Руслан Терешко, кандидат у народні депутати по 83-му виборчому округу, партія "Батьківщина".
"Батьківщина", переслідувана і майже витіснена з політичного поля режимом Януковича, знову стрімко набирає вагу. Юлія Тимошенко повертається у велику українську політику. Разом з нею у команді чимало людей нових, які з честю пройшли випробування репресіями і Майдан. Один з таких – Руслан Терешко. Голова Івано-Франківської міської організації партії, депутат міської ради, підприємець, Руслан Терешко балотується по 83-му виборчому округу.
– Руслане Володимировичу, завжди дивувало, що Ви в політиці достатньо давно – голова міської організації "Батьківщини", депутат міської ради, – але "світитися" уникаєте, на сесіях виступаєте рідко. Чому?
Якщо відверто, справа, певно, в характері. Я звик до роботи, піаритися і займатися саморекламою ніколи не був схильний.
Я все життя займався бізнесом, це щоденна праця, а не трибуна. Хоча я розумію, що публічність для політика – це не лише самореклама, це певний інструмент, який допомагає збільшити вагу і вплив. Ми – наша політична сила – завжди були присутні в публічному просторі: на важливих акціях, зустрічах з громадою, обговореннях, віче тощо. Але на сцену не дерлися.
– Зараз не шкода, коли пішли на вибори і маєте змагатися з "розкрученішими" кандидатами?
Та не шкода. Буду говорити про себе, який я є. Чесно кажучи, я раніше й не бачив себе політиком. Але в 2004 році в країні відбулася революція, було відчуття, що міняється історія, міняється суспільство, що треба міняти і себе. І я зробив крок в політичну діяльність. Хотілося брати участь в цих процесах, можливо, це високі слова, але хотілося бути причетним.
– А чому Ви вступили саме в "Батьківщину"? Тоді чимало людей з бізнесу пішли в цю партію, яка фактично була партією влади.
Згадайте, яка тут у 2004-му році була потужна підтримка Майдану. Я тоді мав можливість і як підприємець брати участь фінансовою підтримкою. Не буду розповідати: всі допомагали, як могли. І я переконаний, що без Юлії Тимошенко Майдан би не вистояв тоді, він би задихнувся, звівся би до якихось компромісів. І ми отримали би Януковича ще тоді. Вона була каталізатором, Ющенко без неї не дотиснув би Кучму. Тому для мене вона стала тим лідером, на якого я міг рівнятися в своїй політичній діяльності. Я впевнений, що вона заслужила набагато більше, ніж досягнула. Але так склалися обставини. І до речі, я вступив у партію, вже коли "любі друзі" і Ющенко зняли її з посади прем’єра. Тому навряд чи можна казати, що вступив у партію влади.
– Ви вважаєте, що це нормально, коли бізнес іде в політику?
Давайте абстрагуємося від Франківська, візьмемо Верховну Раду. Туди часто йде великий бізнес чи своїх представників делегує, щоб лобіювати власні інтереси на законодавчому рівні. Так народжується олігархія. Бо в нашій країні така склалася думка, що коли ти не при владі, то не зможеш заробити великі гроші.
Якщо повернутися до місцевого рівня, до тієї ж нашої міськради, то бізнесу в міській раді нема що захищати. Скажу лише про себе: для мене депутатство – це більше витрат, а вигода хіба іміджева – ось ти представник громади… Ні землі, ні майна завдяки депутатству не набув.
Я маю досвід у бізнесі, але твердо переконаний, що не можна працювати лише на власні інтереси. Тим більше в міській раді. До речі, згадайте, що фракція "Батьківщина" – перша і єдина поки що за історію міської ради, яка відкрито провела внутрішню люстрацію. У 2006-му році у нас було 17 депутатів, і 6 з них ми виключили. Тому що вони спробували шукати якихось особистих вигод. Ми тоді скористалися законом про імперативний мандат і позбавили їх депутатства, єдині в Україні, до речі. І фракція пішла в опозицію до міського голови. Тому ні тоді, ні під час нинішньої каденції в міськраді ні я, ні однопартійці наші ніякого громадського добра в кишеню не поклали. Навпаки, помагали людям, чим могли. Бо якщо маєш можливість, то повинен ділитися.
– У нинішній міській раді фракція «Батьківщина» – 5 осіб, і можливість впливати на рішення мала. Чи вдається налагодити співпрацю і діалог з фракцією більшості – "Свободою"? Як взагалі оцінюєте ефективність теперішньої міської ради?
Коли певна сила має фактично монопольне становище, вона виставляє свої пріоритети і не домовляється, а "викручує руки". Діалогу фактично немає. Якщо в попередній міській раді напередодні сесії збиралися голови фракцій, були погоджувальні ради, думали, як прийняти найкраще рішення, то тепер рішення приймає одна фракція, яка має більшість.
– А міський голова? Він є у міста чи ні? Яка його роль в такій ситуації?
Скажу, що думаю. Міського голову, як на мене, фактично усунули від управління міським господарством. Це зробила партія більшості. Так, Віктор Анушкевичус має характер і відстоює свою думку, пропонує якісь свої бачення для вирішення проблем. Але, як кажуть, проти танка не попреш.
От ви кажете, його ніде не видно. А він каже: почали робити ремонт доріг, слава Богу. Але тільки-но щось добре в місті починається, у нас одразу монопольна політична партія оголошує це своєю заслугою. А насправді ж, це заслуга франківської громади, яка наповнює міський бюджет. Але є бюджетна комісія, яку очолює представник "Свободи", і вона цим бюджетом розпоряджається. І відповідно, все подає на свою користь.
– У багатьох підприємців, зокрема і у Франківську, після перемоги Янковича в 2010-му році почалися проблеми. В першу чергу в тих, які підтримували опозиційні до режиму партії. Говорили, що Ваш бізнес фактично зруйнували. Розкажіть, як це було.
Я бізнесом займався все своє свідоме життя, очолював декілька підприємств, створював їх. Вважаю, що вдавалося це робити успішно. У 2008 році я викупив Калуський пивзавод, який був на стадії банкрутства, у заставі в банку, і доживав свої останні дні. Залучивши кредитні кошти, провів реконструкцію, модернізацію, запустив виробництво, люди отримали роботу. Ми вийшли на рівень продукту, за який не соромно ні в Україні, ні за її межами. Пиво варили, як сто років тому. Якщо крупні виробники готують пиво 3-4 дні, і виходить такий собі пивний напій, то ми варили і сьогодні варимо справжнє – протягом 30 днів. Була ще одна торгова марка, була мережа магазинів, будівельна організація. Загалом, на підприємствах працювали понад 300 людей.
У 2011 році, коли вже повністю сформувалася "вертикаль Януковича", я очолив міську організацію "Батьківщини". Тоді й почалися проблеми. Обшуки, арештовані рахунки, замовні кримінальні справи, заблоковані підприємства. Били системно – по всіх структурах, до яких я мав навіть віддалене відношення. В результаті, частину бізнесу довелося продати. Зараз залишилося тільки виробництво в Калуші. А десь півроку тому, навесні, випало познайомитися з одним зі Служби безпеки, і він каже: "Нарешті я побачив того Терешка, на якого нам приходили рознарядки…"
– А не спадало на думку вирішити проблему, як це тоді зробив не один підприємець? Скажімо, стати під "дах" правлячої партії?
Знаєте, коли зараз пригадую той час, коли йшлося лише про виживання, то з часової дистанції лише переконуюся: ти правильні кроки зробив, нехай багато втратив, але не перебігав і не перебігаєш… Не люблю високі слова, я не герой, бо герої – це ті, хто на Сході воюють, але вважаю, що мені не соромно людям в очі дивитися. У мене навіть думки не було – вийти з партії.
– В той час Тимошенко вже ув’язнили, "Батьківщину" практично розгромили, все виглядало досить безпросвітно для партії. Звідки брався оптимізм?
Знаєте, було тверде відчуття, що так довго не може бути в країні, яка показала в 2004-му році, на що здатен її народ. У той період "застою" Януковича всі ніби терпіли, але безкінечно таке тривати не могло. Так і сталося.
– Про Вас досі теплим словом згадують активісти франківського Євромайдану, якому Ви минулої зими допомагали. Хоч, знову ж таки, на сцені Вас не бачили. А чим для Вас особисто стала Революція гідності?
Майдан – то був останній шанс на зміни в країні. Цього разу ми усі боролися не за лідера, а за саме право на гідне життя кожного. Ми з перших же днів Майдану поставили собі в обов’язок – не перед партією, а перед самими собою – бути там, допомагати. Часто їздили з колегами до Києва. У той день, коли вбили Нігояна, у дні, коли снайпери розстрілювали людей, ми там були. Ці події назавжди тепер у пам’яті. Ти розумієш, що брав участь у подіях навіть не державної, а світової ваги, – і це зобов’язує.
Коли у Франківську створили громадську організацію "Майдан", я вступив у неї як представник нашої політичної сили. Йшлося про те, що "або пан, або пропав". Всі ж розуміли, що Янукович сильний, і всіх візьмуть на олівець, особливо якщо держслужбовець чи бізнесмен. Ти ніколи не зможеш сказати, що це якась помилка чи випадковість. Тому я свідомо на це пішов. А щодо сцени… Ну, я не вважаю себе великим оратором, щоб виступати з балкона, переконувати народ. Є люди, які роблять це краще, а я своє робив. Просто відчував відповідальність, що в цій країні треба щось поміняти, тому туди пішов.
– І що скажете сьогодні? Минуло півроку, маємо війну, маємо новий уряд і президента – а держава змінилася? І чи Ви досі залишаєтеся такої ж думки про Тимошенко, як і в 2005 році?
Мене навіть жінка колись до Тимошенко ревнувала (сміється), казала, що я партії віддаю більше часу, ніж родині. Так, я й досі вважаю, що її недооцінили. Зокрема, і виборці на травневих виборах президента. Вона могла б зробити для країни набагато більше.
– То виходить, що Порошенка переоцінили, на Вашу думку?
Так. На президентських виборах був наче масовий гіпноз – зупинимо війну, врятуємо Україну, тільки проголосуйте в один тур… Як бачимо, довіра не була виправдана.
От ми зараз ставимо агітаційні намети. А на президентських виборах до наших наметів приходили люди, сперечалися: Юля не права, треба підтримати Порошенка, він зупинить конфлікт... Тепер я бачу, що настрої в людей змінилися. Вони відчувають себе в якійсь мірі зрадженими: вони чекали на зміни, а зміни не відбуваються. Ми рухаємося не в тому напрямку.
– Вважаєте, що треба міняти керівництво держави, уряд?
Я не хочу сказати, що наша політична сила зараз в опозиції до президента. Думаю, ми в головних речах союзники. Але чесна критика помилок потрібна.
Бо, наприклад, не можна зупинити війну, підписуючи зрадницькі Мінські домовленості, які передбачають здачу території і амністію терористів. Але який вихід з ситуації? Ми втратили час, втратили динаміку, ініціативу. Треба було педалювати Асоціацію з ЄС, яка підписана, але вступ її в дію відкладений більше, ніж на півтора року. Треба було проводити референдум зі вступу в НАТО, скасувати позаблоковий статус. Це б дало нам серйозні аргументи в протистоянні з Росією, козирі в переговорах.
Але на сьогодні час втрачений, і я боюся, що навіть оці Мінські домовленості і закон, який передбачає здачу територій Луганської і Донецької областей, не зупинять війну на Сході і що не будуть гинути наші хлопці.
– Який вихід?
До завершення Майдану, насправді, ще далеко. Постреволюційні зміни затягуються. Є певні надії на люстраційний закон, який наші депутати підтримали в Раді. Але тут теж треба бути обережним і не плекати ілюзій. Ще не факт, що закон справді дасть можливість позбутися людей Януковича і корупціонерів у владі. Та в нас навіть президент працював свого часу в команді Януковича. Тому міняти обличчя, звичайно, треба, але головне – міняти систему.
На жаль, люстрацію не можна застосувати до кандидатів у депутати. А зараз понад сотня колишніх регіоналів рвуться у владу – у списках рейтингових патріотичних партій, по округах. І мають шанс пройти. Вони фактично купують індульгенцію від люстрації.
– Якщо відверто, навіщо Вам особисто депутатство? Чи це наказ партії – балотуватися?
Це і моє рішення, і рішення партії.
Ми на минулих виборах підтримали по місту узгодженого кандидата зі "Свободою", і він переміг. Цього разу "Батьківщина" вирішила висувати власного кандидата. І я маю честь представляти партію у місті.
– Ваша оцінка передвиборчої ситуації на окрузі у Франківську. Є наче багато достойних людей, і всі патріоти. Як же робити вибір?
Справді, коли ти чітко знаєш, хто ворог, а хто патріот, вибір робити легше. А сьогодні і програми у всіх подібні. Тому треба аналізувати особистості, вчинки кандидатів, біографії…
Деякі кандидати у Франківську мають майже необмежені фінансові можливості – як представники великого бізнесу. Відповідно, решті, щоб заявити про себе, якось вирізнитися, треба акцентувати на чомусь іншому. Деякі намагаються виділитися тим, що були на війні.
Я не воював на фронті, лише чим міг, тим помагав нашим хлопцям. І таких фінансових можливостей, щоб засипати увесь округ благами, не маю. Тому виходжу до людей зі своїми справами і програмою. Дуже сподіваюся, що виборець не купиться на всякі обіцянки і сумнівні блага, як кияни в часи Черновецького.
Є на окрузі самовисуванці і кандидати від партій. Хоча за кожним, як бачу, стоїть певна політична сила. Самовисуванці кажуть, що не хочуть служити партійним лідерам і тому подібне, але, насправді, якщо ти попадаєш в Раду, то одинаком багато не зробиш. Вже був у нас в області один самовисуванець, що переміг, показав себе, зокрема, і голосуванням за бюджет Януковича…
– Маєте на увазі Донія?
Так. Голосував за той бюджет, який важко і назвати бюджетом.
– Але в нас є й інші приклади. Маємо самовисуванця Юрія Дерев’янка, який став автором багатьох важливих законів. І був висуванець від Об’єднаної опозиції, Володимир Купчак, який став тушкою.
Згідний. Але я би не асоціював Купчака з "Батьківщиною". Він прийшов з "Фронту змін", коли відбувався об’єднавчий процес, і так ніколи нашим і не став. Йому тоді під прапором опозиції вдалося легко стати нардепом, і так само легко він довіру людей і продав.
А позафракційний Дерев’янко – це приклад того, що людина на своєму місці, але це швидше виняток з правила. Якщо би такі всі були мажоритарники, як він, думаю, тоді би Верховна Рада повністю виконувала свою законотворчу функцію.
– На завершення. Ваша програма має, окрім загальнодержавних напрямків, які відповідають програмі "Батьківщини", окремий блок, присвячений округу. Ви кажете, що добре знаєте проблеми Франківська і будете їх вирішувати в парламенті. Які міські проблеми і в який спосіб може вирішувати парламентар, на відміну від того ж депутата міської ради?
Можливості міської ради обмежені, наприклад, бюджетом. Який має – той і розподіляє. Створити умови для зростання бюджету на локальному рівні сьогодні практично неможливо. Потрібно міняти законодавче поле, створювати сприятливий інвестиційний клімат, забезпечити механізми залучення коштів і з держбюджету, і приватних інвесторів у місто. Потрібна бюджетна децентралізація. Це можна вирішувати тільки на рівні Верховної Ради.
Крім того, Івано-Франківську потрібен ефективний лобіст у центральній владі. Міська влада і депутат повинні працювати в тандемі, щоб місто отримувало кошти з програм розвитку. Так, нам давно потрібен додатковий міст через Бистрицю, скільки вже про це говорять. У міста грошей на такі проекти нема, отже, має допомогти уряд. Але для цього треба не лінуватися, треба відстоювати інтереси своєї громади. Цього фактично не робилося досі.
– На ремонт Набережної гроші таки залучили.
На жаль, проблему Набережної з інфраструктурної перетворили на політичну. Відбувся тендер, є переможець, потім результат переглядають, замість того щоб давно почати робити дорогу. Бачу, що це підганяється під вибори, щоб хтось отримав можливість красиво виглядати в телекамері. А зремонтувати її може кожна фірма, яка займається дорожнім господарством. І не варто було робити з цього політику. Такі речі – це наслідки тієї самої старої системи, яку треба міняти.
Отже, для початку – посилити місцеве самоврядування, зменшити вплив центральної влади на розподіл бюджету в ручному режимі, обмежити можливість втручатися в економіку, дати "зелене світло" бізнесу, а не душити його. Бо війна закінчиться, криза мине, і треба вже створювати людям умови для спокійної нормальної праці і гідного життя.
– Припустимо, Вас оберуть. Поїдете до Києва. Як показує досвід франківців, депутати схильні швидко забувати про округ, в кращому разі згадують під час наступних виборів.
Думав над цим, дивлячись на попередніх наших депутатів. Бачите, тут нема ніяких гарантій. Важливе тільки одне – чи бачить людина місто як свою маленьку батьківщину, чи вона звідси, чи вона відчуває це місце як своє, чи лише як щось тимчасове, яке можна змінити зі зміною статусу. Якщо тимчасове – то й міняє собі на краще. Якщо усвідомлюєш, що це батьківщина, відчуваєш з нею зв’язок, то будеш повертатися. А Франківськ – це моя батьківщина.
На правах політичної реклами
