Калушанин Станіслав Стовбан, 23-річний боєць 80-ї аеромобільної бригади до останнього тримав оборону в донецькому аеропорті, аж поки його напівсвідомого не забрали в полон. Через важкі поранення хлопцю ампутували ліву ногу.
Нині Стас на реабілітації в Києві. Має бойовий настрій, мріє віднайти чотирьох своїх побратимів і знайти такий протез, аби можна було стрибати з парашутом, пише Репортер.
23-річний Станіслав Стовбан завжди мріяв про армію. Каже, то його 23-річний Станіслав Стовбан завжди мріяв про армію. Каже, то його Батьки Станіслава Стовбана – Галина та Володимир – якраз готуються до поїздки в Київ, аби відвідати сина.
Він у реабілітаційному центрі у Пущі-Водиці. Кажуть, повезуть йому салат «олів’є», бо дуже любить. «Він нас відмовляє, аби не їхали, мовляв, у нього все добре, все є, – говорить пані Галина. – Він у нас хлопець такий самостійний, бойовий». Станіслав ходив у Калуші в «Пласт», добре вчився і завжди мріяв служити. Сам поступив у Львівську політехніку, як хотіли батьки, вчився на державному, але з третього курсу кинув навчання. Таки пішов до армії.
Служив у Старичах, що на Львівщині. «Приїздили з батьком до нього. Такий холодний, голодний, втомлений, але задоволений, – згадує мати. – Казав, що то його. За рік служби в армії мав п’ять стрибків з парашутом. Він у ті війська й хотів заради цього. Має навіть один нічний стрибок, що нині вважається дуже великою рідкістю». Біля сумок, приготованих на Київ, моститься сіра киця Вася.
Її Станіслав приніс додому після армії. Батьки кажуть, що в них із сином однаковий характер. Коли Стас телефонував з АТО, то все настановляв, аби добре дивилися за кицькою. А воювати Стас пішов сам, ще й рейвах зчинив у військкоматі, бо повістку не давали. Як батьки не переконували, аби не йшов, бо ж єдиний син, але він казав, що інакше не може – всі хлопці, з якими служив, уже там, а йому соромно з під’їзду вийти. Станіслава призвали 15 серпня.
Потрапив у 80-ту аеромобільну бригаду. Після двох місяців навчань відправився в АТО. Був у спецпідрозділі. 12 січня їхня рота приїхала в донецький аеропорт.
«20 січня ввечері чоловік відчув якусь тривогу, – розповідає пані Галина. – Подзвонив йому. Ми здивувалися, що син одразу взяв трубку, бо завжди він до нас дзвонив, коли можна було, аби супутники його не вичислили. І таким спокійним голосом сказав, що поранений. Щось таке було в тому голосі, що не можу передати. Потім сказав, що сідає телефон. На зв’язок більше не виходив».
Через кілька днів Стовбанам зателефонувала волонтерка з Дніпропетровська Тетяна Ричкова. Сказала, що Стас у полоні, йому надали медичну допомогу.
«Будьте раді тому, що він не під завалами, бо там багато хлопців загинуло, – переповідає пані Галина. – Це були найстрашніші дні. І зараз прокидаюся з того жаху. Не можу повірити, що все минулося».
У полон Станіслав потрапив якраз на свій день народження – 21 січня. Йому виповнилося 23. А звільнили 5 лютого. Тоді були його іменини. Батьки дивуються з такого збігу. Кажуть, у полоні до сина ставилися нормально, навіть дозволяли телефонувати додому.
Вдома свого «кіборга» чекають найрідніші – бабуся, мама та киця Вася Вдома свого «кіборга» чекають найрідніші – бабуся, мама та киця Вася За визволення сина Стовбани дуже вдячні колишньому меру Калуша, а нині нардепу Ігорю Насалику.
«Він мав їхати у Донецьк через тиждень, але вислухав нас і за два дні зробив документи та й поїхав, – згадують Стовбани. – Знайшов сина у лікарні. Він їм ліки туди передав, бо нічого не мали, і ще якісь харчі. Казав, що перший раз не пустили. А вдруге вже купив продукти і для охорони, то пропустили».
«Ми сказали сину, що за ним приїде Насалик, – говорить батько бійця. – То він як закричав, мовляв, якщо лише за ним одним, то хай не їде! Бо він хлопців не залишить. З ним у палаті лежали ще троє наших. Тоді зі Стасом Насалик забрав Остапа Гавриляка з Львівщини. Двох інших визволили пізніше».
Від листопада батьки вперше побачили сина аж 6 лютого, коли його доправили у київський госпіталь. Пані Галина витирає сльози, каже, не змінився. Той же бойовий настрій. Щаслива, що живий, бо багато батьків досі не знають, де їхні діти. До Стовбанів часто дзвонить батько Вадима Демчука. З ним Станіслав пліч-о-пліч до останнього відстрілювався в аеропорту. Вадим із Нововолинська. Його батько не знає, де син. «Він був у Києві у нашого Стаса, про щось довго говорили, – розповідає пані Галина. – Потім син мені каже: «Боже, то що ж я один живий лишився з нашої роти?». Йому то сильно болить. Стас впевнений, що Демчук живий, бо коли його напівсвідомого взяли у полон, то Вадима біля нього вже не було. Його могли забрати швидше. Є надія, що живий. Ще кажуть, троє хлопців з синової роти в полоні». Коли Станіслав дзвонив з передової, то більше говорив з батьком.
«Чоловік від телевізора не відходив, усі новини переповідав сину, – пригадує жінка. – Стас усе питав, чи йде до них підмога, чи відправили? Володя говорив: «Дитино, тримайся, вже вислали». І до останнього та допомога не прийшла. Якби раніше, як обіцяли, то хлопці були б живі. У сина ноги були би цілі. Стас казав, що їм багато й не треба було, хоч одного танка, і вони б те відбили».
Зараз на Станіслава чекає довгий процес реабілітації – мінімум три місяці, аби все зажило. Щоб зробили протез, аби зажила права нога, бо геть потрощена, вся у штирях. Батьки надіються, що протез для сина держава надасть безкоштовно, як і обіцяли. А якщо ні, то треба буде шукати гроші. Якісний протез вартує 20 тисяч.
«Коли в палату приходять різні спеціалісти, розказують про протези, то єдине питання Станіслава: «А стрибати з парашутом у вашому протезі можна?» – говорить пані Галина. – Ми як перший раз приїхали, то він так по нозі долонею: «Ай, що хотів, то й маю». Кажу, сину, не переживай, дзвонили волонтери, що можна у військовому училищі бути інструктором. Ви би бачили, як у нього загорілися очі! Справді, каже. Давай в інтернеті шукати. Щось подібне йому й командир обіцяв. Зараз оця мрія його і тримає». Ще калуський «кіборг» мріє знайти побратимів – Вадима Демчука, Валентина Опанасенка та Андрія Грицана. І звісно, повернутися додому на двох ногах. Не хоче, аби знайомі бачили його іншим. Не хоче жалості.
