Присвячую Герою України, пілоту літака
– розвідника Костянтину Могилку
Йому змалку снилося небо. Він годинами міг лежати на зеленій траві і дивитися його безмежну блакить. На ньому пропливали білі хмаринки. А йому здавалась, що одна із них – він. Вона була найсміливіша, найвпертіша, найстрімкіша, летіла по небу, як швидкий літак, обганяючи своїх подруг.
Але раптом, що це?! Назустріч сунула чорна хмара, засуваючи небо сірою пеленою.
Костя встав на коліна – з одного боку світило сонце, пливла його хмарка-літак, а з другого пахло страшною грозою. Дві хмари зустрілись, ніби вперлись одна в другу грудьми. Чорна наступала, стріляла блискавицями і громом, а друга білосніжна, як голуб, і вперта, як орел, не пускала її далі.
- Держись, друже, держись, - шепотів хлопчик, простягав руки до неба і ніби сам боровся із незрозумілою загрозою.
І чорна хмара відступила. Відступила! Костя від радості заплескав у долоні:
- Ми перемогли. Я обов’язково стану пілотом, літатиму-ширятиму у небі.
І його мрія здійснилася. Він став військовим пілотом, командиром літака-розвідника. Щодня дружина Віталіна проводжала його на службу, а дочка Вероніка і маленький син ловили на небі ледь помітні полоси від літаків і гордилися своїм татком:
- Наш татко найвище, він охороняє небо нашої України.
А він дійсно більше жив у небі, ніж удома. Вчив молодих пілотів всіх азів льотного пілотажу і гордився своєю професією. Літак став його крилами, без них він відчував себе, як без рук.
Коли на Сході України почалася війна, першим записався добровольцем, і його літак-розвідник сміливо ширяв над територією, зайнятою сепаратистами і давав нашій артилерії цінні відомості. В нього багато разів стріляли. Тоді він ніби зростався із своїм літаком і так маневрував небом, що навіть вороги захоплювались ним:
- Вот этот даёт!
Його літак назвали Безсмертним, і він так вірив у свою щасливу зорю. Повертався після небезпечних польотів додому, обіймав дружину, дітей, пригортав до серця батьків,
А на їх німі запитання відповідав: «А хто ж, як не я! Ми обов’язково переможемо!»
Цієї ночі дружині приснився колишній дівочий сон.
Її Костя – на війні.
Його літак-розвідник летить по синьому безкрайому небі, і раптом - удар, за літаком тягнеться чорна полоса диму.
Тоді молода подумала:
- Який безглуздий сон. У нас ніколи не може бути війни.
А тепер сіла перелякано на ліжко і вдивлялася в милі риси обличчя чоловіка. Ось появилися біля очей і рота нові зморшки, яких раніше не було.Ось перша паморозь торкнулася голови.
Мовчки ковтала сльози у передчутті чогось страшного і непередбачуваного.
Хотіла захистити його, не пустити з дому. А він усміхався і підбадьорював: «Все буде добре. Все буде добре!»
Вони летіли над Лисичанськом. Морозне небо було голубе і чисте, як улітку, скупо світило сонце.
Радист вже передав по рації всі розвідувальні дані. Завдання виконано. Пора на рідний аеродром.
Та раптом літак здригнувся і ніби застиг у повітрі. Вогонь і дим застилали кабіну командира:
- Швидко евакуюватися з літака! – дав наказ своєму екіпажу.
- А як ти! - спитали вони.
- Все буде добре! Прорвемося.
Охоплений полум’ям літак летів над Лисичанськом. Люди пригинали голови і з жахом дивилися в небо.
А він знову зрісся із своїм літаком і шепотів:
- Треба вилетіти з міста, я не маю права наражати людей на небезпеку.
Кров котилася по лобі. Він тільки тепер відчув, що поранений, руки слабо тримали кермо, а губи шепотіли:
- Долетіти до лісу. Долетіти до лісу.
Незабаром чорний вибух сколихнув місто.
Люди стояли на вулицях і молилися за невідомого героя, який врятував їм життя.
Він став Героєм України посмертно. Він до кінця виконав свій синівський обов’язок.
А маленький синок на могилі батька поклявся: «Я буду таким, як ти, я також стану пілотом і захищатиму рідну землю від ворогів».
Лідія Лешко
