Василь Стефурак — невисокого зросту, в камуфляжній формі, яка пахне димом. Під очима — темні кола, коротко стрижений. Свого молодшого брата, загиблого в зоні АТО, називає ласкаво Степанчиком. Не плаче, про брата говорить небагато, немов ховає щось особисте, глибоке, що ще кровоточить болем. Обіцяє мстити ворогам, поки живий. Розповідає про противника, війну і перемир’я, пише ”ДеПо”, із журналістом якого, Кирилом Железновим, погодився поговорити.
— Коли з братом спілкувалися востаннє?
— Він мені дзвонив в день смерті, але ми тоді в Дебальцеве були під сильними обстрілами. Не було зв’язку. Прийшла СМСка, що Степанчик дзвонив, а потім, пізніше, ще одне повідомлення — від мами. Вона написала, що в Інтернеті повідомляють, що брат загинув... Я тільки в десять ранку зміг передзвонити. Уже було достовірно відомо, що мій брат убитий. Це був день мого народження, мені виповнився 21 рік, а Степанчикові було 19.
— Ви доставляли тіло додому ...
— Так. Степанчикові дуже сильно пошкодило вибухом міни обличчя. Лиця зовсім немає. Труну на похоронах не відкривали, я не хотів, щоб мама це бачила. В зону АТО брат пішов добровольцем. Ми зідзвонювалися, спілкувалися, коли була можливість ... Будинок згадували, сім’ю, дитинство.
— Ви дружні були?
— Нас було чотири брата. Ми в дитинстві дуже часто билися, напевно, як всі хлопці. Намагалися з’ясувати, хто найсильніший. Сильно один одного били. Потім, звичайно, підросли, стали стояти один за одного. Ділилися останнім ..
— Не думали, може, треба повернутися із зони АТО? Додому?
— Ні. Там ворог, який хоче прийти в мирні міста, руйнувати їх, захоплювати полонених, обкладати даниною. Там ворог, який убив мого брата.
— Ви воюєте проти російських підрозділів, «кадирівців», терористів ДНР і ЛНР? Є у України шанси вистояти?
— Російська армія не має стільки сил, щоб нас здолати. Вони там щось десятиліттями модернізували, але події показали, що їх армія, як і раніше, малоефективна. Якщо українським підрозділам дати достатньо техніки — ми їх просто вб’ємо. Вони намагаються взяти стратегічно важливі точки, лізуть в наступ, але ми дуже успішно обороняємося. Путін з Жириновським там базікають про те, що до Києва дійдуть, але це просто залякування. Вони аеропорт донецький взяти не можуть, Дебальцеве та ще ряд ключових пунктів. Намагаються - але не можуть. Ще раз повторю - у них не вистачить сил, щоб вдарити так, щоб нас знищити. Вони несуть серйозні втрати. Єдина їхня сила, проти якої ми не зможемо боротися, — ядерна зброя. Нам треба відновлювати ядерний потенціал.
— Який противник з тих, що зараз воюють проти нашої армії, найнебезпечніший?
— Найважче з російським спецназом. Це так звані «морські котики». Ці вміють воювати. Був випадок: вони просто вирізали наш «секрет» під Дебальцеве. Прокралася і зарізали двох наших хлопців: ножові поранення плюс контрольні в голову. Стріляли з пістолетів з глушниками. Ще одного в полон взяли — майора. Ну, ми теж відповіли - знищили їх групу. Не буду хвалитися, але це в цій розвідгрупі був я.
Там така стратегія: вони стріляють з «Градів», ми — в окопи, в укриття. Вони підходять ближче з мінометами, знаючи, що ми під «Градами» не виходимо. Але ми тоді схитрували — вийшли розвідгрупою якраз під обстрілом «Града», пройшли кілька кілометрів приблизно до місця, куди вони після залпів підходили, щоб бити з мінометів ... Залягли в «зеленці». Під’їхала група російських «морських котиків» і артилеристи. Почали розставляти міномети, щоб наші позиції ще раз накрити. Ми їх атакували: пострілами з гранатометів і кулеметів. Поклали всю групу — там все «200». Відійшли до своїх позицій.
Так що воювати і вбивати російський спецназ, який прийшов на нашу землю, не тільки можна, а й треба. Вчора мені сказали хлопці, що повністю знищили ще одну схожу за складом групу.
— А «кадирівці» як воюють?
— А ці смертники. Не думають, що роблять, погана тактика, погана виучка, але смерті не бояться. Ми ж тепер їх «кровники», а вони - наші. Там багато українців втратили своїх близьких. У мене брата вбили. Я буду вбивати за нього, поки зможу вбивати. А воюють «кадирівці» гірше за «морських котиків» ... Про сепаратистів і «ідейних» з ДНР і ЛНР говорити не буду. Це пил. Серйозної військової загрози вони навченим людям не представляють ... А, ще, забув сказати - у «морських котиків» хитра якась форма, їх в тепловізори не видно. Нам би таку.
— Що все-таки з перемир’ям? Є воно чи ні? Що змінилося?
— Може, на папері, для Європи — воно є. Для нас, солдатів, стало після підписання цього перемир’я тільки гірше. Після того, як було оголошено перемир’я, з-під Дебальцеве нашу важку техніку почали виводити на 15-20 кілометрів, як було домовлено. Як тільки техніка пішла колоною — її накрили російські «Гради». Колону розбили повністю.
— Ніде не було такої інформації ...
— Звичайно, не було. Взагалі дуже багато того, що відбувається там, у зоні АТО, — тут про це навіть не знають. Тут повідомляють про 9 убитих — я дзвоню своїм побратимам, кажуть: 19. Тут багато неправди ... Так от, після того, як розбили нашу техніку «Градами», бойовики стали виходити на відкрите місце і лупити по нас. А нам відповісти нічим, ми їх бачимо, могли б накрити — але бити нічим. Потім командири батальйонів порадилися, поставили в стрій трофейну техніку, відремонтували ... В черговий такий набіг бойовиків, впевнених, що нам нема чим їх дістати, ми відкрили вогонь. Дуже сильно їх здивували. І багато убили.
— Ви бачили фронт, бачили реальний стан справ ... Скільки ще триватиме війна?
— Дуже довго — два, може, три роки. У нас немає важкої зброї, ніхто її не дає. Якби влада хоча б скоординувала наші зусилля, налагодила зв’язок між батальйонами, взаємодія, грамотно б продумували операції ... Ми б вже гнали терористів і російську армію з нашої землі. Але вони навіть цього не роблять. Просто плюють на нас: стійте тут самі, їжу шукайте самі. Ось так.
— А що з авіаударами? Раніше постійно були повідомлення про успішні відповідних авіаудари по артилерійським артпозіціям, а тепер — тиша ...
— Я ніякої техніки в повітрі вже місяць не бачив. А, почекайте ... (замислюється). Бачив. Нашу вертушку, що не долетіла до наших позицій кілька кілометрів, розвернулася і полетіла. Але ми, українці, війну виграємо. Просто якби нас підтримала влада — ми б зробили це вже до весни наступного року, а так буде потрібно набагато більше часу.
— Яке було після війни повертатися додому? В мирні міста?
— Знаєте, мій родич живе в селі нашого району, вони громадою брали біженців з Донбасу. Одного разу він запитав одного з цих біженців — здорового мужика: «А що ти тут робиш, коли твою землю захопили?». Той відповів: «Ховаюся від війни, я ж біженець». Мій родич, сказав, що наші пацани там гинуть за вас, що його племінника там убили, а, ви, мовляв, тут відсиджуватися ... І ще раз поставив питання: «Що ти тут робиш?». Той відповіли: «Що ти пріе.ался?! Що роблю, роблю ... Баб ваших я тут е.у ». Після цього біженця побили і вигнали. Ось такі історії мені розповідають з нинішньої мирного життя.
— А там, на фронті, підтримку українців відчуваєте?
— Люди нам дуже допомагають. Якби не прості українці, ми б не встояли. Волонтери везуть продукти, обмундирування. Народ нам дуже сильно допомагає. А влада тільки забирає. За місяць ми не отримали ніяких продуктів від Міноборони ...
Коли приїхали під Дебальцеве у мене було дві банки тушонки. Це все. Потім три дні сиділи в окопах, майже нічого не їли. Тоді почали викручуватися, знайомим волонтерам дзвонити, щоб з голоду там свідомість не втрачати ... Тому що було б дуже прикро не загинути в бою, а здохнути з голоду. Ще раз кажу: влада нічого не робить. Принаймні, для нашого 25-го добровольчого батальйону. Протягом місяця нам так і не підвезли їжі. Волонтери нас годують, яким гроші дає наш український народ. Можна я, користуючись можливістю, звернуся до українців?
Я хотів сказати, щоб люди не несли допомогу в військкомати та інші державні установи, не передавали Мінобороні. Ця допомога на фронт не доходить. Передавайте перевіреним волонтерам, тим, кому довіряєте. І ще хочу сказати — дякую вам за допомогу. Ми там за народ стоїмо. І всі разом ми обов’язково переможемо.
