Папа Римський поступився місцем главі УГКЦ у головному храмі Ватикану і заговорив українською (фото)

Я вважаю,що це велика честь для Блаженнійшого УГКЦ Святослава Шевчука! І велика повага ПАПИ до України.

Мученика за єдність Церкви ?! Якби ви вчились так як треба, то й мудрість би була своя… Йосафат Кунцевич – патрон поляків, і великий улюбленець наших уніатів. Що воно на практиці так власне є, загляньте до книжки „Життя Святих” католицької Церкви. Отож, найперше до рук беремо „Життя Святих Господніх на всі дні року”. Ця книга, „апробована й поручена Архиєпископами й Єпископами католицької Церкви”, містить у собі великого формату 1261 сторінку (Перше видання 1894 року, а друге 1922 р.87). Натурально, ми там знаходимо життєпис Йосафата Кунцевича, про якого, на сторінці 1095 так говориться: „Папа Піус 9-й оголосив Йосафата Кунцевича Святим … Йосафат є патроном поляків і русинів”. Так про Йосафата Кунцевича, який роз’єднував українців, ділив на два ворожі табори, які й досі поборюють себе… Але в цій самій книзі „Життя Святих Господніх на всі дні року” ви ні одного слова не знайдете про Св. Володимира, який через Хрещення України в християнській Православній Вірі об’єднав усі племена в одну велику могутню українську державу. Для нього місця в книзі „Житія Святих на всі дні року” не знайшлось… Бо Св. Володимир православний, а не католицький Святий!… Але може то „чужі” забули про Св. Володимира?… Беремо до рук „Молитовник Христіянської Родини”, на якому знаходимо таку апробату: „ч. 38 (Орд. Позволяється печатати. Від гр. кат. Митрополичого Ординаріяту. Львів, дня 6. мая 1910 /—/ Андрей Митрополит”38). І тут ми знаходимо обширний життєпис Йосафата Кунцевича. Тропар і Кондак для нього. До того ще в Тропарі на честь „Йосафата” знаходимо явну неправду, бо в ньому є такі слова: „… от распролюбних врагов убієн єси…” то значить, що Йосафата вбили люди, які любили распрю, ворожнечу, ненависть. Але це ж не відповідає правді, бо ту „распрю”, ворожнечу й ненависть на православну Білорусь приніс Йосафат разом з поляками римо-католиками, які поневолили й гнобили білоруське православне населення релігійне, політичне й економічно, як пропагатор польського римо-католицизму, папства, що він його, як це стверджує не тільки українська, але також польська історія, насаджував силою й ґвалтом, люто переслідуючи Священиків і народ. „Восени 1623 року прибув Йосафат до Вітебська і почав таке переслідування православних, що, як кажуть історичні записки, пригадувалися часи переслідування перших християн”. „Вітебщани довго терпіли, але вкінці годі-годі вже було терпіти … Та й помочі ні звідки було сподіватися, бо польські суди стояли по стороні Йосафата; за ним стояв сейм і король; за ним стояло польське Духовенство; за ним стояв Рим. Бо Йосафат був їх робітником”. „В неділю, 12 листопада 1623-го року, коли Йосафат правив Утреню, його Архидиякон зауважив, що православний Священик Ілля переправляється через ріку Двину, щоб мати для православних Богослуження. І Доротей напав на Іллю зо своїми, тяжко його побив, зв’язав руки й ноги і замкнув в кухні в будинку Йосафата”. „Вістка про це рознеслася по місті, задзвонили в вічевий дзвін і народ — чоловіки і жінки — рушили до палати Йосафата, маючи в руках, хто що міг взяти”. „Тут найперше освободили свого Священика Ілію, а потім кинулися на Йосафатових слуг”. „Інтересне оповідають католицькі письменники про хід тих подій. Вони кажуть, що Йосафат: „Зібрав службу, заказав (заборонив) їй набивати рушниці кулями, позволяючи стріляти лише для постраху сліпими набоями” (Життя Йосафата, Канад. вид., стор. 43) … „Природна річ, що стрілянина посунула людське обурення до крайности. Кожний мусів думати: „Не досить, що грабунком забирає наші Церкви, що забороняє Богослужіння, що побиває наших Священиків і нас переслідує, але ще хоче нас повистрілювати …” І католики в подібнім випадку не інакше думали б!” „Дальший хід подій пішов по тій стежці, яку прилагодив Йосафат. Люди дістались до йосафатової кімнати, розрубали йому сокирою голову і добили вистрілом з рушниці. Тоді тіло поволокли на берег і кинули в ріку. Рибаки, що тут були, взяли тіло в човен, прив’язали до шиї і ніг камені, завезли на місце, що „звалося Пісковатим і кинули в воду…” „Доведений до крайности народ понищив багато дечого, що було в палаті. Католицькі письменники так це описують: „…Начиння золоті і срібні… оружіе . .. те все зникло . . . Дісталися до пивниці, викотили бочки з вином і пивом … (Житє Йосафата Кунцевича, Жовків, вид., 1902, ст. 215)”. „Однакож диво з див, що католицькі оборонці Йосафата відважилися ті бочки викотити на світло денне. Коли б католики їх не викотили, то світ і не знав би, що Йосафат мав бочки з вином і пивом…” „В канадійському виданні” того вже нема… Видно, що канадійські видавці Йосафатового життя додумалися, що золоте й срібне начиння, зброя і бочки з вином та пивом трохи не до лиця Святому, отже вже бочок не викочували — і так зробили Йосафата культурнішим і більше на Святого похожим”. Рим скажений від ненависти на православних, що вони відважилися поставити спротив ґвалтам польсько-римського наступу на православну душу та боронити свою Матір-Церкву Православну. Папа Урбан VIII такими словами заохочував польського короля Жиґмунта III до пімсти та покарання вітебських мешканців: “…Державний королю, ти не повинен здержуватися від меча й огню .. .” А уніятський Митрополит Рутський у своєму листі до Кардинала Бондіна так пише про різні кари, що ними покарано вітебщан: „Відрубано голови двом міським передовим достойникам, а разом з ними вісімнадцятьом горожанам, а їхнє майно сконфісковано. Коло ста других горожан, які розбіглися в різні сторони перед прибуттям комісарів, засуджено на смерть заочно, а їх майно також сконфісковано”. Про смерть одного з тих передових достойників радника Петра Василевича в „Житті Йосафата” (стор. 242) читаємо так: „Коли кат хотів відтяти йому голову, він (Василевич) почав боронитися руками, а тоді кат відтяв йому одну руку, потім другу, потім вуха, а накінці доперва голову …”

Щоб переконатись що Йосафат Кунцевич для православних білорусів був КАТОМ достатньо почитати звернення до нього польського коронного гетьмана (польське видання я маю) в якому він призиває Кунцевича діяти в дусі любові як ап. Петро і Павло а не ненависті бо через його дії Річ Посполита може розвалитись

Йосафат ніколи не буде святим для православних українців бо є вбивцею,цей католицький мясник який нищив українців від мала до велика насаджував кровавий католицизм в Україні.Тому для поляків та для зрадників уніатів він може і є “святим” але для більшості українців таковим ніколи не буде.

Звичайно пане-брате ти маєш своїх святих, для чого тобі Йосафат. Але ти про своїх не знаєш таких подробиць. Напрклад святий Олександр Невський(вихований як закладник в Золотій Орді з дитячого віку)йшов на Московію разом з монголами і підкорював своїх "отрезаша носи і виколюючи очі". А тоді і не дивно, що ката Сталіна хотіли проголосити святим . Отже друже не переймайся Йосафатом, шукай колоду в своєму оці.

Ти спочатку спростуй про Йосафата, а потім шукай колоду, пане-брате-уніате.

Кунцевич не щадил даже мертвых. Нередки были случаи, когда по его распоряжению тела недавно умерших людей вырывали из могил и бросали на съедение псам. Разумеется, происходившее вызывало возмущение населения, что в свою очередь немало тревожило светские власти. «Признаюсь, что и я заботился о деле унии, что было бы неблагоразумно оставить это дело, – писал Кунцевичу литовский канцлер Лев Сапега в марте 1622 года. – Но мне никогда и на ум не приходило, что ваше преосвященство будете присоединять к ней столь насильственными мерами… Безрассудно было бы пагубным насилием нарушать вожделенное согласие и подобающее королю повиновение. Руководствуясь не столько любовью к ближнему, сколько суетою и личными выгодами, вы злоупотреблением своей власти, своими поступками, противными священной воле и приказаниям Речи Посполитой, зажгли те опасные искры, которые всем нам угрожают пагубным и всеистребительным пожаром… Если – избави Бог – отчизна наша потрясется (вы своею суровостью пролагаете к тому торную дорогу), что тогда будет с вашею униею?». Но Иосафат предостережений слушать не желал. Он продолжал разъезжать по епархии с карательной экспедицией. В конце октября 1623 года униатский архиепископ прибыл в Витебск и тут же закрыл все православные храмы. Чтобы не остаться без богослужения, народ собирался за пределами города. Церковные службы проводились в специально сооруженных шалашах. Кунцевич знал об этом и посылал своих подручных разгонять собравшихся. Шалаши разрушали, верующих разгоняли, но они собирались вновь и строили новые шалаши. Иосафат злился и свирепствовал еще больше. Наконец, терпение людей лопнуло. До недавнего времени если и помнили о Иосафате Кунцевиче, то не как о «святом» и тем более не как об «апостоле национального единства», а как о жестоком гонителе православия. С реанимацией униатства началась и реабилитация таких вот «святых». А кое-кто, уже готов делать из Кунцевича национального героя...