Вибрані повчання святителя Іоанна Златоуста — про найважливіші потреби душі, про молитву, про необхідність прощення ближніх. Тісні ті ворота, — каже Господь, — і вузька та дорога, що веде до життя, і мало таких, що знаходять її; і ще: просторі ворота й широка дорога, що веде до погибелі, і нею багато хто ходить (Мф. 7, 13; 14).
Часто слухаючи ці слова і стежачи за клопотами людей про предмети порожні, я дивуюся істині сказаного. Достеменно, усі йдуть широким шляхом, усі захоплюються нинішніми предметами та ніскільки не думають про майбутні; безупинно прагнуть тілесних задоволень, а душі свої полишають виснажуватися від голоду, і, отримуючи щодня незліченну кількість ран, анітрохи не відчувають гіркого стану, що в ньому перебувають; у випадку тілесних хвороб ходять до лікарів і запрошують їх до себе в дім, дають їм досить великі винагороди, виявляють велике терпіння і зносять болюче лікування, щоб повернути здоров’я тілу; а коли страждає душа, то зовсім не піклуються й не намагаються повернути їй жадане здоров’я, хоча добре знають, що тіло смертне і тлінне, і схоже на весняні квіти, — тому що воно, подібно до них, в’яне, засихає і віддається тлінню, — хоч про душу знають, що вона вшанована безсмертям і створена за образом Божим і що їй ввірено стерно керування цією твариною (тілом).
Правдиво, що візничий — для колісниці, чи кормчий — для корабля, чи музикант — для музичного інструмента, тим же Творець поставив душу для цього земного вмістилища, вона тримає віжки, рухає стерном, вдаряє по струнах; і коли робить це добре, то витворює найдоладніші звуки доброчесності; а коли або надто послаблює звуки, або напружує їх понад міру, то порушує і мистецтво, і благозвучність. І такою душею нехтує багато хто з людей, не вдостоюючи її навіть найменшого піклування, але весь час свого життя витрачає на турботи про тіло. Одні обирають життя мореплавців — і борються із хвилями та вітрами, носячи з собою життя і смерть і покладаючи надію на порятунок на невелику кількість дошок; інші — більше схиляються до землеробства, запрягаючи робочих волів і обробляючи землю, то сіючи насіння і пожинаючи врожай, то насаджуючи рослини і збираючи з них плоди, і весь час у них минає в цій праці; інші займаються торгівлею і для неї здійснюють мандрівки землею та морем, обираючи чужу країну замість своєї і, облишаючи батьківщину, рідних, друзів, дружин і дітей, задля малих зисків ведуть життя мандрівне.
І чи треба перераховувати всі заняття, які люди винайшли для потреб тілесних, що в них проводячи дні та ночі, вони намагаються зберегти здоров’я свого тіла, а між тим душу, голодну й спраглу, зсохлу й забруднену і піддану численним скорботам, залишають без уваги? Але після багатьох трудів та зусиль вони й смертне тіло не захищають від смерті, і безсмертну душу разом зі смертним тілом віддають на вічні муки. Тому, гірко оплакуючи невігластво, що панує в душах людей та густу імлу, що покриває їх, я бажав би знайти яке-небудь високе місце, з якого можна було б бачити весь рід людський; бажав би мати й голос, котрий лунав би на всі краї і чувся б усім, хто живе на землі, щоб стати й гукати, і виголосити слова Давида: «Людські сини! доки будете марне любити, шукати неправди», обираючи замість небесного земне, замість вічного тимчасове, замість безсмертного тлінне (Пс. 4, 3)? Доки ви будете закривати очі й затуляти вуха й не чути божественного голосу, котрий щоденно закликає: просіть, і буде вам дано, шукайте і знайдете, стукайте, і відчинять вам; бо кожен, хто просить, одержує, хто шукає, знаходить, хто стукає, відчинять йому (Мф. 7, 7-8)? Але оскільки дехто недосконалий, схильний більше до предметів життєвих і захоплений плотськими помислами, здійснює молитви не належним чином, то всіх Владика дав нам настанову в молитві, коли сказав: а як молитеся, не проказуйте зайвого, як ті погани, бо думають, ніби будуть вислухані за своє велемовство (Мф. 6, 7), називаючи зайвим велемовством промови, що складаються з багатьох слів, але не приносять жодної користі. Забороняючи велемовність, Господь напоумляє, що той, хто молиться, не повинен просити скороминучого та тлінного. Ані краси тілесної, що в’яне від часу, вигладжується через хворобу, зникає по смерті, бо така є тілесна краса, вона — скороминучий цвіт, котрий ненадовго з’являється навесні юності, і скоро в’яне від часу, а якщо хтось захоче дослідити саму сутність її, то буде спроможний тим більше зневажати її, оскільки вона ніщо інше, як волога кров, сік і рідина спожитої їжі, через яку і очі, і щоки, і ніс, і брови, і вуста, і все тіло отримує повноту, коли ж припиниться приплив цей, то зовсім зникне і миловидність обличчя.
Ані грошового багатства, котре подібно до річкових вод припливає і відпливає, переходить то до одного, то до другого, тікає від тих, хто втримує його, і не лишається в тих, хто любить його, піддається численним бідам від молі, від розбійників, від наклепників, від пожеж, від корабельних аварій, від втрати записів, від приростів та зменшень та інших лих, що трапляються від набутливості у людей, які люблять багатство. Ані почесної влади, що її також супроводжує чимало скорбот, виснажливі клопоти, пишномовність риторів, котра пристойними словами приховує істину і наражає суддів на велику небезпеку. Є, справді є велемовні марнослови, які просять у Всевишнього Бога таких і подібних речей і нітрохи не цінують благ істинних. Лікаря не вчать хворі застосуванню ліків, а лише приймають пропоноване ним, хоча б і болісним був спосіб лікування; і керманичу мореплавці не наказують тримати кермо і направляти судно саме так, а не інакше, але, сидячи на лавах, вони довіряють його знанню не лише під час щасливого плавання, але й тоді, коли наражаються на крайню небезпеку; а одному Богові, Котрий точно знає, що можна дати нам з користю, люди нерозважливі не хочуть ввірити себе, але просять у Нього шкідливого як корисного, вчиняючи подібно до того хворого, котрий просить лікаря дати йому не те, що викорінює хворобу, а те, чим живиться матерія, що призводить до хвороби.
Лікар натомість не слухається прохань хворого, а, хоч би й бачив його в сльозах та риданнях, більше вчиняє згідно з законом свого мистецтва, аніж схиляється до його сліз, і цей непослух ми називаємо не нелюдським, а людинолюбним, тому що, слухаючись хворого і догоджаючи йому, лікар вчинив би з ним, як ворог, натомість чинячи спротив йому і не задовольняючи бажання, виявляє до нього ласку та людяність. Так і Лікар наших душ не стане давати прохачам те, що буде на шкоду їм. І чадолюбиві батьки, коли діти просять ніж або гаряче вугілля, не погоджуються дати їм, оскільки знають, як шкідливо дати їм це. А деякі з людей, що впали в стан граничного безумства, не лише просять у Всевишнього Бога тілесної краси, багатства, влади і тому подібного, але повстають проти своїх ворогів, благаючи послати їм якесь покарання, і Того, Кого просять бути до себе милостивим та людинолюбним, стосовно ворогів своїх хочуть зробити немилостивим та нелюдинолюбним.
Господь, бажаючи запобігти цьому, заповідає: «не проказуйте зайвого» — і напоумляє, що слід говорити в молитві, у небагатьох словах навчаючи чеснотам, тому що ці слова містять у собі не лише настанову до молитви, але ще й науку про досконале життя. Та хтось може сказати: яка потреба й молитися, коли Подавець знає, чого ми потребуємо? Потреба є тому, що молитва — це важливий союз любові до Бога, вона утверджує в нас навик спілкування з Ним і скеровує до любомудрості. Дійсно, якщо той, хто спілкується з незвичайною людиною отримує велику користь від частого спілкування з нею, то тим більше той, хто повсякчас спілкується з Богом. Але ми не знаємо як слід користі від молитви, тому що не віддаємося їй з усією старанністю і не вправляємося в ній за законами Божими. Коли ми маємо намір говорити з кимсь із людей, хто вищий за нас, то приводимо до ладу і зовнішній вигляд свій, і ходу, і одяг, і все, а потім уже вступаємо в розмову; а коли приступаємо до Бога, то позіхаємо, почухуємося, повертаємося навсібіч, буваємо недбалими; схиляємо коліна, а самі блукаємо (думками). А коли б ми приступали з належною святобливістю і як належить бесідували з Богом, то ми дізналися б, ще до отримання проханого, наскільки велику користь ми отримуємо від молитви. Людина, яка навчилася бесідувати з Богом, як належить бесідувати з Богом, робиться ангелом: так душа її відстає від пут плоті, так розум її підноситься й переселяється на небо, так вона зневажає все житейське, так вона стає перед самим престолом царським, хоча б і була бідною, хоча б і рабом, хоча б і простого роду, хоча б і невченою. Бог вимагає не краси мовної і не слів вишуканих, але краси душі; і коли вона виголосить угодне Йому, то отримає все. Чи бачиш, яка тут зручність? У людей, від того, хто бажає підійти до будь-кого, вимагається бути красномовним, уміти лестити всім коло начальника й вигадувати багато іншого, щоб бути краще прийнятим. А тут не потрібно нічого, крім самої пильної душі, і немає ніякої перешкоди наблизитися до Бога. Подумай, наскільки винний ти сам і не лише не відмовляй у пробаченні тим, хто образив тебе, але сам квапся до тих, хто засмутив тебе, щоб і в тебе були підстави отримати прощення, щоб знайти вибачення власних твоїх неправд.
Язичники, не сподіваючись ніяких значних благ, часто вчиняли в таких випадках розважливо, а ти, маючи такі сподівання, відмовляєш у пробаченні й зволікаєш, і не зважуєшся завчасно із послуху перед законом Божим вчинити те, що з часом саме собою зробиться, але ліпше хочеш, щоб пристрасть згасла в тобі без усілякої для тебе нагороди, ніж з нагородою? Якщо пристрасть твоя від часу й згасне, то тобі жодної не буде з того користі; навпаки, тебе очікує велике покарання, тому що ти не зробив за велінням закону Божого те, що зробив час. Якщо ти скажеш, що спогад про образу запалює тебе гнівом, то згадай, чи не зробив тобі якогось добра той, хто образив тебе, а до того ж поміркуй, скільки зла замислював ти сам проти інших? Він тебе злословив і ганьбив? Уяви, що й ти інших злословив. Як же отримаєш ти прощення, коли сам іншим у ньому відмовляєш? Але ти нікого не злословив? Натомість ти слухав, як іншого злословили, і згоджувався, а й це не безгрішно. ...Жаліти тих, котрі грішать проти нас, — це знак любові, а любові Бог перед усім надає перевагу. Як у царській багряниці вважаються коштовними ті кольори і барви, котрі прикрашають хламиду, так точно і тут дорогоцінні ті чесноти, у яких міститься любов. А нічим так не зберігається любов, як прощенням образ тим, хто винен перед нами. Хіба Бог не піклується й про ображених? Чи не посилає Він того, хто образив, до ображеного? Чи не відсилає його до нього від самого вівтаря, і чи не закликає його до трапези після примирення (Мф. 5, 23)? Утім, тому тобі ще не слід чекати, поки він до тебе прийде; інакше ти все втратив. Для того особливо Бог і призначає тобі велику нагороду, щоб ти випередив його; тож якщо ти примиришся на його прохання, то любов буде вже плодом не повеління Божого, але старанності того, хто образив, — чому ти й лишишся неувінчаним, тоді як той отримує винагороду. Ти не знаєш, наскільки велике задоволення буває після примирення. Адже тільки після припинення ворожнечі можна добре дізнатися, що набагато приємніше любити того, хто образив, ніж ненавидіти. ...Бог дозволив мстити: око за око, зуб за зуб (Вих. 21, 24); чому ж у такому разі Він ставить це за провину?
Тому що Він дозволив це не для того, щоб ми насправді так вчиняли стосовно один одного, а щоб зі страху покарання не наважувалися на образи. До того ж така помста властива гніву короткочасному, а злопам’ятність властива душі, охопленій злістю. Тобі заподіяли лихо? Та воно зовсім не таке велике, як те, що його ти сам собі завдаєш злопам’ятністю. Окрім того, людині добрій і неможливо заподіяти ніякої шкоди. Уявімо собі, що хтось, маючи дружину й дітей, веде життя досконале; хай буде в нього багато випадків зазнати шкоди; хай він має величезні багатства, владу, численних друзів, насолоджується почестями, і проте веде життя досконале (це конче слід додати), — і уявімо, що його спіткали нещастя. Нехай, наприклад, якась зла людина завдала шкоди його майну: але що це значить для того, хто має за ніщо маєток? Нехай убив дітей його: але що значить це для того, хто певен у воскресінні мертвих? Нехай убив дружину його: але що це значить для того, хто навчився не плакати про померлих? Нехай знеславив його: але що це значить для того, хто все нинішнє має за цвіт трави? Нехай поранив він, якщо хочеш, навіть тіло його, і вкинув у в’язницю: але що і це значить для того, хто знає, що якщо зовнішня наша людина тліє, то внутрішня... оновлюється (2 Кор. 4, 16), і що від скорботи твориться терпіння (Рим. 5, 3)? Я впевнений, що така людина не зазнає ніякої шкоди, а, навпаки, як перед цим пояснено, отримає користь: вона оновиться і зробиться премудрою. Тож не будемо мучити себе образами інших, завдаючи тим самим собі шкоди і розслабляючи свої душевні сили. Терзання відбувається не стільки від злоби ближніх наших, скільки від нашої малодушності. Тому ж бо, якщо хтось образить нас, ми плачемо й піддаємося зажурі; якщо вкраде в нас що-небудь, ми відчуваємо те саме, подібно до малих дітей, котрих однолітки їх, більш жваві, дратують не чимось важливим, а дрібницями. А коли побачать, що ті на них гніваються, то не перестають їм дошкуляти, а якщо побачать, що сміються, то від них відступають. Але ми безтямніші за дітей, — плачемо через те, з чого мали б сміятися.
Тому благаю вас, облишмо такі дитячі почуття; будемо прагнути небесного. Христос хоче, щоб ми були мужами, і мужами досконалими. Те ж заповідав і Павло, кажучи: Брати! Не будьте діти розумом: на зле будьте немовлятами (1 Кор. 14, 20). Тож, будемо немовлятами на зле, і, уникаючи гріха, будемо триматися чеснот, щоб сподобитися вічних благ, благодаттю та людинолюбством Господа нашого Ісуса Христа, Якому слава і держава на віки вічні. Братство
