «будуйте Храм!», не «вище крокви, будівничі!», а наглядацьке «лупайте!» Отже, Ложа трапилась не лише вселенська, але й специфічна. Питомо войовнича. Боліварська. Революційна.
Нігілістський та екстремальний характер роботи підкріплює й наскрізний пафос безнадії:
І кождий з нас те знав, що слави нам не буде,
Ні пам'яті в людей за сей кривавий труд,
Що аж тоді підуть по сій дорозі люди,
Як ми проб'єм її та вирівняєм всюди,
Як наші кості тут під нею зогниють.
І важко сказати, що то за кров виступає на поверхні зазначеного «труда» - кривавий піт каменярів, скривавлена сукровиця з їхніх мозолів чи яка інша кривава волога, вичавлена силою розпуки. Можливо, це містична «кров скелі» - кров служителів тієї рутини, що протистоїть завзяттю нігілістів-каменярів. Та сама кров, якою інший літератор (інший брат?) свого часу закликав нащадків окропити волю. Не дарма сновидцеві у наступальному громі вільномулярських молотів чується не будівельна робота, а битви гук кривавий.
Символіка крові невипадкова. Оператор сну (сновидець-автор) виводить сновидця-персонажа (ідеальне alter ego автора) на дуже високий рівень відповідальності за все, що йому наснилось. Чи то його так несе на крилах поетики, чи крутять голову свіжі враження від щойно відбутого ритуалу. Достеменно не відомо. Проте відомо інше. Він готовий офірувати сновидцем-персонажем (й, судячи зі всього, самим собою у реальному світі). Це відчувається. Ніщо не спинювало нас.
Відповідно, сновидець маніфестує готовність усієї підскельної робітні до найстрашнішого – до 1) забуття та 2) гниття власних кісток. Забуття – відпрацьований ще за доби античності літературний стандарт для означення високого ступеня самопожертви. Проте не все так просто з готовністю №2. Закликання на свої кістки гниття для посвяченої людини є, без жодного перебільшення, страхітливим самопрокльоном. Тисячолітня Традиція (як східного так і західного відгалужень) передбачає безумовне збереження кісток (у спеціальних костницях). Зокрема, в Афонському чині за кольором кісток підтверджують святість. Гниття кісток – ознака того, що той, кому вони належали за життя, є суворо зневаженим вищими Силами. Наскільки сновидець був свідомий цього?
Здається, він не дуже переймався містичними тонкощами та герметичними завітами, тяжіючи до матеріалістичного розуміння цивілізованості (…прокляття нас не відтягли від діла). Не Традиція, а Цивілізація з її прогресивними ділами була його фетишем. Навіть революцію і соціалізм (вкупі з революційним франкмасонством) він розглядав переважно як те шлюбне ложе (шлюбну Ложу?), на котрому (в котрій) має відбутись омріяний союз його нації з Цивілізацією.
Тому він не відчуває містичної небезпеки заяв та присяг. Адже його кохана Цивілізація не підтримує містичних форматів сприйняття світу. Вона презирливо відвертається від усього, на чому помічає знаки клерикального. А сновидець достатньо відданий її солдат й достатньо правильний воїн прогресу, аби мужньо ігнорувати опіум для народу та не любити принагідну архаїку. Тим більше, що та архаїка в найогидніших своїх проявах оточує його з дитинства.
Прокляттям не відтягти його від корисного для нації служіння Цивілізації. Так, всупереч усім прокляттям, усім клерикалам та усій метафізиці, він засіює Модерном цивілізаційне запустіння Галичини. Потім, коли із зерен вийдуть міцні стеблини, йому поставлять численні пам’ятники. Переважно домодерні за стилем.
Але за все прийдеться платити. Навіть за те, що не береться до уваги з чисто ідейних міркувань.
Цікаво, все ж таки, коли його кістки почали гнити НАСПРАВДІ, він примірював на себе версію метафізичної кари? Сумнівно. Адже там, де було можна (й треба) побачити Вічність, сновидець зрить лише банальний поступ: …Ми рабами волі стали: На шляху поступу ми лиш каменярі. І через роки, розмінявши п’ятий десяток, він нарікає лише на те, що змушений коротати вік у «сирітстві духовому». А у бадьорій поезії «Конкістадори» (1904) знов закликає до поступу і революції: Кров і труд ось тут здвигне нам/ Нову кращу вітчину!
Щастя всіх, як відомо шляхом прогресу не придибало. Та й дорогу крізь скелю рубали не для того, щоби нею покотилася золота куля «вселюдського щастя». Сновидець також недовго займав місце у ланцюзі каменярів. Вир соціальних проектів та політики захопив його і відніс далеко-далеко від того мирного місця, де триває метафізична робота в ім’я досконалості.
Обіцянки залишилися невиконаними, проте нащадкам дістався енергійний вірш про страдників-молотобойців, що завзято – й без огляду на втрати – лупають скелю. Довгі роки його намагалися запхнути до червоної пролетарської торби. Але час минув, і всі речі нашого світу – як і провіщав спостережливий Анаксимандр – повертаються у спокуті своїй до того початку, з котрого вони свого часу вийшли. Сиротними, безформними та зніяковілими.
І нема на те іншого сподівання.
«Так прорубали її чи ні?» - запитають про скельну стіну. На це, насправді, немає відповіді. Як немає моральної оцінки для сновидців, котрі не спромоглися втриматись на гребені своїх найдосконаліших снів.
Володимир Єшкілєв
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
Час Ордена і Закон перемоги змови
Масонів на вас немає...
Інтерв'ю з івано-франківським масоном
До питання про масонську змову в українській політиці
Йоган Ґотліб Фіхте Філософія масонства. Листи до Констана
