Смерть – гірка та інтимна тема, з якою стикається кожен із нас. Проте, в Україні звикли радше уникати будь-яких розмов про неї. Окрім того, обговорення, як пережити втрату близької людини, також довгий час було табуйоване. Так, сьогодні соціум стає більш обізнаним в цьому питанні, але, погодьтесь, до втрати рідної людини однаково не можна бути готовим.
Існує теорія п’яти стадій проживання горя, класифікацію яких розробила психологиня Елізабет Кюблер-Росс. Згідно з дослідженням психологині, перша стадія проживання горя – заперечення. Тобто, людина дізнається про смерть близького – й відчуває шок та не вірить в те, що трапилось. Наступний спосіб психіки захиститись – гнів. Людина злиться й обурюється, бо не може щось змінити. Вона може гніватись на будь-кого: на інших людей, на Бога, на померлого. Третя стадія – компроміс. Людина намагається домовитись зі світом, аби змінити невідворотність смерті. Четверта – депресія. Розуміння того, що людини вже немає, а разом з нею зник і сенс життя. П’ята стадія – прийняття. Вона передбачає відновлення й пошук способів, як жити далі.
Проте, останнім часом психологи виділяють дещо індивідуальний підхід до переживання втрати – і ці стадії можуть бути не в тій послідовності, в якій зазначає авторка дослідження. Також потрібно враховувати, що дехто одну зі стадій проживає довше, а хтось швидше. Буває й так, що людина може повертатись до тієї стадії, яку вже нібито пройшла.
Пояснюємо те, як пережити втрату близької людини на прикладі історії 46-річної Катерини. Вона втратила чоловіка три роки тому. Жінка досі оговтується від пережитого, але ділиться особистим, щоб застерегти інших не повторювати її помилок.
Катерина: Мій чоловік помер від того, що в нього відірвався тромб. Його смерть стала великим ударом для мене. Так, останні два роки він часто хворів, а за пів року до того, як відійшов у вічність потрапив до лікарні з інсультом. Загалом йому було складно багато ходити, в нього була задишка та частий головний біль. Проте, ми шукали всі можливі способи, аби вилікувати його від хвороби, точний діагноз якої нам ніхто не міг поставити. Було дуже складно, але я не переставала вірити в чудо й не була налаштована так просто здаватись. А Сергій (чоловік, – ред.) відчував, що скоро помре й готував мене з донькою до цього. Але хіба до цього можна бути готовою? На його слова про те, що я молода й в разі чого не маю ховати себе разом з ним, я різко відповідала, тікаючи від такої бесіди в іншу кімнату. Мені було боляче розуміти, що людина, без якої я не уявляла свого життя, може піти назавжди, тому відкидала усі погані думки.
Того дня, коли його не стало, я була на роботі. Він зателефонував мені за двадцять хвилин до смерті, попросив, аби я купила йому бананів, як повертатимусь додому. Потім мені зателефонувала донька, яка була біля батька, й сказала, що він помирає. Я відмовлялась вірити в це й чимдуж бігла додому, щоб переконатись в тому, що мій Сергійко дихає. Коли я залетіла в нашу кімнату, лікарі вже констатували смерть. Мені складно описати, що я відчувала в той момент: земля пішла з-під ніг. Знаєте, поки я організовувала усе необхідне для похорону, то була постійно зайнята й існувати було якось легше. Після похорону чоловіка почалось найгірше – я відчувала себе найсамотнішою людиною у цілому світі. Так, поруч були донька й рідні, але я була в такому сильному розпачі, що не могла керувати своїми емоціями.
«Втрата близьких завше буде болісною, бо людям притаманно вболівати. Переживати – це частина нашого повсякденного життя. Залежно від обставин втрати, різні й відчуття та переживання. Близька людина може вмирати поволі, маючи важку недугу, і це, на мою думку, дещо стишує біль рідних і налаштовує їх на передбачуване очікування втрати. Іноді молитва за цих обставин може бути молитвою за припинення страждань і Божу ласку у вигляді кончини. Натомість несподівана, неочікувана, раптова смерть – річ зовсім інша, тому й реакція буде іншою. Усвідомлення смертності кожної людини й того, що втрат зазнає кожна родина, віра в Бога та Його обітниці щодо безсмертя душі, вічного життя та тілесного воскресіння, Царства небесного та небесної домівки віруючих, молитва, відвідини церкви, ба навіть праця – все це додає сил пережити втрату й жити далі», – пояснює о. Тарас Коковський.
Катерина: Змиритись з думкою про те, що мій Сергій вже не повернеться було нелегко. Розумієте, у мене був особливий зв’язок з чоловіком. Коли він був живим, я поспішала з роботи додому, де мене чекали. А коли його не стало, наша домівка стала в’язницею, в якій я закрилась від усього й усіх. Я постійно жаліла себе й злилась на інших, бо мені здавалось несправедливим те, що хтось міг бути щасливим, коли я була така нещасна. Мене накривало моментами. Проте, часом ставало настільки зле, що я могла лежати в ліжку й ридати годинами. Був такий період, що почали з’являтись суїцидальні думки. Але я розуміла, що в мене є донька, яка вже й так горює за татом, тому я відганяла негативні думки. Зараз, аналізуючи, починаю розуміти, що не завжди поводилась адекватно. Але цього вже не зміниш – так я відчувала й проживала горе. Пригнічений настрій та сльози стали моїми «вірними супутниками».
«Людське життя неможливе без емоцій. Стримувати їх шкідливо. Сльози – природна реакція на біль та горе, тому соромитись їх немає сенсу. А добре виплакатись, справді, корисно. Особливо, коли людина переживає таке емоційне потрясіння, як смерть близької людини. Є навіть така професія – плакальники. Їх запрошують, аби вони оплакували мерця й відповідно своїм плачем спонукали інших людей переживати горе через сльози, аби ті могли досягти катарсису – морального очищення», – розповідає психотерапевтка Ірина Басіста.
Зі свого боку душпастир наполягає, що не треба думати, що ваша втрата й біль найбільші та найстрашніші. Поруч з нами є багато людей, які щодня зазнають втрат, часом більших від наших. Також не потрібно замикатися в собі й ставити хрест на власному житті, вважаючи його втраченим.
«У вдови чи вдівця можуть бути діти або онуки, які потребують опіки. Окрім цього, я застерігаю усіх від того, щоб «вгамовувати біль» алкоголем чи наркотиками, заподіюючи непоправної шкоди своєму здоров’ю. Віра, молитва, Слово Боже, одновірці та добрі приятелі – ті ліки, які дійсно допомагають», – зауважує о. Тарас.
Катерина: Перші два тижні після втрати минули наче в тумані: я взяла відпустку й постійно думала про те, що трапилось. Через день ходила на кладовище й захлиналась там від сліз. Я відчувала себе спустошеною та виснаженою, але не приймала допомоги від інших. Я закрилась від усіх: відмовляла подругам, які пропонували розвіятись, часто не брала слухавки від родичів, уникала зустрічей та ігнорувала, коли близькі запрошували в гості. Щоправда, до мене щодня приходила донька, яка тоді вже була заміжня й жила окремо. Вона втішала мене, та я непорушно жила у світі без веселощів та радощів. Зараз я розумію, що так робити не потрібно. Але, знаєте, тодішня я, справді, думала, що я зраджу пам’ять мого Сергія, якщо веселитимусь.
Психотерапевтка наголошує на тому, що людині, яка горює, не варто закриватись від людей та світу.
«Вкрай важливо просити про допомогу й вміти її приймати. Можна говорити про те, що болить, згадуючи приємні й не зовсім моменти з померлим. Кажуть: «Про мертвих – добре, або нічого», але чомусь від цієї фрази відсікли останні два слова: «крім правди». Раджу згадувати про те, якою людина була повною мірою: не тільки її сильні сторони, а й слабкі, пам’ятати, за що ви вдячні їй, а за що сердились на неї. Окрім цього, ефективний спосіб допомогти собі легше прожити складний життєвий етап – роздати речі померлого тим, кому вони стануть в пригоді. Майте на увазі, що не варто опиратись на певні догми або стереотипи, треба дозволити собі прожити втрату так, як відчувається. Дозволяйте собі робити те, що ви хочете й любите. Завдяки цьому також можна утримувати себе в ресурсному стані», – уточнює спеціалістка.
Катерина: Так я й провела декілька місяців у своєму вигаданому світі, де не було місця для радості. Моя донька почала бити на сполох й запропонувала мені відвідати психолога. Спершу мені ця ідея здалась абсурдною, адже, що не нормального в тому, що я горюю за чоловіком? Проте, зваживши всі «за» та «проти», я все-таки погодилась, бо всередині відчувала, що довго так не протягну. Я вирішила, що, може, варто виговоритись, аби стало принаймні трішечки легше. Оскільки допомоги від рідних я не приймала, адже не хотіла бути для когось тягарем, то вирішила, що піду з цим питанням до чужої людини. Я – гроші, а спеціаліст – свій час та бажання слухати. Я не сподівалась, що мені допоможуть, а просто хотіла розповісти про душевний біль. На моє здивування, психолог одразу дав зрозуміти, що мені час перестати гніватись на навколишній світ. Я спершу обурювалась, мовляв, та звідки йому знати, який у мене стан й чому я себе так поводжу. Проте, коли повернулась додому після сеансу, то довго думала про його слова. Так у мене й почали з’являтись думки, що, може, справді, треба взяти себе в руки або принаймні дозволити іншим допомогти мені це зробити. Після цього в нас був ще не один сеанс, де ми проговорювали багато речей: від дрібничок до масштабних питань. Психолог допоміг мені зробити кроки назустріч зціленню, тому моя порада тим, хто ховає себе живим – зверніться до фахівця.
«Є таке поняття, як ускладнене горювання. Це коли, наприклад, від часу втрати минуло більше півтора-два роки, а людина застрягла на якійсь зі стадій горювання, скажімо, досі гнівається або ж у неї жевріє надія, що минуле повернеться. Окрім того, показниками ускладненого горювання є порушення сну, втрата апетиту, постійне відчуття втоми. У другому випадку до допомоги психолога треба підключати ще й лікаря, аби допомога була комплексна. Як правило, люди самі відчувають, що не справляються з тими випробуваннями та навантаженнями, які випали на їхню долю. Але буває й так, що це помічають близькі, тоді вже вони радять звернутись до спеціаліста», – каже психотерапевтка.
Катерина: Я не кажу, що після відвідин психолога одразу стала щасливою та відпустила те, що трапилось. Зовсім ні. Але він підштовхнув мене до думки, що турбота інших про мене – це нормально, а тому я не маю від неї відмовлятись. Насправді я звикла піклуватись про себе сама, тому спершу мені все-таки було складно. Проте, я перестала відмовляти людям, які кликали мене розвіятись. І хоча мої прогулянки з подругами були нечастими, та вони вносили яскравість у моє життя. У гості я ходила рідко, але почала запрошувати близьких до себе. Ба більше, телефонні розмови вже не були для мене такими надокучливими.
«Людям, які хочуть допомогти, треба одразу вмикатись: не чекати, що людина, яка горює, буде сама просити про допомогу. Вона цього не робитиме, оскільки вона в горі й у неї немає стільки ресурсу, аби попіклуватись про себе. У такому випадку потрібно іншим піклуватись про неї: взяти на себе частину її обов’язків по дому, підтримати морально, ініціювати спільні прогулянки, пропонувати прийти до неї, провести з нею свята. Якщо людина, яка горює, відмовляється від допомоги, то не потрібно тиснути на неї. Але варто сказати щось на кшталт: «Я є у твоєму житті, ти можеш завжди на мене розраховувати».
Окрім цього, домовитись, мовляв, гаразд, якщо тобі не потрібна допомога, то можна я принаймні тобі щовечора телефонуватиму? Тобто, важливо не залишати людину в горі саму, а допомагати їй проживати цей період. Якщо говорити про те, чого робити не варто, то, наприклад, казати мамі, що втратила дитину, що вона народить ще або ж жінці, що втратила чоловіка, що вона ще вийде заміж. Також не варто розповідати погані історії з минулого померлого, які дискредитують його в очах дружини. У своїй практиці я стикалась з тим, що вдові розповідали про те, що її померлий чоловік зраджував їй. Запам’ятайте, вибудовування негативного образу померлого не допомагає людині легше прожити втрату», – переконує Ірина Басіста.
Отець Тарас також підтримує думку, що треба намагатися бути помічним для людини, яка горює, й виявляти турботу, чи то словом, чи то потішанням, чи то молитвою, а часом й матеріально.
«Якщо людина після втрати самотня, то варто пропонувати своє товариство, молитися з нею, читати й слухати Слово Боже. Людина повинна знати, що поруч є хтось, хто готовий прийти на допомогу при потребі. Інколи втішним для людини будуть також відвідини разом з нею місця поховання померлого».
Психотерапевтка Ірина Басіста стверджує, що людська психіка запрограмована так, що з часом ми таки справляємось з втратами. Й радить врахувати, що найскладніший час – це перші два роки без близької людини, коли треба прожити великі сімейні свята вже без неї. Кожна особлива дата провокує відчуття горя, адже людина стикається з тим, що цього року святкування буде зовсім іншим.
Катерина: Після того, як я пропрацювала свої переживання з психологом, то мій біль почав повільно стихати. Залишилось багато речей, дат й людей, які нагадують мені про чоловіка, а я тільки й рада про нього поговорити. Якщо раніше будь-яка згадка про нього ятрила мою зранену душу, то зараз я почуваю себе набагато краще. Безперечно, до кінця я все одно ніколи не змирюсь з тим, що Сергійка більше немає. Проте, в мене не залишилось образ, злості та гніву, а походи на кладовище більше не викликають у мене істерику та сльози.
Кажуть, час лікує будь-які рани, проте є ті, хто після втрати одягається в чорне назавжди. Так чи інакше, час сприяє зціленню, адже ті випробування, що вчора здавались нездоланними, сьогодні вже в минулому. Пам’ять про близьку людину житиме вічно, а тому потрібно не намагатись забути померлого, а залікувати рани, навчившись жити з цим болем.
