Сакральна поява нашої, так званої, опозиції, власними персонами: Ю.Тимошенко, А.Яценюк, на обласній виставі «Нація» (гастролі проходили у театрі Б.Ступки) може боком вилізти івано-франківському театру… Якщо зважати на специфіку нинішньої — вельми грайливої — і занадто есхатологічної політичної боротьби: „Лупи своїх і чужих, аби усі разом боялись!“
…Трохи розгублений режисер цієї "Нації“, на якого в Києві несподівано впала важка ноша суспільного резонансу, вже в себе вдома, на Галичині, вимушено дає „пояснення“ місцевій владі: мовляв, невинні ми, „вони“ ж самі до нас прийшли, попередньо придбавши квитки за 150 гривень, але ж ми і „Регіони“ до залу запрошували, зокрема Ю.Мірошниченка та інших діячів, однак не прийшли…
…І на підтримку новопризначеного „дисидента“ на захід реактивно летить авторка „Нації“, письменниця М.Матіос. Котрій, як відомо, МВС і прокуратура захоплено вигадують надзвичайно бурхливу „біографію“ (як Й.Бродському колись, лишень у інших історичних „декораціях“). Отже, „все йде за планом“?
Лишень невідомо „ким“ і поготів „для чого“ так дурненько спланованим? Утім, ну її до біса ту завше продажну „політику“, поговоримо ліпше — виключно про „поетику“ (постановки). Свідомо не торкаючись ні її плюсів, а ні мінусів, не зважаючи на компліменти, на „дисидентів“…
В основі вистави декілька відомих новел. Вельми різних за хронометражем та поетичним настроєм. Але об’єднаних внутрішніми артеріями: життя—смерть, людина—історія, село і люди, свої як чужі, чужі як свої.
Доволі різні персонажі — бандерівці і комуністи, гуцули чи румуни (або ж євреї), сільські баби і такі собі міські інквізитори — та що там казати, всі вони, вважайте, ніби пилинки, які підніс до неба скажений вітер історії. Власне, „історії“, яка чимось нагадує пилову бурю. Іноді так кружляє, так лихоносить, що, відразу поет пригадується: „лицом к лицу — лица не увидать“.
Режисер Ростислав Держипільський взяв до інсценізації оповідання „Юр’яна і Довгопол“, „Прощай мене“, „Вставайте, мамко“, де на першому плані — ніби-то побутове. Ніби-то — щоденне. І шалені дні (героїв) пролітають зі свистом (куль) на календарі екватору ХХ століття. Коли Західна Україна „кровоточить“… Кровію саме тих — і своїх, і чужих. Далеких, близьких. А все одно — рідних. Комунар Довгопол залицявся до багатодітної доярки; а її поранений чоловік десь „у лісах“; а сама ненароджене дитя втратила; а потім, коли лиха доля затягла у криваву петлю обох, то у крові своїй вони й об’єднають ті самі любові: адже „кров не має національності“, і від себе додам… ніяк не передбачає „партійної“ приналежності. Вже потім — коли обоє потонуть посеред кривавих сутінків життя, зовсім інші герої, з іншого оповідання, у шепотінні-маренні, будуть очікувати світанок життя нового… Таке життя дійсно стукає грайливим кулачком в дівочому животі; нібито вимагає „перепустки“ до нас, на світ Божий (знав би, бідолашний, що тут чекатиме, то, може, і не стукав би?..). А ці двоє, несамовито закохані, самі ще діти, не посеред раю, звісно, а в череві пекельного „андеґраунду“ (в схроні); вони прощають один одного, прощаються: благословляють іще одне життя… І…
…І нарешті третій сюжет у мереживі. Сім’я вечеря коло хати, вечірня зіронька встає, дочка вечерять подає, а мати… Лишень матері у цій історії передбачена трагічна роль. Велику родину несподівано „замовили“ до Сибіру. І щоби не виривати з корінням усю сім’ю із рідного грунту, та матір і вдає із себе мертву: лягає у домовину. І ледве „гості дорогі“ (вони таки змилостивилися над великою ріднею під час „похорону“) за поріг — а мати більше і не встануть з труни...
Лейтмотивом між трьома сценічними етюдами протікає колоритний і скорботний монолог сільської бабці (з оповідання „Не плачте за мною ніколи!“). Бо ж у закутку сценмайданчика для неї вже облаштовують чи то домовину, чи колиску? (У виставі ці образи проростають один в одному.) Бабуся, здається, на той світ зібралась, а все ж — весела, грайлива. Смерть незворотню вона сприймає не як „кінець“ всього сущого, а ніби-то початок чогось нового, ще не баченого… Її голосіння та наставляння — ніби завчасна епітафія на могилі — створюють важливий для вистави композиційний „шов“. Який голочкою-ниточкою прошиває структуру постановки, її філософію. Через демонстративне прощання, гуморне очікування смерті — до… народження життя нового… Поки туманного. Але все ж таки воно спалахне… Десь там — у іншому животі жіночому… Коли міріади таких от „вогників“ — життів — містеріальним хороводом і з’являться на сцені. У вигляді старовинних ляльок-мотанок (з ганчір’я, ниток). Розміром — з людину! Їх пісні та молитви — заворожують і пригнічують. Занурюють в гіпнотичний транс. Буцімто це не ляльки зовсім, а „посланці“ — з інших світів. І їх потойбічна місія, а також завдання земне — бути ПОСЕРЕДНИКАМИ між світом живих, простором мертвих і аурою тих, хто поки не народився…
Таке „роздвоєння“ — в структурі вистави, — коли „на кордоні“ життя-смерті вартують не люди, а ляльки („людиська хижі“, за словами Лесі Українки, стали перевертнями, натягли на себе чортові маски лицемірства, самоїдства, братовбивства) відчутно доповнює побутову мозаїку історій М.Матіос. Надає їм метафізичного осяяння. І ще — язичницького колориту.
Крізь ляльку-мотанку (ця метафора, до речі, і визначила ідеологію, а також форму вистави) нібито крізь вушко голки проходять — нитки-нитки-нитки… життя-життя-життя… Котрі, здійснивши печальне коло свого руху, то спалахують, то гаснуть. То міцно зав’язуються у вузол історії, то обриваються — миттєво. Потягнеш за якусь ниточку у такій от ляльці-мотанці — і, здається, все? Нитки-життя або ж життя-нитки, сплетені в один клубок, у єдину РІДНЮ, вдивляються вологими очима через риштування товарняка, який тягне їх на каторгу…
Інші очі – вже на світлинах — у фіналі вистави, коли викладають „козирну карту“ постановки. Це… сучасні обличчя-обличчя-обличчя українців. Із заходу, зі сходу. Обличчя великої нації. Обличчя рідні.
Велику сцену-аеродром під час камерної вистави наповнює „струм“ трагічної інтимності. Оскільки розповідь — не про всіх, тут, скоріш, про кожного. Хоча постановку, на мій погляд, краще сприймати все ж таки в оригіналі, на рідній сцені, коли актори й глядачі у „колі“ одного сценпростору; і ледве сценічне коло з вагонними риштуваннями рушить з місця, ніби той потяг з платформи, здається, і земля тікає з-під твоїх ніг…
Під час символічної і надпобутової вистави, вочевидь, може постати питання: чия ж то рука постійно тягне нитки з „клубка“: життя за життям, долю за долею? Червоні? Білі? Блакитні? Або ж помаранчеві?
У виставі не існує резонерської відповіді на такі запитання. І немає ніякого натяку виключно на Небо (з киванням на Нього).
На подібні „питання“ нехай відповідають ті, хто не на небі, а поки що — на землі. Чужі і свої, далекі і близькі. Одне слово — РІДНЯ. За єдиним столом. У спільному напівзруйнованому «ляльковому» домі, пише Дзеркало тижня.
14
