Різдво – особливе свято для всіх. Кожен намагається його зустріти у родинному колі. Народний депутат України, переможець партійних праймеріз “Українського об’єднання патріотів”, кандидат в президенти України, Олександр Шевченко дотримується традицій: кожного року Різдво зустрічає з сім’єю.
У Святвечір на столі пісні страви. Олександр вже не пам’ятає інших місць, окрім Буковелю, Храму в гірському селі Поляниця, де б святкував і проводив зимові свята.
Пане Олександре, у вас велика родина. Любляча дружина Тетяна. Традиційно Різдво ви зустрічаєте разом. Де цього разу відзначатимете зимові свята?
- Скільки себе пам’ятаю, завжди Різдво зустрічаю у Буковелі. Служба Божа в церкві в Поляниці... Чогось іншого мені навіть не хочеться. Тут — казка, тут особлива атмосфера, тут витає дух Різдва. Ця карпатська культура, колорит і християнські традиції завжди надихають. Іншого місця, щоб так відчути все це – немає. Весь світ приїжджає у Буковель заради таких відчуттів. То чого мені шукати?
У вас шестеро дітей, дві ваші доньки вже зовсім дорослі. Часто з ними спілкуєтесь, приїжджають в гості? У вас тісні стосунки в родині?
- Звичайно. Найдорожче в житті кожної людини – це родина. Без неї просто не обійтись. Моя родина – це моя міць і сила. Кожен з членів сім’ї є натхненником та опорою для мене. Мої старші доньки, як і я в свій час, захопились туристичним бізнесом. В часи влади Януковича, коли був тиск на нас, так само як і зараз відкривалися надумані кримінальні справи з метою “віджати” частинку Буковеля, я ініціював їх навчання за кордоном. Як то кажуть — подалі від можливих провокацій. Але своє майбутнє вони бачать лише в Україні...
Син Олександр працює у Буковелі. Він в 2018 році екстерном здав іспити одразу за 10-й і 11-й класи, здав на відмінно. Екстерном здав і ЗНО. Поступив в два українських виші, а ще декілька іноземних запросили його на безкоштовне навчання до себе. Вчиться в Україні. Одночасно постійно думає над подальшим розвитком Буковелю. Веде кілька проектів. Років через п’ять бачу його повноцінним менеджером курорту.
Донька Ксенія, їй в січні виповниться одинадцять років, в минулому році стала міні-міс Європи, зараз пройшла відбір в програму “Голос. Діти”. Наймолодший, Олексій, — учень першого класу. Каже, що хоче в другий клас, бо майже все чому вчать в першому він знає... Середній син, Стас навчається у дев‘ятому класі. На Різдво молодші діти всі тут. Приїжджають, по можливості, й старші. Тут є мої батько і мама. Така велика родина постійно збирається за одним столом.
Ви з дружиною 18 років разом. Вона підтримує вас? Без неї ви могли б досягти того, ким є зараз?
Мені здається, що наше сімейне вогнище ніколи не згасне. Воно лише сильніше розпалюється. Родинні зв’язки скріплює не кількість інтелекту, а, напевне, розуміння одне одного. З Тетяною зустрілися в Івано-Франківську в 2000-му році. Одразу відчув, що дівчина хороша. Вона — біолог. Дуже розумна. Дружина мене завжди підтримує у всіх моїх починаннях!
З Божою поміччю, притерлися одне до одного, зараз дуже комфортно. Повінчалися у соборі святої Софії, зведеному у Римі Йосипом Сліпим, який був 18 років політв’язнем . Цікаво, що в Римі тоді, як то кажуть сталася “невипадкова випадковість”: ми зупинилися у готелі «Вілла Феррата», у якому, як пізніше виявилося, свого часу і жив предстоятель Української греко-католицької церкви Йосип Сліпий. До вінчання готувалися усвідомлено, неодноразово йшли до сповіді і причащалися. Тут треба вчасно зрозуміти, хто тобі потрібен і не розмінюватись на дрібниці. Дружина, родина – один із сенсів мого життя.
Що буває на різдвяному столі в родині Олександра Шевченка і яких традицій дотримуєтеся?
- Перш за все я дотримуюсь Різдвяного посту. Він менш строгий, ніж Великодній, але є певні обмеження. Те, що я постановив перед Богом, цього намагаюсь дотримуватись. В середу і п’ятницю більш строгий піст. Свою сім’ю я не змушую постити, вважаю, що вони самі повинні до цього прийти. Щодо святкового столу, то в Різдвяний вечір завжди 12 пісних страв, - і грибочки, і риба, і горіхи, і мед... Є дуже велике різноманіття пісних страв з овочів, які я дуже люблю.
Якщо вже говоримо про релігійні цінності, про віру, то чи молитесь? Як часто?
- Молюся кожного дня вранці та ввечері. Дуже рідко буває, що пропускаю молитви. Але цьому має передувати дуже вагома причина. Ми живемо і не знаємо, коли буде кінець. Ходжу до церкви часто, якщо є можливість, то йду до Храму, до Сповіді, Святої Літургії, до Святого Причастя...
Діти рідше ходять. Я їм кажу: «Все, що у тебе є, то дав Бог, що ти зробиш для інших — для Бога зробиш». Молюсь за них і чекаю, щоб самі прийшли до усвідомленої віри. Я ж теж раніше приходив на службу Божу, не вкладаючи у те сенс, до сповіді рідко приступав. Але зараз вважаю, що коли кажуть, вірю в Бога і живу правильно, і при цьому до сповіді та причастя рідко приступають , то ця віра без реальних дій.
Що на різдвяний стіл ставила мама, коли Ви були маленьким хлопчиком? Які спогади з дитинства щодо Різдва?
Ну почнемо з того, що я охрестився лише в 20 років. Мій батько, до речі, охрестився в 50 років. Якщо пригадати мамине, то з пісних різдвяних страв чогось особливого не було. У Коломиї стіл був з року в рік звичайним. Як і в інших родинах в ті часи.
Але пригадую, що в інші дні мені подобалось, коли ми всі разом робили пельмені. Також ми виготовляли червоне вино. В нас на дачі ріс виноград. Це було дуже цікаве заняття.
Запам’ятались мені і вареники. Дуже подобались бабусині пироги. Любив бабусин медівник. Щодва-три дні бабуся завжди щось пекла. На Різдво ми з друзями ходили колядувати... Але в той час, коли та радянська система вбивала віру, вбивала духовність, вбивала народну пам’ять, традиції, для нас це було швидше “заробітком” і розвагою... Ми колядували, збирали гроші. Я любив ці гроші використовувати на подарунки батькам, родині. Хотілося мати саме свої гроші...
Єдиний досвід віри і приклад в дитинстві — це моя бабуся, з якою я жив якийсь час в одній кімнаті, - вона щоранку молилася. А я, ще маленький, їй говорив: “Що ти робиш? Нам в школі сказали, що Бога немає!” Але коли в свідомому віці я прийшов до Бога, то одразу ж відчув яка різниця — як було без віри, і як стало з вірою...
- Ваша родина була не із заможних? Хто найбільше вплинув на вас?
- Мама — сорок років пропрацювала вчителем географії, тато — слюсар локомотиворемонтного депо в Коломиї, тепловози лагодив. Радянська історія залишила в нашому роді кривавий слід: Діда, жорсткого у своїх висловлюваннях про радянську владу, у 1944-му засудили на 25 років, відсидів 12, реабілітували у 1956-му. До слова, меблі вдома були зроблені його руками. Будучи дальтоніком, він ще й малював! Пензлі з фарбою подавала йому бабуся — а він запам’ятовував, що саме якого кольору має бути. Я у свої 16 років прочитав його листи з таборів і присягнув собі бути борцем з комуністичним ладом. Ще до розвалу радянської імперії, у 1989 році, будучи студентом університету, ризикуючи, розповсюджував листівки проти СРСР, возив їх з Москви, бо лише там їх друкували. Пам’ятаю, з яким захопленням ми зустріли перший український фестиваль «Червона рута». Це був 1989 рік...
- Яку людську чесноту вважаєте найважливішою?
- Напевно співчуття, бажання допомагати, благочинність... Адже християнство — це не лише віра, а й дія. Благодійність, я переконаний, вимірюється лептою. У кожного своя лепта, і це не тільки і не обов’язково роздача грошей. Якщо Шевченко дав мільйон чи десять мільйонів, це не означає, що і ви повинні. Якщо у вас є гривня і даєте комусь не просто як “відчіпного”, а хочете щиро допомогти, щоб людина відійшла від негативу, то отримаєте щось від Бога. Іноді й добре слово, щира молитва за ближнього цінніші за мільйони. А якщо всі думатимемо позитивно, то у нас суспільство буде підніматися. Успішна не та людина, яка багато заробляє, а та, яка може щось дати іншим... А ще для себе я збагнув таку істину. Наближаєшся до Бога — отримуєш дари. Помолишся щиро — і проблеми зникають.
Щодо благодійності. Ви відомий меценат і благодійник... Можете розповісти про свої благодійні програми і проекти?
- Знаєте, я колись намагався не розповідати про таке. Хоча зараз, думаю, що про благодійність говорити треба. Про роботу волонтерів, про приклади благодійності. Це для когось може стати прикладом, комусь додасть надії, це звужує поле для неправди і маніпуляцій... Щодо своєї благодійності. Так, є дещо... При бажанні, багато про що можна знайти в інтернеті. Є і звіти про роботу нашого благодійного фонду. Це десятки, якщо не сотні програм і проектів. Це десятки тисяч людей. Дітей з ДЦП, з аутизмом, людей з інвалідністю, реабілітація та лікування наших поранених захисників, родин загиблих, допомога на лікування людям, які опинилися в безвиході, соціальний табір “Артек-Буковель”, пластові табори, підтримка різних культурних та видавничих проектів... Звичайно, що я не в змозі за власні кошти всім допомогти, вирішити всі проблеми суспільства, відгукнутися на всі людські біди... А звернень щораз більше. Але намагаюся робити все що в моїх силах і можливостях...
Багато соціальних проектів в нас реалізовано й спільно з церквою. В мене є найвищі церковні нагороди за благодійність та соціальні програми і від Української православної церкви Київського патріархату — орден Святого Володимира Великого, від Папи Римського — нещодавно отримав грамоту, раніше — орден Святого Сильвестра, є й інші нагороди від церков...
Я з повагою і людською любов’ю ставлюся до всіх християн, незалежно від того, до якої церкви вони ходять, до мусульман, до вірних інших релігій, до агностиків чи атеїстів...
Я взагалі переконаний, що ми мусимо любити ближнього як самого себе, якщо ми християни.
- Що ще є для вас щастям?
- Безумовно моє щастя – це моя родина, це життя за Божими заповідями і успіх, який я досягаю, маючи підтримку Бога і близьких. Безумовно, повноти щастя не може бути, коли живеш в суспільстві нещасливих людей... Саме тому я і пішов в політику, саме тому і вирішив боротися за посаду президента. Повірте, що мені в житті в плані матеріальному нічого не потрібно. Хто мене знає близько, дивуються, що я живу в досить скромних, дехто каже навіть аскетичних, як за своїми статками умовах. В мене немає жодного цента вкрадених грошей в Українського Народу чи в Україні, чи десь за кордоном.
В політику я з чим прийшов, з тим і піду. Завжди керуюся словами Любомира Гузара про те, що “політика є найвищою степінню служіння людям”. Мені нічого не потрібно від політики, крім добрих слів громадян України по завершенні політичної кар’єри, крім того, щоб люди навколо стали щасливими і заможними, щоб було більше посмішок і радості в житті всіх українців. Тому, напевно, щастя — це коли всі навколо щасливі.
