Запустивши громадську кампанію з розробки візуального стилю Івано-Франківська, співвласник компанії "23 ресторани" Юрко Филюк практично на наступний день поїхав підкорювати Айленд Пік (проміжну вершину на підступах до Евересту) разом з давнім другом, художником та дизайнером Яремою Стециком. Юрко зізнається: він був єдиний у групі, хто ніколи не бував у високих горах. Заради чого такий ризик?
- Кожен іде в гори зі своєю мотивацією. Що тебе покликало на підкорення Евересту?
Мабуть, бажання випробувати себе і розширити власні рамки. Хочеться бути жителем планети. Коли ти бачиш, як дивовижно і по-різному творить Бог у різних куточках Землі, як інші люди живуть по-іншому, власний погляд на світ стає ширшим, багатшим і цікавішим. Як не дивно, чим більше мандрую по світу, тим більше ціную людей, з якими живу і працюю тут, більше люблю Франківськ.
Варто пояснити, що ми не піднімалися на сам Еверест. Щоб зійти на найвищу точку світу, люди тренуються ціле життя. Це дуже виснажливо і дуже дорого. Потрібні спеціальні дозволи, високогірні шерпи (провідники - авт.), дороге спорядження і багаторічна підготовка. До цього треба підкорити хоча б кілька семитисячників і восьмитисячників. Від "Paganel Studio" йшло три групи трьома маршрутами різної складності. Наша група йшла найвище - на Айленд Пік висотою 6189 метрів.
- Всім вдалося дійти до вершини?
З 11 людей із нашої групи туди дійшло шестеро, Ярема також зійшов. Я зупинився на висоті 5820 метрів. У мене в останню ніч загострилась застуда. Імунітет дуже часто не витримує на таких висотах. Застудився через виснаження. Ми піднялися до штурмового табору на висоту 5400. Вночі у наметі -25 градусів. Вдень можна ходити на сонці без футболки, а десь хмаринка зайде і відразу мінус, так що треба закутуватись. Дуже цікавий контраст на таких висотах. Мав температуру, день відлежався і думав, що зможу йти далі, та в горах організм працює по-інакшому. Радий, що все ж зміг набрати ще 400 метрів висоти. Останні дні сходження - це повноцінний альпінізм. Треба підніматися на "перилах": це коли гора майже відкісна, хтось прокладає маршрут і вішає канат, а ти по ньому підтягуєшся по вертикалі. На ногах спеціальні черевики з "кішками" - металевими зубцями. Карабіни, льодоруби, самостраховки. Ми йшли зв’язаними по п’ятеро. В одного дядька одразу почався набряк легенів, тож йому довелось повернутись вже на початку штурму. Двоє дівчат покинули групу ще кілька днів перед тим.
Ти відчув на собі гірську хворобу?
При наборі висоти кількість кисню зменшується, що впливає на роботу організму: починає боліти голова, часом не вистачає повітря для дихання і т.д. Відбувається зміна складу крові, тому організму потрібна певна адаптація. Тому при наборі висоти зазвичай зупиняються, влаштовуючи так звані «адаптаційні табори». Фіксується висота, проводиться ніч на ній, потім нова і т.д. Якщо організм не витримує заданого темпу, доводиться скидати висоту. Так ми поступово і рухалися, набираючи висоту по 500-700 метрів за підйом. У мене, як і у всіх, періодично боліла голова, часом погано спав. Але загалом нормально переніс «горняшку».
Коли ми йшли на бейс-кемп (5400 м), я ще не розумів, як організм працює у горах, в мене була купа енергії, я стрибав, як гірський баран по гребенях. А на другий ранок, коли почалося сходження на Калапатар (5600 м), несподівано виявив, що сили кудись зникли - думав, що серце з грудей вискочить. Дійшов лише на морально-вольових. Я одразу не розумів, що сталося. Потім пояснили, що в горах працює накопичувальний принцип. Там не можна витрачати енергію даремно, робити зайві рухи. Енергію треба зберігати. Не бажано їсти м’ясо, бо на висоті жири погано розщеплюються. Алкоголь та куріння також протипоказані.
- Дивно, що ти ризикнув підніматися так високо без підготовки. Це ж доволі небезпечна мандрівка.
Найкращою підготовкою для сходження є біг. До поїздки три-чотири рази на тиждень грав в баскетбол. А ще ми з Яремою перед Гімалаями досить екстремально зійшли на засніжений Петрос. Тож загальна підготовка все ж була.
А от до гірської хвороби підготуватися неможливо. Щоправда, тим, хто вже колись був у високих горах, легше. Спрацьовує психологічний фактор. Загострення гірської хвороби відбувається передовсім тому, що організм не розуміє, що з ним відбувається, не може адаптуватися, і на це ніяк неможливо вплинути. Але після одного-двох походів організм ніби звикає і нормально реагує на висоту. Яремі було легше, бо він в юнацтві займався альпінізмом та колись був на Кавказі.
Що стосується небезпеки, то в таких горах вона справді існує. Спершу ми збиралися йти альтернативним маршрутом до озера Гокіо і вже звідти до Калапатару. Там дуже гарні краєвиди. Але до озера ми так і не пішли, бо як тільки приїхали, почалися аномальні в цю пору року дощі (в цей час у Гімалаях завжди сухо). Сходити на гору під час дощу дуже важко, окрім того, там, де внизу дощ, нагорі вже сніг. Це лавинонебезпечна ситуація. Була ймовірність, що ми взагалі нікуди не підемо. Сімох шерпів на зворотній дорозі з озера накрила лавина, і вони всі загинули. Іншу групу портерів із яками також засипало снігом, людям вдалося вибратись, тваринам - ні.
Що тебе найбільше торкнуло у таких високих горах?
Ти ніби ходиш по гранях. Пізнаєш якісь свої межі, і в цей момент відсікається усе зайве, надумане. Чим більше часу проводиш на висоті, тим більше наносного відпадає від тебе. Менше слів, більше мовчиш. Я колись говорив про "повернення до себе" та інші високі матерії, але зараз навіть такі фрази здаються складними і трохи пафосними. Просто відчуваєш життя таким, як воно є, яким його Бог придумав. Простіше, реальніше. Хочеш їсти - треба поїсти. Змерз - треба зігрітися. Біля тебе хтось також замерз - розумієш, що хоч тобі й холодно, але треба і про нього подбати. Питання, а чому я маю про нього дбати, там чомусь не виникає. Крім того, для мене це дуже класна суто чоловіча розвага. В цьому світі властиво чоловічого не вистачає, а в горах ти не можеш не бути чоловіком.
- Висоцький співає про те, що аби перевірити друга, треба потягнути його у гори. Ця мандрівка якось вплинула на вашу дружбу з Яремою?
Насправді про це у горах жодного разу не думав, бо ми з Яремою вже давно один одного випробували. Але були моменти, коли я вкотре відзначав його мудрість. Зрозуміло, що в таких умовах все дуже загострюється, але у нас таких ситуацій не виникало. З Яремою було все дуже органічно, бо він дуже мудрий і вміє любити людей.
- В коментарях у Фейсбуці вам дехто дорікав, що за натхненням чи пошуками себе не треба далеко йти, бо все поруч.
Люди, які включаються у якийсь рух, в якесь творення, просто не мають на таке часу. Я не звертаю уваги на це все.
Коли я написав, що ми йдемо на Еверест, хтось відповів, що для цього ж треба купу грошей мати. Люди! Бажання треба мати, загорітись чимось по-справжньому нестримно. Для мене все вимірюється силою бажання. Якщо хтось чогось дуже сильно хоче, воно приходить! Купити айфон за 800 баксів люди можуть, а на ці гроші на місяць в Індію можна з’їздити. Хто що вибирає.
- З якими відчуттями, емоціями чи змінами ти повернувся?
Повернувся з розумінням, що я знайшов ще одну дуже класну розвагу у житті. Хочу ходити в гори далі. Мене попер альпінізм. Влітку йду на Монблан - найвищу точку Альп, потім, скоріше за все, на семитисячник на Памір, пізніше - на Кіліманджаро і Аконкагуа, якщо Бог дасть, звичайно. Такі мандри допомагають насправді і в роботі - стаю сконцентрованішим. І ефективнішим. Колись прочитав таку штуку, що більшу частину роботи ми робимо і більшого результату досягаємо в останній період перед дедлайном, в ніч перед екзаменом, іншими словами. Так от, у мене поїздки автоматично виставляють оці дедлайни, і я далі планую запуски нових проектів чи якісь важливі етапи в роботі вже з прив’язкою до цих поїздок. Хочу не хочу, а стаю більш дисциплінованим. Зараз дві-три поїздки на рік - це невід’ємна частина мого життя. Мандри дають натхнення і нові ідеї. Є можливість заспокоїти розум і подивитись на ситуацію збоку. Це дає змогу все впорядкувати, пише Галицький кореспондент.
