Повномасштабна війна змінила не лише країну — вона змінила щоденну роботу тих, хто вчить, лікує, досліджує і водночас вчиться жити поруч із болем.
Подружжя викладачів Юлія та Андрій Коцюбинські розповіли журналістці Фіртки про фронт і повернення до аудиторій, про студентів, які хочуть практики замість теорії, про професійне вигорання і необхідність внутрішнього стержня. Про те, як смерть перестає бути абстракцією, сім’я стає ресурсом, а головним принципом життя — не відкладати його на потім.
Сім'я науковців Юлії та Андрія Коцюбинських жили своє звичайне життя, займалися наукою та навчали студентів до початку повномасштабного вторгнення росії на територію України.
Сьогодні вони займаються не просто наукою, а допомагають фронту практикою.
Юлія Коцюбинська, доктор філософії, доцент, завідувач кафедри судової медицини, медичного та фармацевтичного права ІФНМУ, лікар судово-медичний експерт ДСУ «Івано-Франківське обласне бюро судово-медичної експертизи», до повномасштабного вторгнення займалася побутом, сім'єю, викладанням, роботою над дисертацією та науковими дослідженнями.
«Як судово-медичний експерт працювала переважно з побутовими травмами, ДТП, нещасними випадками. Моя наукова робота зосереджувалася на дослідженні дитячої транспортної травми, вдосконаленні методів експертизи. Здавалося, що найскладнішим викликом є знайти час на все — роботу, науку, сім'ю».
Кандидат фізико-математичних наук, доцент кафедри технології захисту навколишнього середовища та безпеки праці, Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу Андрій Коцюбинський працював у школі та гімназії, викладав у різних навчальних закладах, а згодом — в університеті. Загалом подружжя переважно було залучене в університетській сфері, поєднуючи наукову діяльність із викладацькою роботою.
Водночас жінка, окрім академічної діяльності, займалася й практичною роботою — працювала у закладі охорони здоров’я, зокрема в бюро судово-медичної експертизи.
Перші дні вторгнення: рішення Андрія Коцюбинського йти до війська
Утім, 25 лютого 2022 року Андрій Коцюбинський долучився до війська, а саме до 102-ї бригади окремої територіальної оборони імені полковника Дмитра Вітовського.
«Насправді все склалося дуже просто. У нас була досить близька група друзів — навіть не компанія, а спільнота однодумців. Ми разом грали у футбол, займалися різними видами спорту», — говорить він.
З початком повномасштабного вторгнення ця група друзів вирішила діяти разом.
«З першого дня війни ми всі пішли записуватися в територіальну оборону. Щоправда, у перший день нас не взяли — сказали, що таких, як ми, поки не потребують. Нас зарахували вже на другий день», — згадує Андрій.
За його словами, жоден із них не мав військового досвіду.
«Серед нас були люди з абсолютно цивільних професій: юрист, логіст, будівельник, я — з освітньої сфери. Ніхто не мав жодного стосунку до війни, але ми всі разом, групою з восьми людей, пішли й записалися», — каже він.
Уже в армії кожен почав реалізовувати власні навички, набуті в цивільному житті.
«Очевидно, що кожен приніс із собою свій цивільний досвід. Я більше пішов у технічний напрям — батареї, дрони, інженерія в широкому сенсі, комп’ютери. Хтось займався іншими напрямами», — пояснює Коцюбинський.
Повномасштабне вторгнення як каталізатор змін у житті та діяльності
За словами Юлії Коцюбинської, війна стала каталізатором змін не лише в житті, а й у професії.
«Якщо говорити про професійні траєкторії, то судова медицина завжди стоїть на сторожі справедливості та істини. Але коли ми побачили масштаби воєнних злочинів, характер травм, стало зрозуміло: освітній процес потрібно докорінно змінювати», — наголошує вона.
Як зазначає Юлія, війна змусила науковців реагувати на нові виклики.
«Мінно-вибухові та вогнепальні травми перестали бути темами з підручників — це стала наша реальність. Ми почали професійно перебудовувати навчальні програми, створювати унікальні курси й вибіркові дисципліни, щоб відповідати запитам суспільства», — каже жінка.
Окремим напрямом стала ідентифікація загиблих.
«Ми запустили процеси ідентифікації невідомих осіб за одонтологічними та антропологічними параметрами. Зараз ці напрацювання вже мають практичне застосування в області, і ми цим справді пишаємося», — зазначає Юлія Коцюбинська.
Водночас війна кардинально змінила й особисте життя.
«Наше життя чітко розділилося на "до" і "після". Було довоєнне життя — звичайне, щасливе, цінність якого ми по-справжньому усвідомили вже потім. І є життя під час війни. Воно триває, і, попри все, його потрібно жити далі».
Юлія Коцюбинська розповідає, що усвідомлення важливості своєї роботи як складової оборони країни прийшло вже на початку повномасштабної війни.
«Це стало зрозуміло протягом перших тижнів повномасштабної війни, коли ми побачили її реальний масштаб. Почали з’являтися новини про те, що відбувається у прифронтових містах», — говорить вона.
Саме тоді, за словами Юлії Коцюбинської, судово-медична експертиза набула зовсім іншого значення.
«Ми зрозуміли, що наша робота — це не просто судово-медична експертиза. Це документування злочинів, це докази для майбутніх трибуналів, це повернення імен загиблим», — наголошує фахівчиня.
Вона зазначає, що кожен експертний висновок має значення, яке виходить далеко за межі професійної рутини.
«Кожен наш висновок — це історія. Це не просто виконання практичної роботи, а свідчення того, що відбувається», — каже Коцюбинська.
Згодом, додає вона, прийшло й чітке усвідомлення відповідальності.
«Ми зрозуміли, що це відповідальність — перед загиблими, їхніми родинами і перед майбутнім», — підсумовує Юлія Коцюбинська.
Робота з дронами у цивільному житті та на фронті
Андрій розповідає, що його шлях до роботи з дронами у війську почався ще задовго до повномасштабної війни — з наукової діяльності.
«Так склалося, що в різних галузях науки ми намагалися себе проявити. Ще до повномасштабного вторгнення на кафедрі був великий науковий проєкт, у межах якого ми придбали професійний дрон — фактично геодезичний, науковий, але вже серйозний і справжній», — каже він.
За словами Андрія Коцюбинського, саме тоді він уперше пройшов навчання з керування безпілотниками.
«Я мав можливість пройти навчання і вмів керувати дроном ще до війни. Тоді це не було трендом», — зазначає колишній військовий.
Після початку повномасштабного вторгнення їхню групу спочатку розподілили по різних підрозділах, і певний час вони служили в піхоті. Згодом обставини склалися інакше.
«Коли ти вмієш керувати дроном, а сучасна війна — це війна дронів, то, очевидно, тебе поступово залучають до іншої роботи», — говорить Андрій.
Так він перейшов до напрямку пілотування та інженерного забезпечення операторів БПЛА.
«Ми освоювали різні літальні апарати, займалися інженерним забезпеченням, радіорозвідкою, розвідкою за допомогою дронів, працювали й з ударними безпілотниками», — розповідає він.
Андрій підкреслює, що його науковий досвід органічно переріс у військову спеціалізацію.
«Наука дуже плавно, але неминуче перейшла у військову галузь. Хочеш чи ні, але ти мусиш розбиратися в інженерних рішеннях, щоб ефективно застосовувати дрони», — пояснює він.
Окремо Андрій Коцюбинський наголошує на важливості знання англійської мови.
«Це неймовірно допомогло — і вміння пілотувати, і знання англійської. Більшість зброї на початку війни була не українського виробництва, інструкції здебільшого англійською мовою», — каже він.
За його словами, в бойових умовах не завжди був доступ до інтернету, тож перекладачі не допомагали.
«Ти не можеш сісти з Google перекладачем. Потрібно було розбиратися самому. І тут англійська реально вирішує — навіть на війні», — підсумовує Андрій.
Андрій Коцюбинський розповідає, що під час служби перебував на різних напрямках у різний час, адже бригада виконувала завдання там, де це було необхідно.
«Ми були на різних напрямках у різний час. Наша 102-га бригада ТРО, як і зараз, працювала на Запорізькому напрямку. Спочатку я був просто в піхоті», — говорить він.
Згодом підрозділ опинився на локації, де до них приєдналися бійці Української добровольчої армії.
«До нас долучилися неймовірні люди з Української добровольчої армії — це окремий, дуже специфічний підрозділ. Ми фактично злилися в одну команду: вони до нас, ми до них», — згадує Андрій.
Разом із побратимами вони виконували завдання вздовж лінії зіткнення.
«Ми пересувалися вздовж лінії фронту — плюс-мінус 50–100 кілометрів у різні точки, виконували різні завдання. Це вже було, скажімо так, "веселіше"», — каже колишній військовий.
Говорячи про найяскравіші спогади з фронту, Андрій наголошує: передусім це люди поруч.
«Найяскравіше — це друзі навколо. Ми бачили багато доброго і багато поганого. Це війна, її не можна прикрашати», — зізнається він.
За його словами, особливою підтримкою стало те, що він служив разом із людьми, яких знав багато років.
«Нам пощастило, що ми були в групі, де було багато знайомих людей, яких я знав фактично з дитинства. Ми могли підтримувати одне одного», — розповідає Коцюбинський.
Він зазначає, що на фронті неминучі емоційні спади, але саме підтримка побратимів допомагала їх долати.
«Бували моменти, коли здається, що все дуже погано. Але поруч є людина, яка каже: "Все нормально, все якось переживемо, тільки б ніч переночувати, а далі буде видно"», — ділиться він.
Окремо Андрій згадує службу разом із братом своєї дружини Юлії.
«Я весь час служив разом із моїм швагром — Юліним рідним братом. Ми разом пішли в перший день. Це надзвичайно підтримує, коли поруч рідна людина», — каже ветеран.
За його словами, взаємна відповідальність одне за одного додавала сил у найважчі моменти.
«Ти відчуваєш відповідальність за нього, а він — за тебе. Це дуже тримає», — наголошує Андрій Коцюбинський.
Він підсумовує, що головне на війні — це люди поруч.
«Бували важкі моменти, емоційні зриви, але в більшості найважливіше — це люди навколо, ті, хто тебе підтримують», — підсумовує військовий.
Після звільнення з військової служби Андрій Коцюбинський почав працювати з дронами в межах наукової діяльності університету.
«Після звільнення ми маємо дрони наукові для застосування по галузі нашої кафедри, фактично, по галузі технології захисту навколишнього середовища».
Спершу він навчав роботі з ними студентів своєї кафедри, але згодом курс став актуальним і для інших, адже, за словами Андрія, ця тема актуальна.
Вибірковий курс для студентів в ІФНТУНГ роботи з дронами у цивільному застосуванні
Університет започаткував вибірковий курс для студентів, які хочуть опанувати технології роботи з дронами у цивільному застосуванні. Андрій Коцюбинський уточнює:
«Ми не випускаємо пілотів або там щось таке, ми даємо можливість навчитися людям, які цього хочуть… Це не є бойове застосування, це швидше цивільне застосування дронів».
Він відзначає, що охочих багато, тож доводиться проводити попередній відбір:
«Більше, чим є можливість їх проводити, на жаль. Тобто, ми робимо попередній кастинг».
За його словами, переважна більшість студентів — дівчата.
«Як не дивно, в більшості саме дівчата хочуть освоювати цивільне застосування. І я б сказав навіть, зазвичай вони кращі студенти і краще літають».
Складнішим за технічну частину для новачків є подолання страху польоту.
«Найскладніше, напевне, перейти межу страху польоту… Дуже страшно людям взяти пульт, тому що вони розуміють, що якщо десь там щось не то станеться, вона його розіб’є або він його розіб’є, то це купу грошей».
Курс проходить на спеціальних локаціях за межами університету, а підтримку, за словами Андрія, забезпечують меценати та керівництво.
«Є неймовірна просто підтримка керівництва університету. У нас новий молодий ректор, який горить якось розвивати університет».
Крім роботи зі студентами, Андрій Коцюбинський проводить навчання для вчителів предмета «Захист України».
«Я веду для вчителів такий невеликий курс з підготовки, щоб вони могли адекватно, якось більш предметно розказувати школярам».
Говорячи про залучення ветеранів до викладання, Андрій зазначає:
«Перед тим, коли, припустимо, залучати ветерана до якоїсь роботи масової з людьми, він має пройти невеличкий курс педагогіки, щоб він розумів, що правильно, а що ні».
Він додає, що травматичні переживання можуть заважати спілкуванню.
«Ветеран має деякі спогади, які йому заважають бути хорошим вчителем».
Коцюбинський наголошує на важливості підтримки ветеранів та адаптації їх до цивільного життя:
«Реабілітація спортивна — це найкраще, це реально працює… Коли приходиш у басейн на якусь годину, а тут весь басейн, і ти такий: "О, я цього знаю, і цього десь бачив"».
Як додає Юлія Коцюбинська, ще під час навчання в університеті вони мали предмети педагогіки та психології спілкування.
«Було окремо психологія спілкування і вчили нас правильно спілкуватися. Зараз це надзвичайно важливо для нашої спеціальності. Ми практично, судомедичні експерти, не спілкуємося з родичами. І зараз, коли такі моменти ідентифікації, виявилося, що ми не вміємо спілкуватися правильно».
Щоб запобігти професійному вигоранню та навчити колег ефективно комунікувати, в Івано-Франківському національному медичному університеті запровадили тематичні курси удосконалення для судових експертів.
«Тепер у нас також запроваджують в університеті курси тематичного удосконалення для судомедичних експертів, як правильно спілкуватися, як працювати, щоб запобігти професійному вигоранню».
Крім того, Юлія Коцюбинська розповідає про підготовку практичних лікарів на післядипломному етапі.
«Створюємо курси по фіксації тілесних ушкоджень, тому що це дуже важливо правильно фіксувати, щоб збереглася доказова база, щоб потім її визнавали міжнародні суди, відповідно до Стамбульського протоколу».
Курси включають і фотофіксацію, і навчання ідентифікації невідомої особи для медичного факультету.
За словами Юлії, судова-медична сестра зараз набирає популярності.
«Це не внесено в класифікатор дисциплін, але вона зараз дуже потрібна, тому що це про ідентифікацію».
В університеті також створили навчальний практичний центр, де студенти відпрацьовують практичні навички.
«Цей центр ми створили якраз для відпрацювання практичних навичок. І там і про фіксацію тілесних ушкоджень, і про ідентифікацію».
Судово-медичні медсестри та реалізація в ІФНМУ
Юлія Коцюбинська зазначає, що ІФНМУ єдиний в Україні впроваджує інноваційну спеціальність для судово-медичних сестер.
«Ось тут уже про те, щоб розширити компетенції судово-медичної сестри, яка б мала працювати із тим, що зазнали статевого насильства. Так от правильно фіксувати, фотографувати тілесні ушкодження, відбирати біологічні зразки для подачі експертиз».
Вона висловлює надію на пілотний проєкт.
«Маю таку велику надію, що цей пілотний проєкт навчального університету 26–27 року розпочнеться… Ми вже ведемо дуже активні переговори з Міністерством охорони здоров’я, з Міжнародною асоціацією судових медсестер, для того, щоб готувати таких спеціалістів».
Юлія підкреслює, що зараз необхідно швидко адаптувати навчальні програми до реалій війни.
«Нас готували до того життя, якого вже немає, на жаль. І тому нам зараз треба дуже швидко зреагувати, адаптувати навчальний процес, адаптувати наші навчальні програми, для того, щоб ці нові судові медсестри, яких ми підготуємо, були готові працювати в тих умовах, в яких ми, на жаль, живемо».
Юлія Коцюбинська розповідає, що обрала судову медицину через інтерес до справедливості.
«Ну, я обрала судову медицину, можливо, тому що це про справедливість. Це така, знаєте, на перетині медична спеціальність, права, медицини, справедливості, відповідальності. Колись в університеті мені дуже подобалася ця дисципліна».
Спочатку вона вагалася, але вступила на інтернатуру та пройшла навчання, і тепер не шкодує про свій вибір.
«Але вступила на інтернатуру, пройшла навчання, і я не шкодую. І навіть зараз це вже не про роботу, це про гуманітарну місію, про ідентифікацію, про дуже багато таких завдань, які зараз перед нами стоять».
Для неї важливою є справедливість та відчуття значущості своєї роботи.
«І знову ж таки повертаюся і скажу, що про справедливість. Це часто буває доказом по справі в суді. І коли ти це розумієш, що ти робиш щось важливе, це допомагає не вигоряти. Повертатися до роботи, працювати, мотивувати сам себе».
Емоційне вигорання, подружнє життя та робочі моменти
Юлія визнає, що робота іноді виснажує морально.
«Інколи складно, інколи великий об'єм роботи. Так, знаєте, морально виснажує. Є різні справи, є складні справи, інколи такий емоційний багаж. Але потім є результат, і воно знову ж стимулює повертатися до роботи і працювати».
Щодо розмов про роботу вдома з чоловіком, вона розповідає:
«Говоримо. Про наукову точно. Я завжди питаю Андрія, як рецензента, як критика, як певна методологія підійде. Андрій він математик, він фізик-математик. А ми медики, ми не дуже любимо математику. Але всі дослідження в основному в кінці завершується статистичними опрацюваннями отриманих результатів. І я завжди питаюся, чи так підійде, чи так добре, чи такий метод нормальний».
Вони часто дискутують і допомагають один одному.
Юлія зазначає, що намагається не переносити негативну експертну роботу додому, але це не завжди можливо.
«Про таку, знаєте, експертну роботу та негатив стараюся не нести додому. Але ти не можеш, знаєте, закрити кабінет, вимкнути комп’ютер і піти додому, і вже не думати про ту справу, не думати про ту експертизу. І інколи буває, що я намагаюся Андрію про це розказати, це він не дуже любить, але слухає про ці моменти».
Вони люблять говорити про студентів та освітні проєкти.
«Ми любимо говорити про студентів, про освітні заходи. Дуже гарно тут вдається з Андрієм організовувати різні освітні події: майстер-класи, тренінги, просвітницьку діяльність. І спільні разом, і кожен у своїх закладах. Ми часто це обговорюємо. І, знаєте, наша дитина росте в такому середовищі. І це приємні емоції».
Щодо грантів і публічних заходів, вона зазначає, що зараз різні гранти реалізовують, і зазвичай в різних грантах передбачені якісь освітні заходи.
«Фактично це провести якусь публічну лекцію на якусь вузьку тематику, але не просто лекцію, це має бути щось цікаве, веселе, якийсь досвід. Симулятивні методи зараз дуже популярно застосовувати в освіті. І за цим майбутнє».
Вона підкреслює, що старий формат лекцій вже віджив.
«Мені здається, що оці такі презентації, де викладач вийшов і прочитав купу, чи розказав, воно вже своє віджило. Тому що маса інформації».
Юлія Коцюбинська розповіла, що найбільший інтерес у студентів викликають саме інтерактивні формати навчання, де вони можуть долучитися до процесу власноруч.
«Коли кожен має можливість зробити щось інтерактивне, своїми руками долучитися — це зовсім інший рівень залучення», — зазначає вона.
За її словами, одним із таких заходів став тренінг із пошуку прихованих слідів крові за допомогою спеціальних хімічних речовин.
«Ми проводили тренінг із пошуку прихованих слідів крові спеціальними хімічними реагентами. Знаєте, як у фільмах показують: заходить експерт, обприскує підлогу чи стіни — і знаходить сліди крові, які намагалися стерти. От приблизно так це виглядало й у нас. Студентам дуже подобається», — розповідає Коцюбинська.
Вона підкреслює, що заняття відбуваються у форматі повної симуляції.
«Там усе поетапно й максимально наближено до реальності. Студенти повністю одягаються у відповідне спорядження, як справжні фахівці».
Популярність таких тренінгів зростає дуже швидко.
«Ми провели один тренінг, а вже на наступний раз знову оголосили набір і дали рекламу. Студенти дуже швидко поширили інформацію між собою. Наступного разу їх було настільки багато, що ми фізично не могли всіх вмістити в нашому центрі», — каже вона.
На її думку, неформальна комунікація між молоддю працює чудово.
«Кажуть, що сучасні діти не спілкуються між собою — це неправда. Вони активно спілкуються, поширюють інформацію про те, де цікаво, де весело, де застосовують симуляційні методи і де можна відчути себе експертом», — зазначає Коцюбинська.
Такі підходи, наголошує вона, мають велике значення для професійного становлення:
«Це важливо для формування професійної компетентності. Навчати студентів у форматі, максимально наближеному до реальних умов, — зараз це, на мою думку, пріоритет».
Андрій Коцюбинський каже, що у своїх студентах справді бачить майбутніх колег і продовження професії.
«Так, бачимо. Вони неймовірно розумні. Справді, студенти сьогодні дуже розумні», — зазначає він.
Викладач зізнається, що інколи навіть хвилюється під час спілкування з окремими студентами.
«Є такі, з якими зустрічаєшся — і я буквально зважую кожне слово. Бо знаю: навіть якщо він одразу нічого не скаже, то потім удома все перевірить, знайде, де я міг помилитися, і обов’язково про це скаже. І тоді я вже починаю переживати», — говорить Коцюбинський.
Водночас додає він, усі студенти різні:
«Є й такі, кому більше цікаво гортати TikTok».
Попри це, викладач намагається максимально вкладатися в навчання молоді.
«Я був хорошим студентом і стараюся передавати свій досвід. Бо важливо, щоб їх навчали не лише теоретики, а й люди з практичним досвідом», — підсумовує Андрій Коцюбинський.
Юлія Коцюбинська наголошує, що у роботі зі студентами важливо передавати не лише теоретичні знання, а й практичний досвід.
«Є хороші студенти, і ми намагаємося передавати їм досвід. Бо важливі не тільки теоретичні знання з підручника, а й реальне практичне розуміння професії», — говорить вона.
Особливої ваги, за її словами, сьогодні набуває внутрішня стійкість майбутніх медиків.
«Найголовніше зараз — я говорю саме про медичних працівників — виховувати в собі внутрішній стрижень і моральну стійкість. Незалежно від того, в якій сфері медицини людина працюватиме, їй доведеться стикатися з наслідками війни, травмами, людським болем. Це морально виснажує», — пояснює Коцюбинська.
Тому тема психологічної витривалості постійно присутня в розмовах зі студентами.
«Ми про це говоримо, звичайно. Але якогось універсального правила чи готової відповіді немає. Кожен має свій шлях, як із цим упоратися, як захистити себе від професійного вигорання», — зазначає вона.
За словами викладачки, часто ініціаторами таких розмов стають самі студенти.
«Вони запитують: чи є у нас штатний психолог, з ким можна поговорити, адже робота важка. На жаль, у нас у підрозділі немає штатного психолога, але в університеті працюють фахівці, до яких можуть звернутися і студенти, і викладачі. Це важливий крок підтримки», — каже Юлія Коцюбинська.
Вона також підкреслює необхідність професійної дистанції:
«Щоб уберегти себе від вигорання, має бути професійна дистанція. Не можна все пропускати через себе. І це не про байдужість до людського горя — це про розуміння, що ти повинен залишатися функціональним, щоб якісно виконувати свою роботу».
Робота, пов’язана з постійним контактом зі смертю, змінює і світогляд.
«Починаєш яскравіше відчувати кожен день, який проживаєш. Коли я почала працювати, смерть перестала бути абстрактним поняттям — у роботі доводиться з нею стикатися постійно», — ділиться вона.
Водночас Юлія Коцюбинська радить цінувати час.
«Якщо щось хочеш зробити — не відкладай на завтра. Ми не знаємо, що буде далі. Тому кожен день треба проживати так, щоб потім не шкодувати, що чогось не встиг».
Родина — це можливість триматися
Юлія Коцюбинська зізнається, що повномасштабна війна все ж вплинула на їхню сім’ю — передусім у тому, як вони почали цінувати одне одного.
«Думаю, що глобально наші стосунки не змінилися, але ми значно більше почали цінувати одне одного. Коли Андрій демобілізувався і повернувся додому, це відчулося особливо», — говорить вона.
За її словами, сім’я для них — головна цінність і джерело відновлення.
«Ми дуже сімейні люди. Найбільша цінність для мене — це родина: батьки, діти, ми всі разом. Якщо стоїть вибір — кудись поїхати чи повернутися додому, ми завжди обираємо дім», — каже Коцюбинська.
Вона підкреслює, що саме родинне коло допомагає триматися.
«Сім’я — це ресурс і джерело сили. І ми більше звертаємо увагу і на своїх батьків також», — додає вона.
Особливу вагу тепер мають прості речі.
«Ми почали більше цінувати час, проведений разом: можливість щось зробити разом, подивитися фільм, піти на прогулянку чи навіть просто попрацювати поруч», — підсумовує Юлія Коцюбинська.
Відзначення науковців Юлії та Андрія Коцюбинських
До слова, 22 січня міський голова Івано-Франківська Руслан Марцінків відзначив подружжя. Лауреатам призначили щомісячну стипендію терміном на один рік — як визнання вагомого внеску в наукові дослідження, інноваційну діяльність та розвиток освіти й науки Івано-Франківська.
Андрій Коцюбинський розповів, що отримання міської стипендії стало результатом тривалої системної роботи, а не випадковістю.
«Обирали не ми. В університеті була створена спеціальна комісія, яка відбирала кандидатів за визначеними критеріями. Враховувалися показники публікацій, участь у міжнародних і українських проєктах, різні напрями діяльності, а також те, який вплив ця робота має на регіон», — пояснює він.
За його словами, необхідно було подати всі напрацювання та підтвердити їх документально.
«Ми подавали свої матеріали — сертифікати, копії публікацій, описували, як саме наша наукова діяльність впливає на розвиток регіону. Усе це розглядалося комісією», — каже Коцюбинська.
Юлія Коцюбинська зазначає, що значну роль відіграв і великий міжнародний проєкт, який нині реалізується в університеті.
«Зараз у медичному університеті реалізовується один із найбільших за останні роки дослідницьких європейських проєктів. Думаю, це теж стало важливим фактором», — говорить вона.
Втім, головним у цій історії, підкреслює Коцюбинський, є не фінансова складова.
«Це дуже круто, що місто вирішило підтримувати науковців. Справа навіть не стільки в грошах — хоча вони, звісно, важливі, — як у визнанні. Ти розумієш, що твоя багаторічна робота потрібна», — зазначає викладач.
За його словами, до уваги бралися здобутки за кілька років.
«Це ж не робота одного року. Ми подавали свої напрацювання щонайменше за останні п’ять років: розробляли методики, отримували авторські свідоцтва й патенти, публікувалися, виконували дисертаційні дослідження, працювали практично. Усе це зібралося в одну папку, яка й стала підставою для отримання стипендії», — розповідає Андрій Коцюбинський.
Юлія Коцюбинська додає, що такі ініціативи мають важливий мотиваційний ефект.
«Це про мотивацію — і для молодих науковців, і для викладачів. Коли людина розуміє, що її дослідження, публікації, проєкти можуть бути відзначені, з’являється додаткова мета й стимул працювати далі. І це справді працює», — підсумовує викладачка.
Як зазначає подружжя, керівництво, зокрема ректор ІФНТУНГ Ігор Чудик і ректор ІФНМУ Роман Яцишин підтримують всі починання, ідеї та дослідження науковців.
Плани після перемоги
Говорячи про плани після перемоги, Юлія Коцюбинська зізнається, що найбільше мріє про прості речі — спокій і можливість планувати майбутнє без страху.
«Хочеться запланувати щось надовго — можливо, подорож. Мені дуже бракує можливості кудись поїхати, змінити обстановку. Ми постійно щось відкладали, відкладали, а потім почалася війна — і стало вже не до поїздок», — каже вона.
Найбільша мрія, за її словами, — жити без постійної тривоги.
«Хочеться прокидатися зранку і не читати новини про те, де що сталося і куди прилетіло, а бачити хороші новини. Хочеться життя без тривог», — говорить Коцюбинська.
Особливе значення це має через дитину.
«Дуже хочеться, щоб дитина жила в країні без тривог, щоб була стабільність. Ми продовжуємося в наших дітях, і завжди хочемо, щоб їхнє життя було кращим, ніж наше», — зазначає вона.
Вона додає, що до війни багато речей сприймалися як належне.
«Наше життя до війни було дуже хорошим. Можливо, ми не завжди це усвідомлювали, але тепер, у порівнянні, розуміємо це особливо чітко. Тому зараз так хочеться стабільності», — підсумовує Юлія Коцюбинська.
