У 2021 році кількість жінок в лавах Збройних сил України була приблизно 30 тисяч. З початком повномасштабного вторгнення росії й до сьогодні їхня кількість постійно зростає.
Які функції виконують жінки на фронті, чи існує сьогодні гендерний стереотип та про військові будні українських захисників журналістці Фіртки розповіла франківка Христина Кудрява, яка служить у Національній гвардії України.
Як починався ваш військовий шлях?
Починала свою службу я у військовій частині в Івано-Франківську. Після трьох років служби вирішила, що хочу продовжити свою кар’єру в якості офіцера і поступила у Харків, де провчилася п’ять з половиною років, після чого отримала офіцерське звання. Первинна посада після закінчення академії за моєю спеціальністю - заступниця командира роти по роботі з особовим складом. Після випуску я обійняла посаду заступниці командира мінометної батареї у четвертій бригаді оперативного призначення.
Зараз частина, у якій я служу, знаходиться під Бахмутом, зокрема на околицях. Противник зрозумів, що він не готовий до ще одного бою в самому місті, тому пробує обійти з околиць, але йому й це не вдається.
Що можете розповісти про медичну складову на фронті?
У цій війні військові здебільшого отримують осколкові поранення. На околицях є населений пункт, куди звозять усіх поранених з Бахмутського напрямку. Там насправді дуже велике навантаження. Згодом, надавши необхідну медичну допомогу, хворих перевозять у Дніпро, а вже звідти розподіляють кого куди.
Мій хороший знайомий зараз їздить з ГУР на операції різного роду. Дуже хороший фахівець. З початку повномасштабного вторгнення він допомагав в Ірпені та Гостомелі, а вже зараз у теперішніх гарячих точках.
Якщо у нашій частині є поранені — ми стараємося своєю машиною довезти їх або до пункту евакуації, де медики ними опікуються, або вже безпосередньо у госпіталь, який знаходиться найближче. Для нас оптимально, отримавши хворого, затампонувати і накласти турнікет.
З тієї статистики, яку ми отримуємо, щодо надання невідкладної медичної допомоги, можна сказати, що в нас дуже хороша підготовка. З боку противника все зовсім інакше. Вони ще донедавна користувалися старими джгутами і нас то дуже тішило. Вони лише зараз почали закуповувати китайські турнікети.
Я частково координую волонтерську допомогу моєму підрозділу, тому постійно наполягаю, і медики зі мною погоджуються, щоб хлопці і дівчата на полі бою мали з собою по два-три турнікети CAT. Відверто, разом з волонтерською допомогою нам часом приходили такі турнікети, що можна було з розуму зійти. Навіть дерев’яні, пластмасові і металеві. Самому накласти їх було нереально. Поле бою — це не та історія, де можна експериментувати.
Як рятуєтесь від осколкових поранень?
Бронежилет захищає добре. Мої розвідники бігають в плитоносках, хоча це менший об’єм захисту. Піхота старається більше екіпіруватись. Все насправді залежить від задач. Одна справа стояти на посту і зовсім інше, коли є необхідність маневрувати. Тоді вже не побігаєш із захистом рук чи паху.
Коли ми говоримо про осколкові поранення — це, здебільшого, кінцівки. Якщо у нас на полі бою є поранені, то, мабуть, відсотків 90 з них це врятовані. Звичайно, буває й безпосередній приліт снаряда.
Була історія, коли одному хлопцю на щиті попав осколок прямо у серце, ми не змогли його врятувати, а іншого ми ще три дні шукали, бо приліт був дуже потужний, врешті ми знайшли лише частину тіла, щоб батьки змогли поховати сина.
Це була лінія зіткнення, а розвідники виходять за нуль. Тобто ми шукали тіло вже не на своїй території, бо батькам дуже важко сказати, що їхньої дитини вже немає.
Що найкраще захищає від осколків?
Коли були ООС/АТО — військові рили окопи, обладнували бліндажі і ці лінії були незмінні тривалий час. Зараз все зовсім інакше. З окопами набагато складніше, бо це буквально на день-два. Щойно вирили окопи, інженери обладнали бойові позиції — ми вже мусимо рухатися або вперед, або назад.
Але дуже важливо, де б ми не були, окопуватися. Коли ми йдемо на якусь лінію, то з собою всі мають саперні лопатки, бо це насамперед про безпеку. Земля захищає від осколків найкраще.
Якщо немає окопу, шукаємо якісь насипи. Якщо йдеться про бої в місті — найкраще багатоповерхівки. Вони добре тримають оборону, особливо перші поверхи і підвал. Але великий мінус — вони не мають доброго огляду.
Чим найчастіше харчуються військові в зоні бойових дій?
Питною прісною водою нас добре забезпечують, бо у Донецькій та Луганській областях вода жахлива. Настільки, що нею навіть зуби чистити не можна.
Здебільшого, їжу готуємо собі самі. Волонтери надсилають нам дуже багато продуктів. Ми навчилися добре користуватись польовими газовими плитами. Також хороший варіант сухі пайки. Якщо іти на завдання, то особисто я з собою завжди беру якісь горіхи або м’ясні джерки.
Та й їсти там особливо не хочеться. Я завжди мушу себе заставляти поїсти. У нас насправді багато військових похудали, але це все через адреналін. Ми забуваємо поїсти, поспати. Але робимо це іноді на силу, бо розуміємо, що треба бути в режимі, щоб бути ефективним.
Що можете розповісти про дистанційне мінування?
У нас прекрасна інженерна група, яка і мости підриває, і нещодавно на полігоні показували нам цікаву річ, коли на системі Bluetooth стільки, скільки вона бачить, вони можуть контролювати територію.
Артилерія також працює дистанційно. Працює два-три дні, в залежності від того, яка установка. Сапери дуже добре працюють, багато мінують. Це тяжка історія, насправді. Бо передбачити все дуже складно.
Інженери на своєму рівні виконують роботу дуже ефективно, ми постійно з ними взаємодіємо. Зазвичай, ми забезпечуємо їхній прохід. Вони заходять перші, але беруть з собою розвідувальні групи для того, щоб проходити далі.
Яку аптечку завжди мають з собою безпосередньо військові?
У кожному підрозділі є ротні медики. Є речі, які ми задля безпеки маємо самі завжди з собою, а є речі, які є лише у медиків. У них більше окомплектована аптечка. В тому числі й мають з собою наркотичні засоби задля обезболювання, і інші медичні елементи, якими вони володіють і знають, як їх правильно застосовувати.
Щодо нас, то ми намагаємося мати свою мініаптечку максимально у доступних місцях, а особливо турнікети. До нас приходять нові люди у підрозділ, і коли є час, вчаться працювати з аптечкою. Ми завжди наголошуємо, щоб не брали з собою те, з чим вони не вміють працювати. Бо на полі бою в таких випадках може бути паніка і розгубленість.
Мобілізаційні навчання дуже часто відбуваються вже безпосередньо на місці чи навіть в боях. І якщо є вільний час — усі тренуються.
Свою аптечку, з якою я приїхала в зону бойових дій першого лютого, отримала в частині. Там не було добрих турнікетів, їх згодом нам вже доставляли волонтери. Як ці речі потрапляють у частину — я не знаю. Ймовірно, теж від різних волонтерських організацій або держава займається великими закупівлями. Моя частина найбільше співпрацює з Фондом Притули.
У нас в аптечці з собою постійно є три турнікети, нозофарингальна трубка, тампонада і ковдра, ножиці і рукавички обов’язково. Особисто я знеболюючого не маю з собою, але деякі хлопці беруть.
Щодо індивідуальної аптечки дбає кожен самостійно. Я з собою ніколи не беру те, що не знаю як працює.
Розкажіть про те, як потрапляють до вас новачки. Чи добре підготовлені до боїв?
У нас командир до цього ставиться дуже відповідально. Поповненням нас забезпечують з військкоматів і мобілізація проходить безпосередньо в частині. Ми проводимо якісь агітаційні ідеї, або, буває, поговорили між собою, представили свою частину, пояснили, чим займаємося і товариші наші приходять в частину і мобілізовуються за власним бажанням. Коли набирається достатня кількість, вони їдуть на полігон і ротація у нас триває 3/3 для піхотних підрозділів. Це ініціатива командира, затверджена командуванням.
Командири всі бойові і досвідчені. Молодих новачків у нас, наразі, немає.
Чистих необстріляних воїнів, чесно кажучи, у нас теж немає. Всі переживали поранення.
Я бачила історії, коли приходили воювати без досвіду, тоді людям дуже складно, вони не розуміють, що відбувається навколо і як правильно виконувати ті чи інші задачі. У них повна дезорієнтація у просторі і вони думають, що ідуть з автоматами на танк, хоча насправді є дуже хороша артилерійська підтримка, просто немає розуміння правильності процесу. Такі історії, на жаль, мають місце.
Як гріються солдати, коли морози?
У нас на днях було обмороження рук у військового. Я не до кінця розуміла, як це взагалі можливо, бо ми ж усі цивілізовані, всі завжди на зв’язку, у кожного підрозділу є Старлінк, а чоловік умудрився обморозити собі пальці.
Ми зазвичай гріємося хімічними грілками, якими стараємося забезпечити себе в достатній кількості. Головне прогріти руки і ноги. Ці грілки тримають тепло від восьми до 14 годин. Це дуже крута штука. Є ще такі, які заряджаються від павербенків, але вони не практичні. По-перше, це додаткова вага, яку треба нести з собою, по-друге, на холоді вони швидше розряджаються.
Ще дуже крута штука — окопні свічки. Вони дають хорошу температуру. І якщо це підвали, то взагалі супер.
Наскільки практичний на фронті дуже теплий одяг і чи користуєтеся таким?
Стараємось притримуватись американської системи «сім слоїв», яка є доволі ефективна. Якщо її використовувати — багато питань зникає. Ця система передбачає нижню білизну, натільну, і так далі. Кожен слой за щось відповідає в залежності від погоди. Грубо кажучи, мороз мінус 30 градусів — це вже сьомий слой. Шостий слой — то захист від вітру й дощу, п’ятий — фліс для холодної осінньої погоди. Для мене це дуже практично, я не люблю мерзнути і завжди добре одягаюся.
Мій підрозділ закупив собі куртки із сьомого слою, вони коштують приблизно 13 тисяч гривень, але це така вже снайперська необхідність, коли добу треба пролежати в снігу і подбати про те, щоб не промокнути і не промерзнути.
Когось теплими речами забезпечує частина, когось волонтери, а хтось закуповує сам. Купити собі необхідні речі кожен має можливість, бо зарплату нам виплачую вчасно і в повному розмірі.
В умовах війни не варто покладатися на когось в плані забезпечення. Зрозуміло, і волонтери, і рідні стараються кожного воїна вдягнути і взути, але ми маємо розуміти, що перш за все це наше життя і здоров’я, про яке мусимо подбати.
Як щодо банно-пральних комплексів?
Як правило, кожен з нас має по два комплекти спецодягу. Що стосується зміни білизни, тут все індивідуально, коли є можливість — тоді й змінюємо. Маємо банні комплекси, де є кілька душових. Літом і осінню миємося з банки. Я таке практикую. Вода нагрівається на вулиці або нагріваємо від генератора. Якщо немає такої можливості, з собою завжди повно вологих серветок для інтимної гігієни.
До речі, жіноча фізіологія передбачає окрему кишеньку у аптечці, зокрема набір певних таблеток. На лінії фронту у жінок часто трапляється вагінальний кандидоз або цистит. Дівчата між собою завжди діляться своїми методами лікування.
Між чоловіками ця історія вже більш «устаканена». Коли до них приходить новий військовий — для нього вже не буде секретом ставити у взуття прокладку замість устілки. Багато хто використовує цей метод, особливо, коли пітніють ноги.
Ми до якихось таких моментів готувалися ще на полігонах. Конкретно у мене весь 2021 рік пройшов у підготовці. З березня по грудень 2021 року у ППД я, напевно, була 2,5-3 місяці. Все решта — навчання у Львівській та Київській областях.
Пам’ятаю, я прийшла в частину і мене не взяли на полігон. А я ж борець за гендерну рівність. Прийшла з претензіями до командира і між нами склався діалог:
- Він: а де ви там будете жити?
- Я: а де ви там будете жити?
- Він: в наметі.
- Я: і я в наметі!
Вони були готові до цього, бо я вже раніше мала кілька проєктів, які стосувалися гендерної рівності і подолання певних стереотипів. Відтак, весь цей час я жила на полігоні в наметі з 15 чоловіками-офіцерами. І нічого страшного не відбулося. Хто собі щось домислював — цього абсолютно не було.
Ми щодня були максимально втомлені після тренувань у броні. У нас були десятикілометрові марші і все це в полях. Ввечері ми під собою ніг не відчували.
Ми на полі бою завжди використовуємо спортивну білизну, бо вона має бути практична і зручна, щоб ніде не заважала, бо ж бігаємо так само багато. Я була задоволена тим, що була на полігоні, бо коли довелося бути безпосередньо у бою — у багатьох ситуаціях я вже знала, як діяти.
Скільки жінок ще є у вашій частині? Які завдання вони найчастіше виконують?
Ой, дуже багато насправді. Зі мною на бойових діях безпосередньо з початку повномасштабного вторгнення виїхало десь п’ять дівчат. Функціонал у них теж різний. Одна виїхала по кадрових питаннях і дві помічниці командира з паперових питань. Тоді ми ще не готувалися до страшної війни, ми думали, що у нас планова ротація, поміняємо підрозділ.
По факту, зараз у нас жінок в бойових діях набагато більше, аніж було на початку війни. Багато волонтерок, які спочатку приїжджали на лінію забезпечувати нас необхідними речами, згодом підписали контракти і мобілізувалися.
Функціонал жінок на фронті абсолютно різний: від командирки піхотного підрозділу до медиків і діловодів.
Також є багато жінок, які долучилися до лав ЗСУ після смерті сина чи чоловіка на фронті.
До речі, є багато ситуацій, коли жінки беруть на себе відповідальність у складні моменти: коли чоловіки роблять крок в сторону, жінки швидко зорієнтовуються і ведуть підрозділ. Це, напевно, залежить від лідерських якостей.
Зараз я командирка групи, командую дев’ятьма чоловіками і ніхто не жаліється, що ними командує жінка. Жінки на фронті різної вікової категорії: в основному від 20 до 40 років. Є багато таких, які мають свої сім’ї, діток.
Жінкам, насправді, трохи складніше потрапити на службу. Їх частіше можна бачити як медиків, хоча також достатньо є й артилеристок, розвідниць і навіть снайперок. Я вважаю, що немає у війську чогось такого, що не могли б виконувати жінки, маючи бажання.
Хоча на фронті чоловіки завжди стараються нас відсторонити, захистити, та це не завжди грає добру роль. Я постійно наголошую, що батькам буде однаково боляче, незалежно від того, втратять вони сина чи дочку. У нас такий час, що кожен повинен мобілізуватися і робити те, що вміє найкраще.
Зараз ми воюємо проти дуже великої армії, яка має мобілізаційний ресурс і тому треба готуватися. У нас поки немає масової мобілізації, ми не загрібаємо усіх до армії, але на своєму рівні повинен кожен готуватися до участі в бойових діях.
Чи завжди є можливість поїсти і поспати хоча б трохи?
Я спочатку на адреналіні недоїдала, недосипала, і тоді командир сказав мені: «Ще два дні і ви зляжете, толку з вашої роботи не буде». Тому зараз, коли є можливість поїсти чи поспати — ми це робимо, завтра такої можливості може не бути. Десь за цим принципом ми всі й живемо.
Чи трапляються психічні зриви на фронті?
У всіх дуже сильна «закупореність», тобто ми не плачемо, коли хтось загинув, у нас немає істерики. Кожен старається не переносити свої емоції на когось збоку і проживає все це самостійно всередині.
На початку війни був певний відсоток військових, хто потрапив у психіатрію. Тоді були дуже близькі бої. У мого друга із Харкова була ситуація, коли по один бік стіни він, по інший — ворог. У мого товариша закінчувалися боєприпаси. Прийшов кацап, сказав:
«Кидай оружие, ми же братья».
На той час мій друг був доволі таким зросійщеним, але після цієї ситуації сказав, що його ці слова дуже зачепили. У нього ще було кілька патронів, він їх запустив у стіну і кацап більше до нього не говорив.
Хоча психологічно це було йому дуже складно, бо він не знав, який кінець матиме ця історія. Після того випадку він навіть перейшов на українську мову. Двічі був поранений і все одно повертався у стрій.
Другий раз у нього було дуже важке поранення, через яке він втратив 40% крові. Тоді він сам собі накладав турнікети і балаклавою закривав рани. В окоп, де був воїн, прилетіла міна. Чоловік вже пізніше розповідав мені, що в нього закінчилися перев’язувальні елементи в аптечці, і він розірвав бандану, щоб допомогти собі.
Він ще з одним бійцем вийшов на завдання, і після поранення той його тягнув. На якомусь моменті інший військовий сказав моєму товаришу, що вже не може тягнути далі, бо втомився, тому залишає на місці і іде по допомогу.
А мій друг розповідає, що кричав на нього, щоб той зі всіх сил його ще «тащив» далі, бо має вижити. Вони так по трохи разом йшли, і потім вже до них підбігли хлопці з ношами. Так, він одужав, зараз з ним все гаразд. Були й такі ситуації, що на куртках поранених переносили, бо треба було терміново, але у медиків завжди є ті ноші.
Як сприймає вас місцеве населення в тих краях?
До місцевих я стала дуже черства після Сєвєродонецька. Там залишилося приблизно 10 тисяч мешканців і ми регулярно допомагали їм. Звичайно ж, ми з ним ділилися й продуктами. Особливо з дітьми. Ми пробували спілкуватися з дорослими, але їхня позиція така: у нас є підвал, ми тут перебудемо.
Є певна кількість людей, які чекають на ЗСУ. Це, як правило, ті, кому немає що втрачати. Хто мав якісь статки, бізнес – повиїжджали. За моїми спостереженнями, на місці залишилися ті, хто до нас не дуже дружелюбний. Вони або нейтральні і їм байдуже, яка буде влада, або негативно налаштовані до ЗСУ.
Була ситуація, коли до мене підбіг місцевий житель і почав кричати: «Уєзжайтє отсюдава, ви нам нє нужни». І почав це горланити з-поміж усіх саме до мене, тобто він собі обрав говорити до найслабшої фізично, бо я жінка.
Я вже тоді тримала руку на пістолеті, хлопці також, бо ж не розуміли, чи він агресивний, чи ні.
Спокійним голосом пробувала щось донести, кажу:
«Заспокійтеся, ми до вас не приїхали. Можете собі затямити, що ваші сюди не прийдуть».
Я йому пояснювала, що ми для них жодної небезпеки не несемо, а навпаки —захищаємо. Присутність наших військових — це безпека для них.
Місцеві також питали, чи є в нас щось випити з алкоголю, і тоді ми вже приблизно окреслили психологічний портрет того "контингенту".
Як щодо полонених? Яка комунікація складається між вами та ними?
У Бахмуті була ситуація, коли до нас самостійно прийшов і здався білорус. Сказав, що їм обіцяли виплати, тому він пішов воювати, а по факту нічого не дали. Він прийшов до нас з картами, розказав про багато позицій, координати, командирів.
Це звірили з нашою розвідкою по перехоплених матеріалах. І, до слова, білорус дав багато достовірної інформації. Згодом його поміняли на десятьох наших хлопців. По ньому прийшов внутрішній запит, мабуть, через те, що він так багато здав.
В ідеалі ми не мали б його віддавати, але оскільки йшлося про десятьох українських бійців, то про долю білоруса ніхто особливо не задумувався.
Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTubе. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!
Читайте також:
Нові правила взяття на військовий облік: прикарпатцям розповіли про зміни
Рідні на війні: як підтримати себе, дитину та тих, хто боронить Україну
«Вижив — винний»: що таке синдром вцілілого та як не картати себе за те, що ти у безпеці
