На Івано-Франківщині в селі Чернятин живе і творить дивовижна українська художниця. ЇЇ твори за рівнем майстерності та образної унікальності порівнюють із шедеврами Катерини Білокур, Марії Приймаченко.
82-річна Параска Хома —самобутній майстер. Це жінка, доля якої переплелася з найскладнішими історичними випробуваннями, але ніщо не зламало в її душі незалежності внутрішньої, жаги до творчої свободи, до буяння казкової фантазії. Така фантазія щедро розлита в картинах, на яких палають різнокольоровими барвами її квіти.
Журналіста столичного видання Параска Петрівна зустрічає на порозі своєї сільської хати — щиро, привітно. Відразу розмова заходить про творчість. Втім, Параска тяжко зітхає, тепер її пенсії, що становить 1200 грн, не вистачає навіть на ліки, то що вже казати про матеріали для живопису, на які також шалено підскочили ціни.
Але не малювати художниця не може. Каже, що погано почувається без улюбленої справи. Тож останні свої малюнки робить… на обгортці від піци!
Проблеми з нестачею матеріалів у майстрині виникали часто. Не знаходить слів вдячності для незнайомого чоловіка, який приїхав до Параски Хоми купити декілька малюнків, а пізніше повернувся з подарунком —
300-ми картонними листами, з яких виготовляли коробки для взуття. (Було це ще у далеких 1980-тих; картин на тому картоні намалювала чимало).
Отже, творить свій казковий незалежний дивосвіт видатна художниця в рідному домі, у своїй маленькій кімнаті. На імпровізованому "столі". На ліжко ставить коробку, накриває її деревоволокнистою плитою. На цьому "столі", якщо дозволяє здоров'я, щоденно о 6-й ранку гуашшю або аквареллю починає виводити лівою рукою майбутні шедеври…
Таким чином упродовж понад 40 років майстриня намалювала на папері гуашшю й аквареллю понад 5 тис. творів! Що унікально: на всіх показала красу рідної землі, її історію, долю українців образами-символами — декоративними квітами та птахами.
Вона взяла за основу улюблені жоржини, півонії, маки, хризантеми... і намалювала їх в авторській інтерпретації. Всі варіанти різні, що свідчить про неабиякий дар декоративного переосмислення природи. Тим паче що ніде не студіювала малювання. "Я вчилася у природи, в себе", — каже Параска Хома.
У фантастичних квітах, птахах, їх стильовому компонуванні — незвичайність і свіжість.
Художниця Параска Хома малює життєствердними, яскравими, світлими фарбами. Лише на декількох картинах є елемент чорного. Хоча сюжети малюнків доволі часто трагічні. Зокрема, присвятила картини братам, які загинули на війні. На них — "строгі" жоржини з покрученими листками.
Є в майстрині малюнок, на якому передала сюжет поезії Дмитра Луценка "А мати ходить на курган". "Не видно могили — тільки червоні гвоздики. Над ними похилені жовті троянди як символ розлуки любих синів зі змореною старенькою матір'ю", — каже Параска Хома.
Втілює майстриня декоративного розпису у малюнки й тексти пісень. Є в неї рисунки до однойменних "Червоної рути" Володимира Івасюка, "Снігу на зеленому листі", "Ясенів" Олександра Білаша, "Знову цвітуть каштани" Георгія Майбороди, "Чорнобривців" Володимира Верменича...
Ніколи у її творах не поєднуються квіти, які милують око в різні пори року.
***
Україна вперше відкрила для себе талант унікальної майстрині декоративного розпису у
1968 р. Син Параски Ярослав навчався в Косівському художньому училищі прикладного мистецтва. Саме в нього художник Юліан Савко побачив роботи мисткині й попросив познайомити з матір'ю.
"Юліан Савко приїхав у с. Чернятин. Тоді був час жнив, я мусила йти працювати. Однак він сказав малювати. Разом із сином пішов виконувати замість мене роботу в полі", — пригадує Параска Хома.
Тоді вона намалювала понад 60 картин. Їх художник Юліан Савко показав директору Львівської галереї мистецтв, уже покійному Борису Возницькому, та українському мистецтвознавцю Володимиру Овсійчуку. Вони, вражені унікальністю робіт, організували першу персональну виставку картин Параски Хоми у Львові. Через стан здоров'я сама авторка на відкритті бути не змогла.
Зі Львова картини повезли виставляти в Музей Тараса Шевченка в Києві. Ще тоді митці казали художниці, що вона достойна Шевченківської премії, якої не отримала й досі.
Згодом її роботи побачили Канів, Івано-Франківськ, Коломия, Запоріжжя, Хмельницький, Москва, Ленінград.
Загалом, протягом понад
40 років відбулося близько 30 її персональних виставок. Багато їх через недуги Параска Хома не змогла побачити.
У 1973 р. художниці присвоїли звання "Заслужений майстер народної творчості".
Згодом вона стала лауреатом Всеукраїнської премії ім. Катерини Білокур, отримала нагороду ім. Ярослава Лукавецького. Уже в часи незалежної України нагороджена орденами княгині Ольги ІІІ та ІІ ступенів.
Однак, попри численні відзнаки, унікальна майстриня не нажила статків. Параска Хома пригадує, що за радянської влади її виставки одразу викуповували. За три експозиції платили по 5 тис. рублів. Держава оцінювала один малюнок сумою від
35 до 50 рублів.
Різні мистецтвознавці інтерпретують творчість Параски Хоми, виражену в яскравих, світлих, оптимістичних квітах і птахах, як внутрішній протест проти ударів долі, як звільнення від напруги, як самоусвідомлення внутрішньої незалежності, творчої гідності, абсолютної художньої свободи.
***
Життя її загартувало добряче.
У сім'ї виростало семеро дітей. Параска Хома була п'ятою за віком. Працював лише батько. Мати тяжко хворіла. Поля не мали — тільки 25 соток городу. Бідували страшенно.
Із різних спогадів Параски Хоми, якими вона ділиться з DT.UA, яскраво вирізняється життєрадісний момент. Шестирічною дитиною вона грала роль у виставі. За якісну працю отримала подарунок — олівці. Це був фантастичний подарунок для неї!
Пізніше ровесники пішли до школи, а Параска не мала в що вдягнутися. Батьки вирішили: не вчитиметься! Влада за таке рішення покарала. Тож довелося обмотати дитині взимку ноги скатертиною, взути в капці, дати два зошити, олівець і відправити на навчання.
"Я не мала жодного підручника! Все запам'ятовувала. Як привели мене до класу, то учень писав слово "хата", тобто вже завершували вивчати абетку", — пригадує Параска.
Щоб придбати собі книжки для другого класу, працювала в сусідів — робила снопи з ячменю. Так закінчила чотири класи. Пізніше захворіла на менінгіт. Згодом вимушена була залишити навчання.
У 1946 р. пережила жахливий голод. Щодня разом із сестрою долала 12 км, щоб принести збанок жентиці — сироватки з овечого молока. Вдома нею заливали бур'ян чи кропиву, й так вижили.
Уже з 14-річного віку працювала у колгоспі в ланці. Ще через два роки влаштувалася аналізатором якості молока — проходила п'ять сіл пішки.
У 1950 р. померла мати, а батько одразу одружився з іншою жінкою. Мачуха порозганяла пасинків.
Вийшла заміж. Однак чоловікова родина не прийняла "вбогу Параску" до хати. Тож новостворена сім'я перебивалася по сусідських помешканнях. Там і підросли три сини, народжені рік за роком.
Згодом побудували хатину. В ній у центрі села Чернятин і вимальовує свої особливі квіти та птахи Параска. Вже немає поруч чоловіка, з яким виростила трьох синів. Та серце тішать 9 онуків. Має й правнуків.
…Вона доволі жвава, незважаючи на щоденні відвідини лікарні. Від неї дедалі частіше можна почути: "Я знаю, що залишу після себе тільки те, що зробила, а не те, про що мріяла чи боліла".
Тож на запитання про мрії відповідає, що хоче встигнути намалювати ще декілька рисунків, бо має на чому: днями представники місцевої влади з участю фотокореспондента доволі несподівано, після тривалого забуття, саме в день нашого інтерв'ю привезли художниці десяток аркушів паперу.
Вже після свого 80-річчя, незадовго до початку Революції Гідності, ввижаються і малюються Парасці Хомі на диво сумні квіти. Але вона вірить у щасливе майбутнє України. "Олігархи розвалюють державу зсередини. Путін — ззовні. Однак Росія — це також люди, які пручаються загарбницькій політиці. А зараз мені дуже страшно, бо молоді щирі українці щоденно гинуть, а інші ведуть розгульне життя, пиячать, ледарюють. Немає правди на світі…" — зітхає майстриня.
Втім, її правда, її оптимізм, її віра у світле майбутнє рідної землі — у її ж картинах, які народжуються на обгортці від піци, інколи — на спеціальних аркушах. Світ Параски, її внутрішня незалежність проростає в кожній квіточці, яка розкриває свої пелюстки і дарує — надію.
