ІФНМУ готується до післявоєнних викликів системи охорони здоров’я, зокрема зростання потреби в реабілітації військових, та адаптує медичну освіту до сучасних європейських стандартів.
Про зміни в медичній освіті з початку повномасштабної війни, підготовку до післявоєнних викликів та розвиток університету журналістці Фіртки розповів ректор ІФНМУ Роман Яцишин.
Які результати розвитку ІФНМУ у 2025 році ви вважаєте найбільш важливими для університету?
Маємо декілька напрямків, якими я, як ректор, втішений. Перш за все, ми збільшили кількість студентів на першому курсі.
У час війни, демографічної кризи та інших викликів зберігати молодь для України — це пріоритет для всієї держави. Важливо не лише, щоб молоді люди залишалися в Україні, а й щоб вони тут жили, розвивалися та підтримували нашу країну. Це один напрямок.
Другий напрямок — зберігати медичну освіту і медичну галузь як таку. Без молоді медична галузь, звичайно, розвиватися не зможе. Тому залучення молоді до медичних спеціальностей — це також одна з наших пріоритетних ідей.
І я говорю зараз не лише про такі медичні спеціальності, як медицина, стоматологія, фармація — усталені спеціальності, а й про нові напрями, які ми відкриваємо в час війни. Ми зробили акцент на реабілітаційні освітні послуги. Державі сьогодні необхідні фахівці з фізичної реабілітації, фізичної терапії.
Також зараз є окрема спеціалізація — ерготерапія. І нова спеціалізація, яку ми відкрили цього року, — це терапія мови і мовлення, яка є в Україні флагманською програмою. Ми — єдиний університет, який залучив відповідних фахівців.
Зараз маємо 23 студентів, і це, як на мене, одна з наших найбільших перемог.
Другий напрямок, який нам цього року вдався, — це міжнародна співпраця. Ми суттєво збільшили кількість міжнародних партнерів і не просто підписали більше паперів, а розширили партнерські проєкти, які вже запрацювали цього року.
Це співпраця з організацією «Rehab for Ukraine» — знову ж таки про реабілітацію, з «Enable» — також про реабілітацію, терапію мови і мовлення, а ще про розвиток ерготерапії в нашій державі. Це наші партнери в Японії, зокрема урядова організація JICA, яка цього року сприяла навчанню п’ятьох наших спеціалістів за кращими практиками в японських університетах. У співпраці з японськими партнерами ми також отримали апарат для лікування ПТСР.
Окрім того, ми розвиваємо співпрацю з європейськими партнерами у напрямку ментального здоров’я. І, як на мене, саме цей напрямок — те, що у 2025 році нам вдалося започаткувати, хоча ми лише на початку шляху. У сфері ментального здоров’я ми й надалі будемо розвивати нашу співпрацю.
Що ще хотілося б посилювати й покращувати — це, звичайно, наші наукові розробки. Це одна з основних цілей будь-якого університету — медичні та наукові напрацювання. І, безумовно, важливою є співпраця із закладами охорони здоров’я, тому що якщо ми не будемо для них цікавими, якщо не будуть цікавими наші випускники, то така співпраця не матиме належного розвитку.
Тут дуже важливо трансформувати саму концепцію і стратегію розвитку в напрямку спільного бачення: які саме фахівці сьогодні потрібні, що вони повинні знати, що повинні вміти і якими людськими якостями мають володіти, щоб бути затребуваними в закладах охорони здоров’я.
Які стратегічні цілі стоять перед університетом на найближчі кілька років?
У нас, звичайно, існує стратегічний план розвитку на найближчі роки в нашому університеті. Ми проводимо засідання ректорату й оцінюємо ті етапи, які виконуємо чи не виконуємо. Звичайно, це декілька напрямків. Про деякі з них я вже сказав. Це інтернаціоналізація нашої освіти.
Ви знаєте, ми рухаємося в напрямку до Європи, і іншого шляху я не бачу, як не бачить його, напевно, більшість населення України. Ми хочемо стати членом Європейського Союзу, тому маємо формувати спільні цінності з Європейським Союзом і формувати це в наших студентах. Тому основною метою нашого існування як університету є виховання нового типу медика, нового типу українця, який буде не тільки виконувати протокольні речі у лікуванні тих чи інших хвороб, але який буде сильною людиною.
Людиною, яка буде лідером у своїй галузі, людиною, яка буде бачити те, що твориться у своїй галузі, і так далі. Це сучасний фахівець, який повинен володіти лідерською мовою, це сучасний фахівець, який не буде боятися казати правду, це людина, яка має боротися за права і самостійність. Це має бути відповідальна людина, яка нестиме відповідальність не тільки за себе чи за свою сім’ю, а й за того пацієнта, якого вона лікує.
Це важка місія, але це місія, яку ми виконуємо. І на шляху до цієї місії треба пройти декілька етапів. Перш за все — встановити правила і інституції справжньої академічної доброчесності, коли ми будемо працювати не тільки згідно з написаними на папері якимись догмами, а коли ці правила, які написані на папері, повинні працювати на практиці.
Це, безумовно, дотримання доброчесності як викладачами, так і студентами. Це, безумовно, виховання в людях емпатії до пацієнта, тому що я на кожній зустрічі зі студентами, з викладачами говорю, що емпатія — це не співчуття, емпатія — це співпереживання. І якщо лікар, якого ми виховуємо, буде співпереживати пацієнтові, цей пацієнт не буде йому байдужим. Безумовно, ми тоді отримаємо результат.
Я дуже хотів би, щоб ми все-таки мали свою університетську клініку, університетську лікарню, яка стане цікавою для громади, перш за все, і для України в тому числі. Тому що ми, напевно, бачимо приклади університетських лікарень, їх формування за кордоном. Більшість пацієнтів з інших країн світу шукають правди чи шукають ефективні методи лікування саме в університетських лікарнях. Це інший тип лікарні, який стоїть над комунальними закладами в тому числі, і не в образу кожному з них, але це заклад, який фінансується і працює трохи на інших засадах.
Там ідеться про збільшення фінансування таких закладів. І саме головне — це заклад, де студенти вчаться сьогоднішній науці, сьогоднішній практиці, тому що сьогоднішня наука вже лягає на стіл кожному лікарю. По-друге, це можливість співпрацювати з міжнародними інституціями і розвивати нові наукові напрямки.
По-друге, у закладах охорони здоров’я розвивати наукові напрямки не завжди входить у повноваження лікаря. Лікар там має досить багато інших повноважень і інших функцій, тому не завжди має час для наукової діяльності.
Інше, що ми хотіли б розвивати, — це, звичайно, бути лідерами думки у своїй громаді. Я завжди казав, що університет — це не тільки школа для навчання студентів, це не тільки місце праці науковців, але це також лідерська організація, яка має вплив на ідеологію громадян. Ми повинні бути центром експертизи не тільки з медичних питань, але й щодо здорового способу життя, щодо розвитку тих напрямків, які в нас в Україні через різні обставини не дуже розвивалися.
Я дуже хотів би, щоб у цьому році, який почався, ми відкрили нову освітню програму громадського здоров’я.
Ми часто спілкуємося з нашими іноземними партнерами, і нас достатньо часто запитують, чи є у вас в університеті громадське здоров’я, як розвивається в університеті громадське здоров’я. Це дуже важлива галузь, тому що ми знаємо, що медициною мають займатися медики, лікувати; про екологічні чинники повинні говорити екологи; вчити мають педагоги й учителі.
А хто має все це разом об’єднати? Яка має бути структура, яка матиме вплив на політику у сфері охорони здоров’я? Це і є громадське здоров’я.
Тим більше, що в нас є чимало партнерів, які хочуть нам у цьому напрямку допомагати, і ми шукаємо таких партнерів на найближчий час.
Як змінилася медична освіта в Україні після початку війни?
Це складне питання. Перш за все, тут є декілька етапів: початок війни, середина війни і теперішній період, коли ми вже четвертий рік живемо в умовах війни.
На початку війни був страх. На початку війни головною була позиція, перш за все, як зберегти життя і здоров’я наших студентів, наших працівників, як зберегти університет у цілому. Тому на першому місці стояли безпекові фактори, але зі збереженням освітнього контенту. На перших порах це було дистанційне навчання.
Моє ставлення як освітянина, як педагога, як лікаря, а також як ректора таке: дистанційне навчання в медицині — це дорога в нікуди. Це один з інструментів, який може використовуватися за неможливості проведення очного навчання. Тому нашою філософією є зробити все можливе, щоб студент-медик навчався очно.
І нам за цей час вдалося досягти того, що всі наші освітні програми здійснюються очно, окрім лекційних занять. З міркувань безпеки ми поки що проводимо лекційні заняття лише в невеликих групах. Але зміни в навчанні — це не тільки про саму форму навчання, не тільки про онлайн чи офлайн. Це ще й про зміну підходу до навчання самих студентів.
Я можу це порівняти, тому що багато років був деканом медичного факультету, і бачу, якими були студенти раніше і якими є студенти зараз. Студенти стали більш стійкими, більш правдивими, стали людьми, яким не байдуже. Це дуже важливо. І більшість із них хочуть навчатися для того, щоб потім мати знання не лише заради хорошої роботи, а й для того, щоб дійсно надавати допомогу тим людям, які цього потребують.
У нас є, як я їх називаю, невидимі герої — це студенти, які волонтерять без соцмереж, без висвітлення цього в Instagram, TikTok чи Facebook. Це люди, які волонтерять для свого серця і для душі. Вони роблять надзвичайно великі справи. І час від часу до мене надходять повідомлення про те, що той чи інший наш студент зробив велику справу для певної військової частини, для певної громади, яка потребує допомоги, для людей, які приїхали з фронту. І про це ніхто не знає.
З одного боку, я дуже хотів би це популяризувати, а з іншого — якщо людина цього не показує, значить вона робить це від серця, для того, щоб допомогти людям. Інколи, коли вмикаються камери, люди забувають, для чого вони це роблять. Якщо це робиться для камер, то це вже не волонтерство, а самореклама.
Тому я тішуся такими студентами, які в час війни не втекли з України, не розказують нам з інших країн світу, як нам жити тут, в Україні. Це студенти, які сильні зараз, які знають, для чого вони залишилися в Україні, які знають, як будувати сучасну Україну, які знають правду життя, які живуть поруч із героями, що приходять з фронту. Це також одна з особливостей нашого університету.
Ми хочемо бути цікавими для тих героїв, які повертаються до нас з фронту, і залучаємо їх до наших освітніх програм. Один із викладачів, який працював на кафедрі, зараз очолює кафедру екстреної та військової медицини. І кому, як не таким героям з фронту, приходити й навчати наших студентів того, чого вони навчилися безпосередньо на лінії фронту.
Ще один великий напрямок — це люди, які приїжджають з фронту, які постраждали ментально, які мають фізичні травми. Їх також треба залучати до того, щоб вони були потрібними суспільству. А для цього треба, наскільки це можливо, зняти з них біль війни і показати, що навіть у тих фізичних станах, у яких вони перебувають, вони можуть бути корисними для своєї держави. Це теж одна з наших місій, яку ми хочемо реалізувати.
Ось так і змінився університет під час війни. Ми змінили парадигму наших напрямків. Якщо раніше ми готували просто випускників для роботи в лікувальних закладах, і це теж було добре, то сьогодні цього вже замало. Ми повинні готувати інших людей — для побудови нової України, для побудови країни, яка буде повноцінно представлена в Європі.
Які нові можливості для студентів відкриває співпраця ІФНМУ з європейськими університетами?
Тут також багато цікавих випадків, уже є приклади. Якщо спочатку студентам подобалося поїхати за кордон, так, як і кожному з нас хочеться поїхати за кордон, подивитися, а як там, пофотографуватися, відчути той вайб європейського життя і так далі, а потім приїхати до нас і казати: там усе так класно, там усе так яскраво, так цікаво, нам так далеко до них.
І, знаєте, оцей момент — «нам далеко до них» — я припинив. І тепер дуже прискіпливо ставлюся до поїздок за кордон наших викладачів і студентів. Я називаю поїздки, які були колись екскурсійними, і зараз я такі поїздки відмінив.
Екскурсія — це коли людина поїхала, подивилася, повертається і каже: там усе класно, а в нас таке ніколи не буде. І в нас такого ніколи не буде, якщо людина буде їхати з такою думкою. Тому зараз студенти і викладачі їдуть на цільові стажування.
На ті стажування, які будуть цікаві їм безпосередньо як спеціалістам у майбутньому, і тим, хто їх запрошує. Ми маємо достатньо добру співпрацю з університетом Лунда у Швеції. Ми мали безпосередню зустріч з їхнім проректором, який приїжджав до нас в Україну, знайомився з нашими студентами і сказав, що дуже підсилився тими студентами, які зараз у нас навчаються, бо вони мають дуже високу мотивацію.
Тому один із варіантів, щоб зберегти українську молодь в Україні, — це дати їм можливість поїхати за кордон, повчитися фокусно, повчитися тій спеціальності, тій галузі, тій суперспеціальності, в якій вони хочуть розвиватися, і повернутися назад.
А для цього треба мати короткотривалі стажування — місяць, два, три. У нас є і семестрове навчання за кордоном. Це можливість відчути себе за кордоном, відчути, що ти своїй державі значно більш потрібний, ніж бути заробітчанином за кордоном, і з тими технологіями, з тими ідеями, які ти там відчув не на екскурсії, а перебуваючи в живому науковому стажуванні, повертатися в Україну.
У нас уже є один дуже гарний випадок. Студентка двічі підряд їздила в Швецію на стажування в лабораторію. Після закінчення університету і початку навчання в інтернатурі її також запросили продовжити наукову роботу в лабораторії у Швеції.
Ми готуємо такий спільний проєкт, який, можливо, і виллється в дисертацію — спільну для України, а також для Швеції — щодо генетичних маркерів прогнозування і лікування онкогематологічних хвороб, які є достатньо актуальними і в Україні, і в усьому світі.
От, наприклад, студентка їхала двічі підряд на стажування, а тепер це вже ввійшло практично в її діяльність і роботу. До речі, після такого стажування вона змінила напрям своєї мрії: замість ендокринології обрала гематологію.
В Університеті Короля Данила планують розвивати медичні спеціальності. Як ви оцінюєте появу ще одного закладу, який готуватиме медиків у місті: це конкуренція чи можливість для розвитку медичної освіти в регіоні?
Будь-яка конкуренція — це, звичайно, про розвиток. Будь-яка конкуренція стимулює до саморозвитку в тому числі. Якщо конкуренція правильна і чесна, вона однозначно підсилює двох чи трьох учасників цього процесу. Тому я завжди за конкуренцію і тішуся, що є можливість і бажання комусь працювати в медичній сфері.
Хочу сказати, що кожен із закладів повинен не тільки думати про якийсь новий проєкт, але й розуміти, з чим він іде в цей проєкт: з якою базою, з якою кількістю баз, з якою базою викладачів, із досвідом викладачів, зі своїм місцем у державі.
Звичайно, починати новий проєкт достатньо складно. Але це не про те, щоб воювати на ринку освітніх послуг. Я впевнений, що з появою конкуренції обидва чи й інші учасники цього конкурентного поля стануть сильнішими.
Які можливості сьогодні має ІФНМУ для розвитку молодих науковців та студентів, які хочуть займатися дослідженнями?
Я мрію про те, щоб студент, вступаючи на перший курс, розумів, що він не тільки хоче ходити на заняття, слухати й бути пасивним студентом, а вже бачив для себе певну креативність у тій галузі, якою займається.
Я дуже тішуся, що є Мала академія наук у школах, є інші креативні наукові простори. До нас студенти достатньо часто вступають із цих середовищ не тільки з нашої області, а й з інших областей України. І я бачу, що студенти вже приходять до нас підготовленими. І тут дуже важливо з першого курсу дати їм можливість відчувати себе не просто помічниками викладачів, а учасниками наукових процесів.
Ми вже маємо позитивні випадки, позитивні кейси спільно написаних зі студентами статей у Scopus. Ви, напевно, знаєте, що є наукометрична база Scopus — об’єктивна платформа для оцінки якості наукових досліджень. Також є декілька статей за участю студентів, які є співавторами публікацій у журналах, що входять до Scopus або Web of Science.
Це дуже цікавий варіант. І це про те, що з першого курсу ми маємо формувати правильну політику, ідеологію написання наукової роботи. Це про академічну доброчесність, це про доцільність наукових робіт, які повинні бути цікавими, перш за все, для громади, а в другу чергу — для себе самого.
У нас колись були, напевно, такі перегиби, коли дисертації люди планували і захищали для того, щоб мати ще один сертифікат у себе на стіні. Чи буде ця робота комусь потрібна — громаді чи державі — це сумнівне питання. Тепер ми по-іншому перезавантажуємо розуміння і філософію наукових досліджень.
Це має бути окремий напрямок, і в цьому напрямку, безумовно, важливу роль повинні відігравати студенти й молоді вчені. Це моя мрія. Чим більше буде студентів та молодих вчених у наукових дослідженнях, тим кращий результат ми матимемо через 5–10 років.
Це гра в довгу, але вона того варта.
На вашу думку, як сьогодні мотивувати молодь вступати до медичного університету попри складні умови війни?
Тут мова йде не про зарплати, і зарплатами ми зараз не можемо привабити людей у медицину. Ми не можемо привабити молодь у медицину тим, що вони завтра чи післязавтра отримають звання спеціаліста і вже працюватимуть як самостійні фахівці.
Медицина, знову ж таки, — це гра в довгу. Це 5–6 років навчання, потім рік, два-три інтернатури, і лише після цього людина вступає в контакт із пацієнтом. Це довга історія, але це історія сильних людей.
І справді зараз, відверто кажучи, практично немає випадкових людей, які вступають у медицину. Для того, щоб залишати людей у медицині й популяризувати її, ми повинні знімати стигму з медицини, яка багато років існувала в нашій державі. У медицину йшли певні елітні люди, які мають родичів у медицині, які вже мають якийсь досвід у цій сфері і так далі.
Ми знімаємо цю стигму. Є люди, які ніколи не мали доступу до медицини, які не мають родичів у медицині, які просто жили десь в одному із сіл України, в іншому регіоні, і випадково дізналися про медицину. Але їхня натура, їхнє серце, душа, ідеологія і цінності відповідають справжньому медику.
Якщо в цій людині є цінності, притаманні справжньому медику, ця людина має бути лікарем. Інколи такі люди раніше боялися вступати: а чи вступлю, а як там навчатися, це складно і так далі. Так, це складно, але саме це формує майбутнього спеціаліста, який буде сильним фахівцем, сильним лідером не тільки в медичному товаристві.
Я дуже хотів би, щоб лікарі, де б вони не були, не тільки представляли свою сферу діяльності, де працюють, а й були лідерами там, де вони працюють. Щоб запроваджували нові політики, нову культуру спілкування з людьми, з громадами, з керівництвом у тому числі. Це нова історія.
І якраз через такі виклики ми стаємо цікавішими для наших абітурієнтів. Я дуже тішуся, що цього року, до речі, ми провели таку статистику: якщо в попередні роки у нас 80 відсотків становили жителі нашої області або ближніх областей, то цього року — 60 на 40. У нас різко збільшилася кількість студентів, які приїхали до нас з інших областей України.
Для мене це також дуже цікавий досвід, особливо під час війни, тому що приїжджають люди з тих регіонів, які колись мали певні застереження: мовляв, тут західняки, тут бандерівці живуть, а ми там живемо, нас по-іншому називають. Чи буде тут мені комфортно, чи ні? І я бачу дуже гарні випадки, коли студенти зі Східної України, з Південної України приїжджають сюди й імплементуються в наше середовище.
І вони стають підсиленням для наших людей, які живуть тут в інших умовах. Вони показують приклад того, як жили і живуть на Сході України. Це момент зшивання України, як хочете, це можна називати різними словами, але ми повинні робити це всі разом.
Чим більше буде таких випадків, чим більше в одній групі, на одному факультеті, в одному закладі будуть навчатися очно, наживо, бачити один одного наші люди, тим сильнішою буде наша держава. Це вже не буде спілкування через кордони певних областей, це буде спілкування в одній групі.
Я дуже тішуся цими дітьми, я з ними дуже часто спілкуюся. І сам від цього отримую задоволення — від того, наскільки це сильні люди, які цікаві, а часом і трагічні історії я чую від них про їхні сім’ї, про переїзди, про військові обставини, і наскільки сильнішими вони від цього стали. Так, це біда, але це люди, які вже не будуть слабкими, це люди, які будуть лідерами.
.jpg)
Наскільки тісною є співпраця університету з лікарнями Івано-Франківська та області?
Сама парадигма існування медичного закладу свідчить про те, що ми не можемо розвиватися окремо.
На початку медичної реформи, яку я вважаю однією з найуспішніших реформ у державі, медичні університети не були належно враховані. Це стало для нас одним із найбільших викликів. Заклади охорони здоров’я стали комунальними й почали швидко розвиватися з урахуванням сучасних, зокрема фінансових, викликів. Вони навчилися перебудовуватися, по-новому організовувати роботу своїх відділень. Натомість медичні університети тоді залишилися осторонь, і в останні роки на цьому тлі спостерігалася певна стагнація.
Тепер ми зрозуміли, що маємо рухатися лише разом. Ми не можемо готувати студентів для ринку, який не буде їх приймати, тому повинні навчати їх відповідно до потреб закладів охорони здоров’я. Для цього існує практика співпраці зі стейкхолдерами — людьми, які є зовнішніми експертами й можуть дати відповідь на запитання, яким вони хочуть бачити майбутнього лікаря.
Сьогодні ми залучаємо керівників закладів охорони здоров’я до формування та обговорення наших освітніх програм, дослухаємося до того, що саме потрібно сучасній медицині. Дуже важливо, що практикуючі лікарі, які працюють у закладах охорони здоров’я, водночас є і нашими викладачами. Саме вони передають студентам сучасні практичні знання.
Без такої взаємодії ми не можемо розвиватися як інституція. Водночас і ми маємо бути цікавими для закладів охорони здоров’я, адже університет — це науковий центр. У нас є власна експертиза, можливості співпраці з міжнародними партнерами, і все це ми повинні розвивати.
Лише в такій співпраці обидві сторони можуть ставати сильнішими. Я тішуся, що протягом останніх двох років у нас склалися партнерські стосунки практично з усіма закладами охорони здоров’я міста та області. Час ворожнечі й нездорової конкуренції вже минув.
Ми працюємо на одному полі й заради спільної справи. Найважливіше, що сьогодні є розуміння міжі мною як ректором, керівниками закладів охорони здоров’я, а також керівництвом міста та області, куди ми рухаємося і в якому напрямку.
Особливо важливо, що в цьому нас підтримує Міністерство охорони здоров’я, яке розуміє: без закладів освіти сучасна медицина з часом не матиме перспективи, якщо до неї не приходитимуть нові фахівці з медичних університетів. А ми, своєю чергою, повинні навчати студентів сучасних практик і робити цей процес для них справді цікавим. Тому лідерство Міністерства охорони здоров’я тут є визначальним.
Наскільки активно в навчанні майбутніх лікарів використовуються сучасні технології ?
Хто мене знає, той знає, що я завжди намагався бути сучасним. Коли з’являлися нові електронні засоби, зокрема комп’ютери, я старався йти в ногу з часом. Тому мені не байдуже, що відбувається у світі інформаційних технологій.
Раніше я не зовсім правильно розумів соціальні мережі — вважав, що це платформа для піару чи продажу. Тепер бачу: світ настільки відкритий, що без них людина не може бути сучасною. Тому студент, який приходить зі школи чи ліцею, де вже використовують новітні технології, в університеті не повинен втратити цей драйв.
Ми запровадили навчання сучасним технологіям. Адже можна купити обладнання на мільйони, але воно не працюватиме без підготовлених людей. Тому навчаємо і викладачів, і студентів працювати зі штучним інтелектом — як із корисним інструментом, а не навпаки.
Окремий напрям — симуляційне навчання. Сьогодні існує багато симуляторів, манекенів, фантомів, які дозволяють відпрацьовувати навички без ризику для пацієнта. Раніше студент одразу йшов до пацієнта — це був стрес і для нього, і для людини. Тепер ми рухаємося до створення сучасного симуляційного центру завдяки міжнародним проєктам і партнерам. Важливо, щоб він не був «музеєм», а реально працював.
Водночас сучасна освіта — це не лише технології. Це й комунікація. Ми впровадили навчання спілкуванню, зокрема через медичні театри. Там студенти відтворюють реальні ситуації: взаємодію з пацієнтом, родичами, медперсоналом, навіть правоохоронцями. Це допомагає краще зрозуміти реальність медицини.
Я бачу, що студентам це цікаво — вони не дивляться на годинник і часто залишаються після занять. Вони проживають ці ситуації, які, на жаль, знайомі кожному з нас як пацієнтам. І це важливо, бо холодне ставлення до пацієнта породжує агресію, а агресія ніколи не дає результату. Тому комунікація — ключова навичка, яка не потребує техніки, а лише бажання.
Яким ви бачите лікаря нового покоління, якого має підготувати ІФНМУ?
Це завжди певний ідеал. Я не хочу бачити «зручного» студента. Я хочу бачити сильного — того, кому не байдуже. Якщо студент має внутрішню силу, він досягне результату.
Водночас у кожного мають бути цінності. Часто ми соромимося бути добрими, чесними, відкритими — але саме це веде до результату. Ці цінності потрібно розвивати й підтримувати, щоб студент не боявся правди і знав, що за неї не буде покараний.
Звичайно, важливі й професійні якості. Це не лише підручники чи інтернет-ресурси, а й живе спілкування — у клініці, у симуляційних центрах, де відточуються практичні навички.
Ще один ключовий компонент — знання іноземної мови. Нещодавно у нас був Генрі Марш. Ми провели зустріч без перекладу. У залі було понад 200 студентів, і всі уважно слухали англійською, ставили запитання без підготовки.
Після зустрічі він сказав, що це один із найважливіших уроків у його житті: він побачив українську молодь, яка під час війни хоче жити тут, будувати державу, знає англійську і не боїться нею спілкуватися.
Саме такого студента і такого майбутнього лікаря я бачу.
Як університет працює над тим, щоб випускники ІФНМУ залишалися працювати в Україні, а не виїжджали за кордон?
Я вже казав: щоб зрозуміти відповідь, треба запитати себе, чому це стається. Людина завжди шукає кращих умов для праці. Тому, щоб вона не виїжджала, такі ж умови потрібно створити в Україні.
Можливо, це звучить гучно, але зараз у нас є шанс це зробити. Багато лікарів виїхали, і з’явилося більше вакансій. Заклади охорони здоров’я потребують сучасних фахівців. Лікар із добрими знаннями, цінностями і бажанням розвиватися буде потрібний і матиме гідну оплату праці.
Друге — людина повинна відчувати, що вона потрібна своїй державі. Якщо молода людина це бачить, вона залишиться. Тому це завдання не лише університету — це спільна відповідальність громади і держави: створити умови для життя, розвитку, створення сім’ї, народження і виховання дітей в Україні. Саме так будується держава — не лише за донорські кошти, а завдяки людям.
Чи вистачає сьогодні Україні молодих лікарів, і наскільки серйозною є проблема відтоку медиків за кордон?
Так, це велика проблема — і не лише в медицині. Багато людей виїхали: хтось через страх, хтось через обставини, хтось у пошуках кращого життя.
Щоб зберегти молодь у медицині, ми повинні показати, що рухаємося до Європи. Якщо ти працюєш в українському медзакладі, який співпрацює з Європою, ти маєш можливість навчатися за кордоном. Більше того, багато керівників підтримують такі поїздки.
Нещодавно наш партнер із Великої Британії сказав: якщо раніше українці мріяли їхати вчитися за кордон, то тепер іноземці хочуть їхати в Україну. Бо ми маємо унікальний досвід — тактична медицина, робота в екстремальних умовах, надання допомоги під час війни. Це важкий, але цінний досвід, яким ми повинні ділитися.
Ми маємо бути не лише тими, хто отримує допомогу, а й тими, хто передає знання. І саме наші молоді лікарі, які виросли і навчилися тут, зможуть це робити.
Також змінюється вибір спеціальностей. Якщо раніше популярними були гінекологія, хірургія, травматологія, то тепер більше випускників обирають екстрену медицину, фізичну реабілітацію, психічне здоров’я. І це свідомий вибір — тому що ці напрямки потрібні державі.
Це дуже добре, бо свідчить: молодь змінюється, стає більш відповідальною і небайдужою.
Чи готова система медичної освіти України до післявоєнного навантаження — зокрема у сфері реабілітації військових?
Ми готуємося до цього не лише сьогодні, а вже кілька років. У нашій області будується великий реабілітаційний центр — один із найбільших на заході України. Також створюємо центри ментального здоров’я, розвиваємо стоматологічні програми для військових.
Хірургічні корпуси й нові відділення орієнтовані не лише на цивільних, а й на військових, які повертаються з фронту і потребують відновлення після травм, втрати кінцівок чи складних операцій. Це великий виклик, і якщо не думати про нього вже зараз — ми запізнимося.
Водночас медицина вже змінилася. Наші міжнародні партнери відзначають, що Україна суттєво просунулася в медичних технологіях. Ми маємо сучасне обладнання, але головне — підготувати фахівців, які зможуть із ним працювати.
Наша мета — не лише навчати, а й створити середовище для розвитку. Я переконаний, що після війни до нас повернуться і українські, і іноземні студенти. І важливо, щоб найкращі з них залишалися тут, розвивалися і популяризували українську медицину. Уже є приклади, коли іноземні випускники залишаються, створюють сім’ї, працюють і допомагають нашим людям та військовим.
Це не лише про обмін технологіями, а й про обмін ідеями. Якщо ми навчимо людей бути людьми — матимемо сильне суспільство.
Які найбільші виклики стоятимуть перед українською медициною після завершення війни?
Один із найбільших викликів — кадровий. Уже зараз не вистачає фахівців. Ми відкриваємо нові напрямки — ерготерапію, терапію мови — бо цих спеціалістів бракує. Особливо гостра проблема — нестача медичних сестер, які часто виїжджають за кордон через кращі умови праці.
У майбутньому, зокрема у разі євроінтеграції, міграція медиків може лише зрости. Тому роль медичних університетів критично важлива — зберегти молодь в Україні і в професії.
Водночас ми повинні використати свій унікальний досвід і стати центром знань для іноземців. Якщо раніше ми їхали вчитися за кордон, то тепер інші мають приїжджати до нас — вчитися працювати в складних умовах, надавати допомогу, бути стійкими.
Медицина — це не лише протоколи. Це про людину. Часто українці, які лікувалися за кордоном, повертаються і кажуть, що наша медицина краща — бо тут лікар може вислухати, зрозуміти, приділити час.
Ще один важливий напрям — доступність і інклюзивність. Ми маємо думати про людей з інвалідністю: чи доступні для них міста, заклади, послуги. Кожна людина гідна рівного ставлення і поваги.
Також потрібно працювати з ментальним здоров’ям — як військових, так і тих, хто повернеться з-за кордону. Це великий виклик для всього суспільства.
Отже, розвиток освіти, технологій, емпатії та доступності — це ті напрямки, над якими ми маємо працювати вже зараз. І це завдання не лише медиків чи університетів, а всієї країни.
Якщо уявити ІФНМУ через 5 років — яким ви хотіли б його бачити?
Я переконаний, що через 5 років Україна буде членом Євросоюзу. А це означає, що кожен університет має ставати європейським — не лише зовні, а й за змістом.
Європейським за сучасними технологіями, цінностями і підходами до освіти. Я хочу, щоб наші студенти були відкритими, впевненими, з «світлими обличчями», щоб несли людям добро і розуміння, що навіть у складні часи є ті, хто підтримає і допоможе.
Моя мета як ректора — зробити університет справді європейським. Таким, який не лише переймає досвід, а й передає свій. Щоб наші наукові розробки читали у світі, щоб наших викладачів запрошували читати лекції в європейських університетах — польських, чеських, угорських, французьких.
Важливо, щоб наші викладачі не почувалися другорядними, а пишалися тим, що працюють в українському університеті. І водночас залишалися тут — будували зв’язки, розвивали студентів, формували середовище.
Бо сила університету — не в стінах, а в людях, які тут працюють і навчаються, які формують цінності і передають їх суспільству.
Що для вас як ректора буде головним показником успіху університету?
Можна сказати стандартно — бути першими в рейтингах. І, звичайно, це важливо. Але сьогодні я розумію: головне — не рейтинг, а реальне лідерство в освітньому середовищі.
Для мене показник успіху — коли через кілька років, йдучи містом, мені не буде соромно за університет. Коли люди підходитимуть і говоритимуть: «Ви створили класний університет. Я хочу, щоб тут навчалися мої діти, внуки, родичі».
Якщо ми створимо середовище, де люди хочуть вчитися, працювати і бути частиною університету — це і буде справжній успіх.
Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTubе. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!
Читайте також:
Ідентифікація, фотофіксація, комунікація: як в ІФНМУ навчають судово-медичних експертів
«Іноді процес триває місяцями»: як в Івано-Франківську ідентифікують загиблих воїнів
