Хтось із класиків колись сказав, що коли люди перестають сприймати і розуміти тропи – слова і вирази, висловленні в переносному значенні – тоді постає перед нами велика ознака перебування цивілізації на краю безодні. Це вже не слова класика, але тропами прошиті всі тропи( тут в значенні: шляхи, дороги) людського буття. Те, що не дано чи заборонено розуміти буквально, виражається через призму іносказання. Інакше бути не може і не повинно.
Стрімко більшає людей, далеких від не те щоби ясного розуміння – це не така легка справа, як може здаватися, а бодай стерпно половинчастого сприймання різного роду тропизни. Дуже пересічній людині дуже обтяжливо або дуже ліньки длубатися в тому, що хтів сказати той чи інший виразник «переносного», він же – Автор(необов’язково одразу оцей;)). Їй подавай підсолену чи підсолоджену простоту оформленої кимось думки зі зрозумілими, хрусткими змістами, як то – скільки вона отримає зарплати, пенсії, який деп чи чинуш поц, а який «наш поц» чи «за нас, не поцоватих»; коли буде це, а коли не буде того – строго у визначених часопросторових рамках.
І на цьому його – нерозбірливого – постійно «підловлює» трошки більш розбірливий і вибагливий представник еліти, в нашому (історично-кон’юнктурному) випадку, радше, не сам «еліта-тор», бо він, як правило, роблений пальцем з того тіста, що й простак чи ледар, просто прикрашений «родзинками», інша річ - його «паж», в особі всякого і не всякого піарщика. Той вже здатен, у відповідності до здібності власної і волі свого пана, продукувати сякі-такі «сенси», покликані на практиці увіковічнити і розширити площини славного мема Богдана Титомира «піпл хаваєт». Підло-влює тому, що людина за своєю природою щось значно більше, ніж нескладний, але багатоповерховий набір «ротових і нижчепупцевих» бажань, які дуже вигідно кимсь розтягувати у задоволенні нею їх, щоби вдало «смикати», коли вона в черговий раз відчує подвійний-потрійний… голод, невідчутно силоміць сприймаючи голод за одиночний і єдиний шар потреб і бажань.
Основних видів тропів є декілька. Найбільш знаний це метафора. В основі метафори лежить перенесення смислу з одного предмету на інший. В радянські часи, коли метафора була витиснута соцреалізмом на задвірки і вважалася чимось межово аморальним, «буржуазним», її, переважно, був замінив інший вид тропу – гіпербола, і вид тропу, який насправді аж ніяк не є тропом, – брехня. Але про все поступово.
Отже, метафора. Коли дім метафори(і всіх тропів) – література маргіналізується, як у нашій державі, її «зоряний порох» часто-густо формує «астероїди» і «комети» великої енергії політикуму, що один за одним бомбардують землю, або ж згорають ще в атмосфері, відтерміновуючи велику катастрофу. Яскравим прикладом невдалої(або ж навпаки) метафори слугує гасло «Україна для українців». У свідомості тих, хто з власної чи «позиченої» кишені затрачується на такі салогани, Україна постає не як архетип прадавньої Матері, що голубить сімейну сонму дітей від різних Отців, та себе-єдиної жінки, а як архетип Мачухи, яка через озлобленість дуже швидко забуває і про власних дітей. Тут, радше, підійшов би заклик «Українці для України», він покликаний за рахунок дорослих, сильних і самостійних дітей, котрі переросли підлітковий період «гормональних чвар», подбати про Матір, а разом з нею і про її молодших дітей, онуків, племінників, не забуваючи, звісно, про себе.
Взагалі метафора частенько стає нічим більшим як лише естетичною самоціллю, витісняючи початкові вихідні значення сказаних слів. Поміж тим, інколи метафора здатна не тільки відображати смисли, а й волею-неволею творити їх. Як у випадку з «Ахмєтовою», «Кровосісями», «Руками, які ніколи не крали», чи «руками, які всіх перестріляють, жодного разу навіть дамського пістолетика не стискаючи»…
Інший вид метафори – метонімія. Схожа з метафорою, відмінність її полягає в тому, що вона замінює слово на його частину, або навпаки. Наприклад – «Від успіху людини – до успіху країни». Успіх людини – це її особиста справа, а хто гарантує, що в такій же чи схожій мірі країни ? Хіба що нині дуже прудко рейтинговий політик.
На черзі перифраз. Поняття, в якому назви людей і предметів заміщуються їхніми ознаками, діями, функціями. До прикладу: «Я вірю в сильну, вільну, квітучу Україну. Голосуй за партію нових лідерів. Україна…». А можна було б запросто сказати: « Я латентна німфоманка, мені по-фіґ з ким і коли, лиш би… А ти лох і дрочер, тобі не по-фіґ за кого…».
Втілення. Вникаючи в «народнопоетичні» слова «Вёрнем страну народу», я було подумав спершу – іронія:) Чи то пак самоіронія. Е ні, таки втілення, подумав я вдруге. Втілення фальші, брехні-тотальної, лицемірства, ще й до того всього дійсно віри у те, що вони « з народом» (тут вже парадоксом тхне !); втілення ілюзій того гівно-совкового електорату, що зненацька дещо перекинув свої химерні надії з плечей зажерливих східно-південних капіталістів на «чесні» плечі у вчорашньому поколінні з надією про ретро-день-прийдешній «сєвєрно-сіятєльних» буржуазних поборників… Втілення – перенесення одушевленого на не одушевлене. Втілення Ілліча-без-параліча в Ахметові чи Путіні, для прикладу.
Що таке дисфемізм ? Дисфемізм це – грубе, непристойне, образливе називання нейтральних понять з метою надання їм негативного смислового забарвлення чи просто для підсилення експресивності мови. Приклад: «Імпічмент президентові»; «Бандитам тюрми(знову !)»; «Закон про відкликання народного депутата»; «Знищення Партії Регіонів»; «Боротьба з олігархами». До нейтральних понять – а вони нейтральні, адже з тим, з ким співпрацюєш, явніше чи таємніше, за даних умов, не можеш ставитись надто негативно чи надто позитивно – не вправі відноситися наскільки …ну брутально, повинна застосовуватися дещо м’якша риторика. ІМХО.
Епітет рясніє в «творчості» домінантів даної політичної епохи. Епітет, слово чи вираз, що через свою структуру і особливу функцію в тексті (контексті) набуває певного нового звучання. «Покращення життя вже сьогодні» і «Відбудовуємо країну після помаранчевих» - на їхню думку, не перше вже, а останнє повинно в «свідомості» мас спричинити новий смисловий спалах. Але ця сила бавиться далеко не одними епітетами, ядром її є навіть не стільки гіпербола – перебільшення резонів – скільки каламбур – прийом з використанням в одному контексті різних значень одного слова чи різних слів і словосполучень, схожих за звучанням. Іншими словами – гра слів. Втіленням цієї гри виступають різні протагоністи, що на Сході, що на Заході, Центрі, Півночі і Півдні. Каламбур їх розбиває на округи. Не єдиним регіональним прикладом, але, імхо, напрочуд виразним доводиться каламбур з округом 88, в Коломиї, та округом 84, в Тисмениці, де офіційно опозиційні кандидати нібито являють собою жорстку і абсолютну щиру протидію діючій владі. Каламбури діляться на «малі»(комічні) і «великі»(гротескні). До малих віднести б пана Левицького, до великих б пана Гдичинського. І до малих – пана Купчака, а до великих – пана Круця. Існують також серйозні каламбури. З ними ототожнюються часто різного роду замовляння, молитви, проклинання, магічна гра слів. Це, здебільшого, властиво іноземним суб’єктам і їхньому імперському смислотворенні. Евфемізм могутня нині політична сила всмоктала в себе з приходом до влади, наче з материнським молоком. Замість «заказуха», вони кажуть: «Законний вирок чинного суду»; замість «невміння, небажання і політично-культурно-економічна розруха і мокруха», вони натяками вмовляють: «Почекайте трохи, в нас онде, либонь, тіко «непруха».
Не знаєте, що таке мейозис ? Це те саме, що й гіпербола, тільки навпаки у психологічно-логічному розумінні. Це те, коли ви називаєте всяких там депутатів і чиновників запроданцями, злодіями і хабарниками, лютими ворогами власного народу – демонстрація гіперболи, – а самим вам ніщо не заважає в побутових умовах ухилятися від закону, плювати через ліве плече і шморгати в носовичок на власний народ – вияв літоти, - ще однієї протилежності гіперболи. Коли висуванець на окрузі осипає вас шифером, ковбасою, яйцями чи девайсами для ваших дітлахів ненаглядних, подарунками різноманітними і при цьому обіцяє, не моргаючи, стабільність всмоктаних вами сього хвилинних відчуттів протягом цілої наступної каденції, з його боку, це стопроцентна гіпербола. А з вашого – стопроцентний мейозис, зм’якшення якості і наслідків дії предметів і процесів, коли ви голосуєте за нього, після його гіперболи.
А що майже всім притаманно, останніми і ще не останніми часами, так це, безсумнівно, пафос, незалежно від статусу, віку, покликання і бажання. Це така риторична категорія, яка характеризується емоційністю, піднесеністю почуттів в стилі і манері того, хто ним користується. Попервах роль пафосу, його естетики полягала у виявленні страждання і передання його публіці, тобто, пафос виражав трагізм. За Арістотелем завдання оратора, котрий використовує пафос, викликати в аудиторії потрібні йому відчуття, при цьому не відкриваючи власних чуттів повністю публіці. А от вже інший філософ, модерного часу, Гегель, вважав, що пафос повинен нести не тільки страждальну ноту, але й в обов’язковому порядку грандіозно урочисту ноту, звитяжну, наче удар абсолюту по тямі Я і не-Я відразу. До-речі, якщо заглянути в чат Фіртки, в Гегеля деякі кандидати, кажуть, що вчитувалися… ))) Пафос можна поділити на героїчний, трагічний, сентиментальний, сатиричний, романтичний і омантичний. Останнім найбільш вдало користуються сучасні біз-політики (без політики ?) і ті, що ними поки не стали, усіх забарвлень і розташувань, тому що він включає в себе решту типів пафосу.
З точки зору літератури правда ділиться на півправду, чверть правди, десяту правди, соту, тисячну… Рівноцінно і брехня. І кожна дрібка, кожен елемент, нано він чи мега він, має право на вільне існування. Троп є одним із тих методів, що дозволяють визначити і передати їх присутність чи відсутність. З погляду не читаючої публіки, яка завжди і всюди становить переважаючу більшість, нема півправди, є лише цілісна правда, одна і єдина. Нема часткової брехні, є суцільна брехня. Альбо біле, альбо чорне. Альбо чорне, альбо біле. І це насправді не погано, адже посутньо – так воно і є. Та потрібні ті, хто все ж виділять півтони і проведуть крізь палітру невидимих художників, що пишуть дуальними, взаємовиключними відтінками. І, на жаль, це вкотре і вкотре відверті дальтоніки і умисні мікшери з перевагою темного. Бо це політика і квазіполітика.
