Руслан Якібчук проживає у Косові. Йому 42 роки. Протягом 1992-94 рр. прикарпатець служив на кораблі у Криму. А вже з 2015 року захищав кордони України на передовій трохи більше одного року.
Не дивлячись на службу в найгарячіших точках Донбасу, все ж не забував про своє найбільше захоплення – книги. Серед окопів він створив власну бібліотеку.
Там містилось майже сотня книг. Щоб поповнювати фронтову книгозбірню, боєць міняв тушонку на книги у місцевих жителів Сходу.
Руслан Якібчук в інтерв’ю «Фіртці» розповів про воєнні будні, як під час бою його з побратимами накривало повністю землею, як дивом вони рятувались, будучи за один крок від смерті.
Був музикантом, написав тисячі віршів, виступав на «Червоній Руті»
Прикарпатець Руслан Якібчук вже з юних літ не міг зрозуміти, за що потрібно любити систему Радянського Союзу. Разом з однодумцями вони створили рок-групу. Співали важку музику українською мовою. Тексти писав Руслан.
«Музикою ми не тільки захоплювались, ми нею заробляли собі на життя, - розповідає боєць АТО Руслан Якібчук. – Грали у переходах У Херсоні, Києві. Також брали участь у всім відомому конкурсі «Червона Рута». Ми шукали себе і піснями хотіли донести свої думки про життя, навколишній світ».
Служба на передовій і найважчий бій
Після Майдану прикарпатець почав відслідковувати ситуацію в Україні. Читаючи інформацію в інтернеті, натрапив на статтю про те, як російські окупанти зайшли в Крим. Тож, не гаючи часу, вирішив піти до військкомату, аби бути корисним державі.
«І вже наприкінці січня 2015 року я потрапив у лави батальйону «Волинь», - провадить розмову Руслан Якібчук. - До травня того ж року входив до розряду добровольчого батальйону. Потім перейшов в юрисдикцію чотирнадцятої бригади. Служили біля Горлівки, Дебальцевого, Красногорівки».
За словами чоловіка, найстрашніший момент на фронті – був перший бій, який проходив неподалік Новгородського. Це було 19 березня 2015 року. Російські бойовики почали обстріл українських позицій.
«Гатили з мінометів та іншої потужної зброї, - розповідає Руслан Якібчук. – Ми по п’ятеро людей лізли в окопи, які були настільки малими за розмірами, адже в них ледве міг один боєць поміститися. Під час обстрілу нас накрило землею. Бій тривав близько двох-трьох годин. Опісля мої руки трусилися ще кілька днів, втім рідним по телефону казав, що все добре, не хотів їх налякати».
Все ж бійці позицій не здали і продовжили нелегку службу на передовій.
Режим тиші, який порушували окупанти і довіра тамтешніх жителів до українських військових
«Українські бійці завжди дотримувалися режиму тиші, втім російська сторона постійно першими відкривали вогонь, не дотримуючись цієї угоди», - каже боєць Руслан Якібчук.
За словами прикарпатського бійця, спочатку мешканці Донбасу вороже сприймали українських військових. Була присутня до них недовіра. Але з часом тамтешні жителі почали змінювати свою позицію. Був час, коли вони навіть просили вернутися бійців батальну «Волинь» на попередню позицію.
«Коли ми залишили позиції у Новгородську, то прийшло прохання від тамтешніх мешканців про наше повернення. Звісно, нам було приємно, - ділиться спогадами Р. Якібчук. - Роботи там немає. Люди ледве зводять кінці з кінцями. Оскільки ми мали вдосталь їди, то ділилися нею з тамтешніми мешканцями. У них взагалі не було грошей навіть на харчування».
Повернення додому
Чоловік і досі не може оговтатись від військових буднів. Йому все нагадує про АТО.
У квітні 2016 року Руслан Якібчук повернувся з фронту додому. Його з нетерпінням чекали батьки, мама Марія Юріївна та батько Дмитро Васильович. Зустріли свого сина з безмежною радістю.
«Я не хочу їм розповідати все те, що довелося пережити на передовій, - каже боєць Руслан. – Ці спогади навіть мені важко згадувати. Ніяк не можу звикнути до тиші й спокою. Коли чую звуки біля дому, одразу чомусь здається, що то гуркіт на передовій, але потім згадую, що я вдома і все навкруги спокійно».
Зараз боєць пише вірші про любов до України, про свої хвилювання та роздуми. Ось кілька рядків з авторського вірша «На жаль, я зараз на війні»
Не зраджуй власного народу,
Своєї віри, - мужнім будь!
Від неба буде нагорода,
І сином своїм назовуть.
Також Руслан Якібчук прагне донести основну думку кожному, що розквіт України залежить від кожного українця.
«Щоб змінити країну, потрібно щось самому для цього робити, - каже прикарпатець Р. Якібчук. – Якщо ми хочемо змін, то повинні бути щирими. У нас є позитивна сторона – ми спроможні об’єднатися і досягнути свого, але є й негативна – хочемо все і одразу. А такого не буває. З історії відомо, як десятки а той сотні довгих років йшли на становлення тепер могутніх держав. Нам потрібно зараз особливу увагу звернути на патріотичне виховання молодого покоління, яке, я вірю, зможе зробити Україну сильною, вільною державою».
Олена Козаченко
