В Українських Карпатах, у самому серці Гуцульщини розкинулось це село. Сказати, що воно мальовниче – це майже нічого не сказати. Бо ж шаблонними путівниковими епітетами описати його красу просто неможливо. Треба лише приїхати і побачити…
… Вже вечоріло, коли потяг, випірнувши з чергового гірського тунелю, опинився в широкій долині, оточеній зусібіч залісненими пагорбами. В ній, на яскраво-зеленому тлі карпатських лук розкинулось пістряве мереживо микуличанських садиб. Десь на самому дні долини, поміж будинків і пасовищ, сріблястою ниткою проблискував Прут.
Але сонце в горах сідає швидко, і долину почали заповнювати сутінки, поступово ховаючи чудові краєвиди від спраглих очей подорожніх. Згодом згас і Прут…
Мало хто знає, що Микуличин є найдовшим селом в Україні: своїми хуторами тягнеться воно на 20 кілометрів у гори. Ще за часів Австро-Угорщини вражало воно своїми розмірами. Поселення має багату історію, витоки якої – сягають часів Галицько-Волинського князівства. Тоді, Данило Галицький нагородив землями в долині Пруту князя Микулу. В середині ХІІІ століття у Карпатах було створено кілька сторожових постів, серед яких і Микулин пост, що згодом став великим селом.
З пам’яток села можна оглянути мурований залізничний вокзал 1893 року, а також сільський цвинтар, на якому збереглися польські кам’яні хрести й надгробки ХІХ сторіччя. У центрі села, обабіч траси, не можна не помітити дерев’яної споруди – церкви Святої Трійці, зведеної у 1863 році в гуцульських архітектурних традиціях. До речі, дзвіниця церкви у старих путівниках зазначалась як найгарніша на всій Гуцульщині.
Село дивує безліччю ажурних капличок при дорозі. Приваблює своїми людьми – надзвичайно хазяйновитими і гостинними. Вражає красою своїх садиб. Адже кожна микуличанська хата – то справжній витвір мистецтва!
Та головна принада Микуличина – це все ж таки довколишня природа. Карпатські гори – гігантськими синіми хвилями тягнуться аж до самого обрію. Річка Прут заворожує безтурботною грайливістю. Зрештою, чисте карпатське повітря, настояне на соковитих травах і витримане у смерекових лісах.
А ліси Карпат! Темні, фантастичні й трохи моторошні – ідеальна декорація для будь-якого казкового фільму. Підведеш очі – і здається, що височенні стрункі красуні-смереки змикають свої крони десь аж під самим небом, у білих пухнастих хмарах.
Більшість туристів приїздить сюди взимку, проте й в інші пори року відпочинок тут залишає безліч позитивних спогадів. Можна піти у гори, поблукати лісовими стежками, послухати справжні музичні хіти у виконанні гірських струмків і потічків. Можна видертись на одну з численних диво-полонин, назбирати букет різнокольорових квітів, наїстись досхочу малини, ожини та чорниць. Або ж просто впасти горілиць у зелену м’яку траву і насолоджуватись спогляданням неповторних карпатських ландшафтів.
Якщо ж прогулятись в сторону східних хуторів на околиці Микуличина, вздовж Прутця-Чемегівського, то можна побачити, як гірська річка створила справжній шедевр - глибокий каньон посеред лісу!
В іншому кінці села (на межі з селом Татарів) всі путівники закликають відвідати Женецький водоспад – один з найвищих в Українських Карпатах. І хоч дістатись туди можна лиш пішки, а йти треба п’ять кілометрів – воно того варте! Сотні водяних струменів падають одним потужним потоком з 12-метрової скелі, розбиваючись унизу міріадами блискучих бризок. Можна годинами милуватися водоспадом і відчувати, як дивним чином відновлюються сили, витрачені на перехід.
Якщо є час і бажання, варто оглянути сусідні міста і містечка, серед яких – уже доволі розкручений туристичний бренд Яремче, Коломия з єдиним у світі музеєм писанок, українська нафтодобувна столиця Надвірна. А ще – Татарів, Ворохта, Верховина…
Проте буває, що небо зранку затягує важкими сірими хмарами. Та й то не біда, адже тут можна залюбки, просто з відчиненого вікна, дивитися на дощ, слухати його дзвінке дріботіння об дахи. В такі дні тут зовсім немає метушні, під дощем спокійно пасуться корови, і лише Прут кудись поспішає – оминаючи валуни, створює чудернацькі візерунки на своїй поверхні і, доповнюючи дзвін дощових крапель, виконує казкову заколисуючу мелодію.
І тоді ти розумієш, що все ж є на світі місце, де можна по-справжньому відпочити серцем, відчути себе абсолютно вільним, очистити думки і, можливо, стати трохи кращим, вищим…
І це місце – Гуцульщина!
Вона вражає і захоплює, дивує і надихає; вона змушує бачити і розуміти, мислити і переосмислювати.
І довго ще потім снитимуться вдома, на гарячій степовій землі, – і плавні обриси синіх гір, і зелені полонини з копицями сіна, і трохи сумні карпатські дощі, і кам’янисті береги Пруту – непередбачуваного, норовливого і, водночас, такого лагідного.
Стаття публікувалась в журналі "Міжнародний туризм" (№5, за 2009 рік)
