Оксана Федорків - щаслива успішна жінка, яка працює в команді УКРОПу і більше не уявляє свого життя без активної громадської діяльності. Коли починалась Революція Гідності, вона не могала повірити в те, що одна людина і справді може щось у цьому житті змінити.
А після - зустрілася з надзвичайно цікавими людьми, компетентними у різних сферах, і що найприємніше, зізнається, авторитетними. Саме з цією жінкою ми сьогодні поспілкуємося про досягнення і цілі, а також про основні цінності, які творять Людину.
- Отож, починалося все з волонтерства?
Так, спочатку я хотіла просто волонтерити. Це був час, коли в Тлумачі починали розбудовувати районну організацію УКРОПу, відбувалися різні мистецькі заходи, тож це мене заінтригувало. Команду починали формувати молоді порядні перспективні люди - Роман Круховський, Ігор Одуд, Іванка Ковбас. За що ми не бралися, нам все вдавалось, оскільки збігалися сфери наших інтересів, працювати було легко і комфортно.
- Саме тоді Ви вирішили балотуватися кандидатом у депутати до обласної ради?
Для мене було повною несподіванкою, коли мені запропонували балотуватися. Адже до того, на добрий десяток років я "випала" - навчання в аспірантурі, материнство - все це забирало мою увагу і зусилля. Аж тут раптом випадає нагода реалізувати свої власні внутрішні потреби. Найважливішим було те, що в мене повірили.
Я приїжджала в різні села, зустрічалась з виборцями, шукала можливості, контакти, що привело до непоганого результату. Найбільшу кількість голосів за мене віддали мешканці села Грушка Тлумацького району, і хоча до обласної ради я не потрапила, ці люди і досі не залишаються мені байдужими - намагаюся їм помогти усім, чим тільки можу.
- З якими потребами зазвичай до Вас звертаються?
Я була страшенно здивована тим, як різко життя в місті відрізняється від життя в селі. На жаль, немає можливості реалізовувати свій потенціал, проводити якісно дозвілля. Якось мешканці Грушки розповіли мені одну цікаву історію про те, що є в селі криничка, якій більше ста років і яка ніколи не пересихала.
Вона була в занедбаному стані, навіть попри те, що в селі час від часу виникали проблеми з водою. То ж ми вирішили допомогти: повністю відреставрували криницю, облаштували довкола територію, висадили квіти, пізніше навіть і дорогу до неї поліпшили. Словом, в Грушці з'явився невеличкий оазис. Я зробила його за власні кошти, Роман Круховський трохи допоміг. Мене дивує те, що люди не хочуть, а чи не можуть навіть в таких дрібницях облаштувати своє життя.
- Як Ви думаєте, чому так відбувається?
Люди зневірені і, на жаль, не бачать свого майбутнього в Україні. В цих історіях дивує найбільше те, що вони масово виїжджають на заробітки, а гроші вкладають не у відкриття власної справи, не в бізнес, а в елементарне облаштування свого житла, часом навіть, купуючи зовсім не потрібні речі. Чому ж не бачать перспектив?
Можна придбати елементарну сушку для фруктів і упаковувати їх для супермаркетів, ідей безліч, маючи землю, можна не просто щось робити на ній, а заробляти. На жаль, люди неосвічені, на жаль, не вірять у власні сили, на жаль, не бачать можливостей перед своїм же носом - може, тому, що 70 років ми жили "колгоспами"? Я вважаю, що варто ламати ці стереотипи, не живучи за принципом "моя хата скраю" і не сподіваючись, що хтось має прийти і подати на тарілочці готове.
Нам не дає жити на належному рівні саме те, що ми, українці, вміємо обманювати і красти. Люди прагнуть влади для того, щоб отримати доступ до ресурсу, і це наша найнебезпечніша пастка, якої ми поки, на жаль, не можемо оминути. Українці - постійно залежні. Однак, працюючи в команді "Українського об'єднання патріотів - УКРОП", я почала вірити у те, що зміни можливі, оскільки пліч-о-пліч ідуть молоді, креативні, розумні, енергійні люди, повні сил і натхнення, а головне - бажання працювати і нести відповідальність за скоєне. І в цьому заслуга керівника обласної організації УКРОПу Миколи Палійчука.
- Ви знаходите час не лише на активну громадську діяльність, але й на викладання в Інституті мистецтв Прикарпатського університету, займаєтесь бізнесом. Як вдається все це поєднувати?
Я люблю іноді кидати собі виклики, одним з таких була моя викладацька діяльність. Спочатку я зовсім не бачила себе викладачем, а потім минув час і, захистивши наукову дисертацію з мистецтвознавства, вирішила спробувати. Ось уже 5 років викладаю на кафедрі сценічного мистецтва та хореографії різні музичні дисципліни. Крім того, співаю в хорі "Галицькі передзвони".
Щодо бізнесу, то ми з чоловіком маємо власну справу у Тлумачі, я займаюсь більше документами, оскільки закінчила ще й економічний факультет у Прикарпатському, а господарською діяльністю займається в основному чоловік. Поєднувати вдається легко, оскільки я люблю відчуття постійної зайнятості і активний спосіб життя. Кожен мій ранок розпочинається з пробіжки або з тренажерного залу: це змушує бороти в собі лінь і, як би парадоксально не звучало - навіть втому. Дуже важливо в житті не залишати для самого себе компромісу - це дисциплінує, зміцнює та виховує.
Таке відчуття приносить мені щастя. Є багато людей, які живуть або шкодуванням за минулим, або очікуваннями від майбутнього, я до них не належу, адже вважаю, що щастя - не результат, а процес. Все, що ми робимо, мусить приносити нам задоволення, інакше - життя втрачає сенс. Банально кажучи, треба жити сьогодні. Щось подібне відбувається і в політиці: або шкодуємо за втраченим, або в постійному очікуванні, наповнювати ж треба сьогодення.
