Здається, ситуація з Угодою про асоціацію між Україною та ЄС прояснилася. Сьогодні вже лише найбільш відчайдушні оптимісти вірять у те, що угоду буде підписано у Вільнюсі. Песимісти починають кричати про поворот до Митного союзу. Реалісти спершу у приватних бесідах, а далі – і цілком публічно почали висловлюватися про необхідність паузи в євроінтеграційному процесі. Суспільство перегодували аргументами "за" і "проти". У суспільстві посіяли надто завищені очікування від Угоди. Асоціація мислиться як ледве чи не панацея та надідея для України. А це зовсім не так.
Зрештою, я буду послідовним: я вважав і вважаю європейський вибір пріоритетним і необхідним. Проте завжди вказував на небезпеки та ризики, які закладено в Угоді про асоціацію (скажімо, березнева стаття "Інтеграційна одіссея України: поміж Сціллою та Харибдою" http://www.pravda.com.ua/columns/2013/03/25/6986369/). Я критикував положення Угоди про асоціацію і під час міжнародних конференцій – у Берліні, Варшаві, Вільнюсі, Брюселі, Парижі та інших містах Європи. Рівно ж як і захищав європейський вибір України в аудиторіях Москви. Моя позиція зводилася і зводиться до того, що Україні потрібна Європа, але не за будь-яку ціну. Ми не можемо собі дозволити – перефразовуючи класика – євроінтеграцію, після якої не залишиться каменя на камені.
Отже, що маємо на сьогоднішній день?
Місія Кокса – Квасневського зайшла в тупик. 13 листопада вона має звітувати про стан виконання Україною взятих на себе зобов'язань по підготовці до підписання Угоди про асоціацію. З одного боку, Україна виконала переважну більшість вимог ЄС (із так званого "списку Фюле", який один мій французький приятель назвав "шагреневою шкурою Фюле" – адже список – подібно до шкури із повісті Бальзака – то розширювався, то звужувався: спершу він складався з 19 пунктів, потім – з 11, у травні скоротився до 6, у вересні знову з'явилася вимога відправки Тимошенко на лікування, у жовтні вона була замінена на вимогу повного звільнення і політичної реабілітації екс-прем'єра). З іншого – справа Тимошенко залишається каменем спотикання при прийнятті рішення щодо України.
За п'ять днів після звіту комісії Кокса і Квасневського засідання Ради Міністрів закордонних справ країн Євросоюзу має визначитися із тим, чи рекомендувати підписання на Вільнюському саміті Угоди про асоціацію між Україною та ЄС.
Позиція України зводиться до наступного: ми не просто задекларували європейський вібір, а й протягом року прийнялі ряд важливих законів, кримінально-процесуальний кодекс, підготували закон про прокуратуру та нове виборче законодавство. У нас відбулися серйозні зрушення у сфері свободи слова та засобів масової інформації, органи державної влади стали більш відкритими. Ми впроваджуємо європейські стандарти та готові до серйозних збитків для нашої економіки. Що ще потрібно? Хочете підписувати Угоду про асоціацію – підписуйте без додаткових умов. Ні – то ми нікуди не спішимо. М'яч на вашому полі.
У 1937 році в Україні популярністю користувався анекдот про те, як росіянина, українця та єврея засудили до смертної кари. Перед розстрілом кожному дозволили вибрати місце для поховання та їжу, яку би приречені могли б собі замовити. Росіянин замовив горілки та огірок на закуску. "Ну, де тебе поховати?" – "А мені все одно!" – приречено махнув рукою росіянин. Розстріляли. Українець попросив пампушок, сала, борщу, холодцю, кров'янки, вареників десяти видів, оселедців, узвару, пиріжків з маком, з вишнями, горілки... Після обіду каже: "Хочу, щоби ви поховали мене поруч з могилою Тараса Шевченка". Його волю виконали. Єврей каже: "Хочу вишень!" – "Так де ж ми тобі вишень візьмемо восени?" – здивувалися тюремні наглядачі. – "А я нікуди не спішу", – відповів єврей. Почекали до літа, нагодували його вишнями. "Ну, де хочеш бути похованим?" – "Поруч із могилою товариша Сталіна!" – "Так він же живий!" – "А я нікуди не спішу!" – відповідає єврей.
Якщо слідувати даному анекдоту, українська влада у стосунках із Європою веде себе трішки по-єврейськи. Опозиція ж діє класично – в українському прямолінійно-романтичному стилі.
Отже, ми нікуди не спішимо. Такий лейтмотив останніх днів. Україну абсолютно влаштовує пауза у стосунках з ЄС. Це не означає кардинальний поворот. Це не означає розворот на 180° – вбік Митного союзу. Це означає лише паузу – приблизно на рік.
Прем'єр Микола Азаров вже заявив про майже фантастичну суму (160 млрд.), яку має заплатити Україна за підписання Угоди. Підозрюю, що ця цифра завищена і включає й непрямі втрати. Але навіть найбільш обережні підрахунки економістів говорять про 3 – 5 млрд. євро можливих втрат у перші роки дії Угоди. Називаються галузі, які можуть найбільше постраждати – авіаційна, машинобудівна, вугільна, металургійна, хімічна тощо. Угода може пожвавити імпорт в Україну недорогої та якісної європейської техніки, що своєю чергою стимулюватиме кредитну активність банків. Але водночас обмеження для експорту українських товарів в РФ, а також зменшення надходжень у бюджет від митних зборів на кордоні з країнами ЄС, може негативно позначитися на загальному стані економіки України.
Помиляються ті, хто вважають, що Угода про асоціацію обернеться фінансовою допомогою Україні з боку ЄС: європейська фінансова модель надто неповоротка і забюрократизована, з моменту прийняття рішення про фінансування проектів до надання перших траншів проходять довгі місяці. Можливі кредити МВФ прямої прив'язки до Угоди про асоціацію не мають – МВФ має свої вимоги та критерії щодо України.
А – головне – Угода про асоціацію не дає чіткого посилу щодо перспективи членства України в Євросоюзі. І нехай слова Я.Саріуша-Вольського – нинішнього євродепутата, а у минулому польського міністра з євроінтеграції – про те, що Угода про асоціацію між ЄС та Україною на 75% нагадує Угоду про членство в ЄС, і це навіть більш прогресивна угода, ніж та, яку свого часу підписувала Польща: насправді за своїм політичним навантаженням Угода скоріше нагадує аналогічний документ між Туреччиною та Європейським Економічним Співтовариством, підписаний рівно 50 років тому. Тому у керівників України виникає питання про доцільність і виваженість.
Справа не лише в Тимошенко, в бажанні чи небажанні її випускати на лікування або реабілітувати. Вона – далеко не ключова постать у великій грі. Вона скоріше об'єкт маніпуляцій різних сторін, а не епіцентр подій. Якщо Угоду не буде підписано – то зовсім не тому, що Янукович не випускає на волю Тимошенко. Скоріше Тимошенко – це останній запобіжник у процесі визначеності щодо Угоди про асоціацію. І не варто примітивізувати весь процес.
Є велика кількість факторів, з якими доводиться рахуватися. Якщо би Україна всуціль складалася з інтелігенції, журналістів, блогерів, офісних працівників, ІТ-фахівців, представників малого і середнього бізнесу та політиків – можна було би сміливо рухатися в напрямку Європи (щоправда, у цьому випадку для України не були би актуальними політиками ні Янукович, ні Тимошенко). Натомість що робити з представниками великого бізнесу? Що робити зі Сходом України? Що робити з шахтарями, металургами, машинобудівниками? Переорієнтовувати їх на роботу у сфері послуг? Ви уявляєте собі металурга-офіціанта або шахтаря з 25-річним стажем, що перекваліфікувався на масажиста? А великий бізнес тисне на владу – так, як у 1918 році ПРОТОФІС тиснув на гетьмана Скоропадського. Ще трішки – у Києві з'являться похмурі і брудні люди, що методично стукатимуть касками по асфальту перед урядовими будівлями.
Чи дасть Європа рецепт щодо того, як поводитися із цими людьми? Звісно, можна по-тетчерівськи чи по-голлістськи – розігнавши водометами та ґумовими кийками. А можна по-румунськи – коли прем'єр Еміль Бок під тиском акцій протесту пішов у відставку. І то, і то – європейський досвід і європейські традиції.
З іншого боку, Росія, побачивши рішучі наміри України щодо європейської інтеграції, починає пропонувати вигідні умови співпраці – в атомній енергетиці, літакобудуванні, зниження цін на газ, фінансову допомогу. І цього разу – без категоричної вимоги приєднання до Митного союзу, що було немислимим ще півроку тому. Якщо дійсно все те, що озвучив Сергій Глазьєв, Росія готова дати Україні за факт непідписання Угоди про асоціацію, – то саму історію з Угодою було варто придумати, аби отримати згадані поступки.
Тут ми впритул підходимо до історії двох загадкових зустрічей президентів Російської Федерації та України – 26 жовтня та 9 листопада. Обидва рази президенти зустрічалися поза офіційним протоколом, тет-а-тет, без сторонніх осіб. Обидва рази – поза межами Москви.
За інсайдерською інформацією, Путін у Сочі запропонував Україні той перелік преференцій, який згодом був озвучений Глазьєвим та іншими рупорами: багатомільярдний кредит, інвестиції в будівництво заводу з виробництва ядерного пального для атомних електростанцій – для потреб України, спільну участь у будівництві літаків, зниження цін на газ.
Другий раунд переговорів мав дати відповідь на питання про гарантії для України. Адже Харківські угоди 2010 року не були виконані російською стороною. Де гарантії, що Росія піде на виконання нових угод? Позиції Росії та України розійшлися принципово ще до самої зустрічі: Україна вімагала, щоби зустріч відбувалася гласно, Росія наполягала на закритому форматі – навіть без повідомлень преси. Звідси недолуга інформаційна хвиля про те, що "Янукович не долетів до Москви" (дійсно – зустріч відбувалася не у Москві). Потім – ще більш недолуга заява прес-служби російського президента про те, що "зустріч у Москві все-таки відбулася" (хоча Путіна у Москві в цей час не було). Росії все-таки доводиться давати гарантії – на випадок перенесення підписання Угоди.
Ті, хто вважають, що справа Угоди – це віришення питання у трикутнику українська влада – українська опозиція – Євросоюз, глибоко помиляються. Питання Угоди носить геополітичний характер і вирішується на відтинках Вашингтон – Берлін – Москва, Вашингтон – Київ, Вашингтон – Брюссель, Москва – Брюссель, Москва – Київ тощо. Це – складна система міждержавних інтересів, які виходять за рамки простої логіки: "підпишемо – не підпишемо". Світ надто глобалізований. Угода про асоціацію – це вже не просто питання Тимошенко чи питання Януковича. Це питання більш глобальне: у Європі та Євразії якісь тенденції посилюються, якісь – послаблюються. Криза пивденнокорейських банків обернулася дефолтом Росії у 1998 році. Здавалося б – який зв'язок? Помах крила метелика викликає цунамі на протилежному кінці планети.
Саме тому рішення про асоціацію приймається з такою кількістю консультацій та врахуванням інтересів тих чи інших гравців. До місії Кокса-Квасневського додайте постійні візити в Україну єврокомісарів Фюле, Отінгера та Де Гухта, постійні вояжі десятків європарламентарів, приїзд помічника Держсекретаря США Вікторії Нуланд та одного з "зубрів" американської політики Іри Формана, президента Литви Грібаускайте та президента Польщі Комаровського. Додайте переговори Януковича та Ердогана щодо україно-турецького економічного зближення...
Чи не випадково сьогодні Євросоюз поділився у ставленні до України та Угоди про асоціацію? Найбільш гаряче підтримують асоціацію держави, орієнтовані на США – Великобританія, Польща, країни Балтії та Східної Європи. Найбільш насторожено ставляться держави, орієнтовані на Берлін – сама Німеччина, Данія, Нідерланди, Швеція. Франція та країни південної Європи зайняли нейтрально-вичікувальну позицію. У той же час відомо, що Берлін всіляко намагається підтримувати альянс з Москвою, оскільки бачить у ньому вигоду – не лише економіко-енергетичну, а й геополітичну (свого часу лорд Ісмей, першій генеральний секретар НАТО, запропонував формулу Північно-Атлантичного созу: "Тримати Німеччину під контролем, тримати Росію поза Європою, тримати США у Європі"; логічно, що зміцнення Німеччини потребуватиме максимум Росії і мінімум США у Європі). Те, що Україна йде на підписання Угоди про асоціацію як креатура США, та ще й під гучне невдоволення Росії – сигнал для Німеччини. Чи не тому Німеччина ще й досі не сказала своє рішуче слово щодо України? А разом з нею – її сателіти?
Справа Тимошенко з точки зору Німеччини – це лакмусовий папірець, це тест на лояльність України. Погодяться на європейські (читай – німецькі) умови щодо Тимошенко – погодяться й на інші плани, навіть не прописані в тексті Угоди. Не погодяться – стануть додатковим механізмом посилення американських впливів у Європі.
Ви не зауважили, що в листі Джона Керрі, який передала Вікторія Нуланд, не акцентується увага на постаті Тимошенко?
Поговоріть із банкірами – ви почуте від них, що вони очікують не стільки на Угоду про асоціацію, скільки на фінансову допомогу Україні з боку США (які вже почали брати Україну під своє фінансове крило). І це не подобається ні Росії, ні багатьом у Європі.
Клубок суперечностей довкола України може призвести до того, що пауза – проста банальна пауза – може стати реальним виходом із ситуації. Бо надто багато пристрастей. Надто багато невизначеності. Надто великі ризики. За рік можуть відбутися разючі зміни. Принаймні у Європі відбудуться вибори до Європарламенту, які багато що змінять і розставлять по своїх місцях: більшість із тих, хто сьогодні задають тон в переговорах з Україною, втратять свої мандати, прийдуть нові єврокомісари. Наступного року буде інша дійсність і інша структура європейської політики.
...Я залишаюся прихильником європейської інтеграції України. Я ніколи не погоджуся на кардинальний поворот. Але я не прихильник інтеграції за будь-яку ціну.
І я готовий чекати – рік, два – аби лише в майбутній Європі Україна була не слабкою ланкою, не непорозумінням і зоною постійної нестабільності, у якої лише одна приваблива риса – її чорноземи, а впливовим гравцем. Принаймні, не менш впливовим, ніж Польща.
А в усій епопеї довкола інтеграційних процесів та Угоди про асоціацію я бачу вагомий позитив: народжується українська суб'єктність. Україна, ставлячи жорсткі умови і перед Європою, і перед Росією, перетворюється із факта світової політики у фактор. Вона стає цікавою для світових гравців – як гравець, а не як м'ячик у глобальному світовому тенісі.
Саме в тенісі – бо пора "Великих шахівниць" Бжезінського минула давно і безповоротно.
Кость Бондаренко
Історик та політолог, голова правління Інституту української політики,
