Одна родина завітала до ресторану. Офіціантка спершу вислухала замовлення дорослих, потім звернулася до семирічного хлопчика.
- А ти що замовиш? – спитала.
Хлопчик обвів несміливим поглядом своїх рідних і проказав:
-Я хотів би булку з ковбаскою.
Не встигла офіціянтка прийняти замовлення, як мати відрізала:
- Ніякої там булки. Прошу, принесіть йому котлету з морквою і картопляне пюре.
Та кельнерка знехтувала її слова, запитавши малого:
- Булку з чим – з кетчупом чи, може, з гірчицею?
- З кетчупом.
- Зараз принесу, – запевнила жінка і подалася до кухні.
Члени родини сиділи наче німі, приголомшені.
А хлопчик поглянув на рідних, на кожного зокрема, відтак оголосив:
- Та пані вірить, що я існую насправді!
У наших оселях мешкають люди, до яких ми ставимося, ніби до меблів. Чимало людей прагнуть існувати насправді.
(Із книги Бруно Ферреро «365 коротких історій для душі», видавництво “Свічадо” )
