Живемо в часи, коли тижні за насиченістю подій дорівнюють місяцям, а місяці – рокам. Доба Януковича разом з її політичними «договорняками», «квотними опозиціями» та іншими реаліями соціального «задзеркалля» декому вже здається далеким минулим.
Проте існує таке хитре минуле, що вміє переповзати через усі революції і зміни в майбутнє. Це, зокрема (й – на жаль!), стосується політичної ситуації на Бойківщині.
Скільки вже говорилось про те, що громада краю має сама висувати своїх провідників і лідерів. Де не зберуться старші з бойків, там йдуть розмови про окрадену землю, про засилля зайд та байдужість присланих Києвом політиканів. Проте, коли доходить до виборів, краяни знову ведуться на яскраві плакати та патріотичні гасла політичних сил та діячів, які використовують Бойківщину лише як стартовий майданчик для запуску себе, файних, та своїх людей до столичних владних кабінетів.
Чому так відбувається? Тому, напевне, що самобутніми треба бути, а не лише балакати про самобутність.
Якщо подивитись в минуле, то, серед іншого, згадується 2002 рік. Тоді на вісімдесят дев’ятому окрузі переміг Євген Гірник. Переміг переконливо, отримавши майже 46% голосів виборців та випередивши 12 конкурентів, серед яких були й вельми достойні мешканці краю. Син легендарного патріота, бойка-верховинця Олекси Гірника, пан Євген здавався багатьом саме тією людиною, яка візьме на свої рамена важку місію звільнення краю від постколоніального тягаря та засилля олігархічного бізнесу. Тим більше, що, як один з лідерів Конгресу українських націоналістів, пан Євген мав реальні політичні важелі впливу на велику українську політику.
Але сталось інакше. Євген Гірник став працювати не на виборця, а на своє партійне начальство, яке тоді успішно «освоювало» труби з російськими енергоносіями та терлось у приймальні Ющенка. Результат відомий. І сам пан Євген і КУН тепер є мешканцями «політичного смітника». Чому так сталось? Може тому, що пан політик (разом із багатьма з однопартійців) забув свої корені? Адже можна жити в Києві і боліти болями свого народу, а можна жити в Калуші і «рішати питання» для столичних крутеликів. Зрештою, історія не давня, усі все пам’ятають.
Ще гіршою виглядає ситуація тепер. 2012 року виборці Бойківського краю віддали свої голоси 42-річному «квотнику» від партії Юлії Тимошенко – Анатолію Диріву, який до того лише два роки був на серйозній адміністративній роботі. Рішення про його висування від опозиції по вісімдесят шостому округу приймалось кулуарно й далеко від схилів Карпатських гір. Хтось тоді навіть зітхнув з полегшенням. Адже кандидатура Диріва здавалась більш прийнятною та менш радикальною, аніж перспектива отримати тотальний контроль над трьома районами такої специфічної політичної сили як ВО «Свобода».
Тепер ми вже маємо досвід Майдану і АТО, ми все побачили. А тоді багато хто, голосуючи «за» Диріва, обирав зовсім не цього сірого політика з «третього ешелону» мадам ЮВТ. Люди голосували проти злодійського режиму і за кандидата об’єднаної опозиції. Об’єднану опозицію у всьому її блиску ми побачили у січні-лютому, коли кожний вихід на Майданну сцену «трійці з бубонцями» викликав подвійні (якщо не потрійні) почуття. Януковича скинули не ОО. А кого привів до Київради у травні «об’єднаний опозиціонер» Кличко ми також знаємо.
Виникає питання: як тепер, після всіх цих перевірок політичних сил на вошивість, виглядає «Юльчин парашутист» Дирів? Матросом політичного «Титаніка»? Актором погорілого театру з примадонною на супер-шпильках в інвалідній колясці? Ким завгодно, лише не повноважним послом Бойківщини у столиці. На жаль, наш край й далі на узбіччі великої української політики. На жаль, Бойківщину й надалі нема кому захищати у високих київських коридорах, де ділять владу і гроші.
А з київських коридорів бойкам постійно підсовують «людей без минулого». Дрібних провінційних мишей-бюрократів, яких надувають до слонячих розмірів, пропонуючи в якості лідерів і речників краю. А хто, власне, вони? Спробуйте отримати в банку кредит без кредитної історії. Вам запропонують показати свої соціальні і бізнесові здобутки, скажуть: «Ми маємо бути певні, що Ви нам ці кошти, та ще й з відсотками, повернете». Інакше ви грошей не отримаєте.
Подивіться з цього кута на кандидатів, що шукають щастя на наших теренах. Від носія екзотичного прізвища, котрого, слава Богу, розкусили до Грабовецького – «проектної людини», за спиною якої вгадуються плечі пана Дерев’янка.
Чому б не спитати в чергового заїжджого «квітника»: «Що ти, претенденте на речника народу, зробив для нас доброго? Яка твоя політична та громадська "кредитна історія" й де ти будеш завтра? Що робитимеш, як ми тебе оберемо? Спитати треба відверто й по газдівськи, бо відвічні газди тут – бойки.
Віддаючи найважливіший з громадянських скарбів – свій виборчий гоос – ми повинні бути певними, що наш обранець не просидить надарма дорогоцінний час у парламенті, присилаючи зрідка своїх помічників, як це зробив пан Дирів на сесії Болехівської міської ради. Робити висновки з помилок – це не право, а обов’язок людей в громадянському суспільстві. Демократія – це контроль людей над тими, кого вони наймають на керівні посади.
Пам’ятаймо про це. Бо наближаються нові вибори. Вишиваночні «патрійоти» тренують горло для нових «безкомпромісних» промов, у кожній з яких вони двадцять разів згадають героїв Небесної сотні й по десять разів Бандеру і Шухевича. Київські політтехнологи вже дали їм вчити шпаргалки з тими промовами.
Так будується нова-стара політика, так ми знову заходимо на зачароване коло, де буде нова руїна, а потім новий Майдан. Так буде, аж поки громада не схаменеться й не почне відрізняти носія вишиванки від патріота, твердого фахівця від вічного «заочника» з мегафоном в руці. Поки бойки-верховинці будуть теревенити про «своїх» а голосуватимуть за «чужих».
Й доки це буде? Які єрихонські труби потрібні вам, щоби нарешті проснутись?
Петро БОЙКО