Те, що нині відбувається навколо участі України у «Євро-2012» нагадує події, що відбувались за другого президентського терміну Леоніда Кучми. Після вбивства журналіста Георгія Гонгадзе, перша за посадою в Україні людина опинилася у ситуації специфічного міжнародного бойкоту. Президенти західних держав не сідали біля нього на міжнародних конференціях, європейські та американські офіційні особи не запрошували його на бесіди «без краваток». Різко скоротились візити західних дипломатів до Києва.
«Культура політичних бойкотів» розвинена на Заході ще з часів середньовіччя, коли європейські короновані особи бойкотами «виховували» таких «неправильних» монархів як німецький імператор Людвіг Другий або англійській король Генріх Восьмий. От і Кучмі у 2000-2004-их було продемонстроване бажання Заходу бачити на чолі України іншого політика, більш «правильного» з точки зору євроамериканських уявлень про статуарні вимоги до владних персон. Історія повторюється. Четвертий президент незалежної України тепер потрапив до списку «неправильних» лідерів, як свого часу потрапив до нього другий.
Україна і глобалізований світ продовжують розмовляти різними мовами і жити за різними понятійними протоколами. На Заході, як відомо, недоторканими є особи, через котрих формально здійснюється контроль за владою та зберігаються чинники суспільно-політичної рівноваги. Скажімо, омбудсмени або лідери опозиції. Не можна в цивілізованій країні знищувати опонентів будь-якими засобами. В тюрмах повинні сидіти злодії, а не політики.
Вибіркове правосуддя в Україні – зовсім не порожній звук. В нинішній владі маємо приклади покупки дорого обладнання з переплатою на сотні мільйонів доларів від ринкової ціни у фірми, що за кордоном зареєстрована на бомжів. Де ж правоохоронці в таких ситуаціях?
В проекції на теперішню ситуацію Європа робить висновок: в країні, де не враховують статусу опозиції, не можна влаштовувати свято футбольного чемпіонату.
Чому виникла така ситуація? Напевне, з кількох причин.
По-перше, більша частина України ніколи не знаходилась в полі дії класичного римського права, яке передбачає формалізовану законом змагальність у вирішенні суспільних проблем. Традиції поваги до опонентів і до меншин у нас немає.
По-друге, мораль у нас сприймається як царина сентиментальних ідеалів та предмет повчання, а не як повсякденне живе правило. По третє, ми все ще не можемо зрозуміти, що з політичними опонентами не треба боротись на знищення ще й з огляду на те, що історія не закінчується ані виграними виборами, ані «правильним по понятіях» розподілом фінансових потоків. Будуть ще вибори і ще розподіли…
Можна було б продовжити цей перелік. Але від того не стане легше. Свято спорту вже зіпсоване. Й навіть, якщо «Євро-2012» відбудеться у запланованому форматі і в заплановані терміни, чергове приниження України вже вкарбоване в історію ХХІ століття. Це факт. Ми можемо нарікати на «подвійні стандарти», що використовуються Заходом при оцінці ситуації в різних країнах, але в першу чергу маємо нарікати на себе. Адже, коли нам говорять про небезпеку, що йде від корумпованої некомпетентної міліції, або коли вказують на жадібність власників готелів, що встановили захмарні ціни для гостей чемпіонату, мусимо визнати критику справедливою.
Інша сторона. Риторичне запитання, яке задають мені закордонні партнери: Що дало Євро 2012 Україні? Адже такі проекти – для багатих країн. Що в Україні не залишилося проблем?
Що дало Євро 2012 зокрема для Долини, Болехова, Рожнятова, Богородчан? Нічого, крім злиднів. Кошти, які мали йти на ремонт доріг в наших районах, йдуть на ремонт та будівництво центральних магістралей. Кошти, які б мали йти на виконання Закону України «Про статус гірських населених пунктів», ідуть на будівництво стадіонів, готелів, аеропортів лише у 4-х містах. А більша частина осідає у кишенях корумпованих, злодійкуватих чиновників, які «займаються підготовкою до Євро», адже не дарма за цю годівницю йшла постійна війна. В цивілізованих державах, держава створює умови для того, щоб будівництвом спортивних об’єктів та інфраструктури займались інвестори, а не держава, за державні кошти. Але ж тоді не вкрадеш…
Можна привести відомі приклади в порівняння штибу життя владоможців в Україні та інших країнах: про аскетичний спосіб життя творця незалежної Індії Махатми Ганді та Бен Гуріона, який проголосив державу Ізраїль, про європейських міністрів, які їздять на роботу на велосипеді, або на міському автобусі…
Чому в Україні все по іншому? Чому символом сучасної української влади є золотий унітаз? Очевидно, що причини не тільки в хибному вихованні тих, хто «вгорі» та ілюзорній безальтернативності, насадженій суспільству. Причина ще й практичні відсутності запиту суспільства на доброчесність та мораль.
Будь-який політик, навіть найдобріший і справедливий, сам не стане моральним, перестане красти чи займатися ще чимось неприйнятним. Як цього досягти?
По-перше, завжди бути людьми в високою власною гідністю, не ставати стадом, не продавати свій голос за «гречку», думати головою, а не шлунком чи вухами.
По-друге, завжди пам’ятати, та дотримуватися принципу – депутат, міський (сільський) голова, міністр, президент – це не священні корови, а найняті нами менеджери, яким ми із своїх заплат, пенсій платимо зарплату. Потрібно завжди давати зрозуміти чиновнику, що він на службі, а самі маємо пам’ятати, що не ми маємо знімати капелюха і низько кланятися чиновнику, а він нам, бо ми прості люди, громада є роботодавцями для чиновника, воїна, міліціонера тощо. І лише тоді коли чиновник буде боятися, що може залишитися без роботи, без засобів до існування, лише тоді, він буде сприймати людей, які є навколо, як рівних та вищих.
Але я вірю, що саме розвиток громадянського суспільства, усвідомлення співвідповідальності за долю свого краю на рівні самоврядних спільнот, які здатні спочатку на своїх невеликих ділянках, крок за кроком, виробити нові моральні орієнтири та перекодувати на них українське суспільство.
Василь Бартків,
президент Фонду «Бойківська бартка»,
депутат Верховної Ради ІV скликання
