Монархія і аристократія як бажане

Принц Гарі одружився,  - чому у нас нема ще одного травневого вихідного ?

Бо в нас нема монархії…

Є статистика, яка говорить сама за себе:  монархічні держави, особливою мірою в Європі, є на загал більш благополучними.  В економічній царині якіснішими, в культурній вищими, більш політично стабільні та краще в них функціонують інститути державності  - у відповідності до потреб та запитів суспільства.

Так би мовити іманентна точка зору пояснює таке явище тим, що монарх це п’ята влада,  після виконавчої, представницької, судової, органів безпеки та контролю – армія, поліція, СБУ; ну, або – шоста, з урахуванням ЗМІ, хоча в нас все ще сіються справедливі сумніви в самодостатності вітчизняних засобів інформації. І що додаткова – п’ята/шоста – влада грає на руку громадянам та державі тим, що краще гуртує громадян всередині і несе в собі те, що називається незаплямований елемент – тільки, якщо монархія обмежена, де глава держави – монарх – і глава виконавчої влади – прем’єр міністр чи президент – виконують різні функції.

Так би мовити трансцендентальний погляд акцентує на тому, що особа монарха це ідеальна необхідна складова світобудови, універсальна за своєю сутністю, дуже архаїчна, архетипна, тобто, непроминальна, сутнісно вища за просто функцію чи програму. Це – роль, роль планетарного театру, в якому Вільям Шекспір ще більше чотириста років тому назад коронував нас геть усіх. 

Якщо нема монарха, бодай з урізаними правами, (бо монарх – це ритуал передовсім), то й нема держави, нема історії і продовження історії суверенності території, а панує такий собі фейк-стейт. І це простежується не тільки у таких формах групової архітектоніки, як держава, а й у менших організмах – корпорації, спортивні команди, тощо.

Обидві гіпотези – іманентну-земну і трансцендентальну-небесну –  можна розглядати як спірні, так і як безспірно справедливі  - до певної міри обидві.

Ось що точно не викликає сумнівів, то це відсутність в Україні ортодоксальних аристократів. Вони збереглися в Польщі, наприклад, рід Гедройців, вони є на Росії, Голіцини, у нас їх зась, бо українська аристократія давно винищена, а до того більш самовільно і менш самовільно розчинена в польщах і росіях.

Та нічого страшного, якось переживемо і цей сумний факт, сумніший за непомірний ріст усіх платежів, скаже з іронією кожен пересічний підданий , і в нічому з ним тут не подискутуєш про плюси та мінуси аристократії.

Так, аристократ, як правило, знає генеалогію предків до 20-го покоління, селянин в Україні (тобто, переважно кожен українець) до третього-четвертого – це максимум 100 років. Але й у західній Європі, давно обуржуазненій і урбанізованій, така сама статистика: максимум 100 років пам’яті серед посполитих.

Як свідчить панєвропейська статистика, мешканці країн ЄС все більше ностальгують за монархіями минулого. Навіть серед більш просунутого і успішнішого сегменту  зростають висловлювання щодо запровадження в тій чи іншій чисто республіканській країні конституційної монархії. Те, що сьогодні тенденція, завтра тренд, після завтра традиція.

 Час штука не лише лінійна, а й циклічна, тому не буде особливої дивини, коли за якихось 15-25років (особливо високо вірогідність виростає в кризові періоди), наприклад, на чолі держави Франція опиниться знову якийсь далекий нащадок Бонапарта, хоч і сам відомий засновник відомого роду Бонапартів чистокровним аристократом не був лише через те, що шляхетним не народився, а став.

До-речі про Бонапарта. Дефіцитна ланка в наших лавах голубої крові не раз давала про себе знати закликами високочолих професорів і етнопесимістів покликати на наш гетьманський престіл або котрогось з Бонапартів, хоч би з Ботсвани, або якогось з Габсбургів, хоч би в Чернівцях його оселити, Бурбонів,  графів Дракулів, менш сміливо лунали SOS-и в підтримку Потоцьких і Романових.

Взагалі-то, моя думка з  цього приводу, пізно пити боржомі, шотландське віскі з арктичним льодом тим паче. Майбутнє монархій (як варіант криптомонархій, криптоімперій) так чи інакше за внучатими Безосів, Цукербергів і непроминальних Ротшильдів, Рокфеллерів.

Але все-таки еліта грошей й еліта знань, хоча й за Шопенгауером теж аристократія, проте еліту крові теж би незайве мати, хоча б чисто для понта. Та де її взяти, гей Рюриковичі, в яких генах, мітохондріях вас розкидало ? Клонувати від кісток трипільців, чи скіфів-орачів еліту ?..

 Ніби є пан Терещенко, не класичний аристократ навіть за теперішніми мірками, чинний мер Глухова, та ще й при ділах усіх владних-державних, та все ж еритроцити в нього вже російські, та й все менш популярним, на жаль, він стає в самому Глухові через сукупність фактів вітчизняних реалій, несуміжних з французькими, зате природно з російськими.

Укрореалісти, як вони себе неофіційно коронують без краплини світлого забарвлення в крові, кажуть, що нам треба конче, по-перше, аристократично-монархічну державу, ліпше, ніж монархічно-аристократичну,  бо ми то є страшні свободолюби( і всі певно походимо від спільного предка Ромула…хочеться добавити ), і  найперше-по-перше – нема чого шукати по світам пройдисвітів і далеких ментально людей, а прастіть, панять і палюбіть: шляхетні роди порошенків, ахметових, коломойських, фірташів, шуфричів, медведчуків, рабіновічів – це все всерйоз і  надовго, скільки не революціонуй чи еволюціонуй -  навікивіківамінь. А все, що протів і напротів, то агент феесбе.

Нешляхетні, вільностепові козаки не могли мати серед себе аристократії всерйоз і надовго, яку б вони любили і цінували палко, тому Мазепа і Орлик програли стратегічну війну тим, ким потім козаки – найпомітніша частина їх –  захотіли стати під тиском спокус та обставин. У поразці винні не одні посполиті, аристократ Мазепа занадто чіплявся за своє коріння і свою булаву, щоби помічати навколо себе не лише грандіозні барокові церкви й палаци власним коштом. Народними не народжуються, народними стають, цього він не прочитав чи не засвоїв  в сучасника Джона Локка, батька нової демократії і лібералізму.

Цього вперто не хоче усвідомлювати й ця нинішня антинародна зграя аристократиків від грошиків, що рано чи пізно у них теж, як і в держави, скомпільваної ними нашвидкоруч, закінчаться маленькі ідоли, погано конвертовані як і в вічні цінності, так і в глобальні . А платити доведеться сповна, ще шляхетніше, ніж зі своєї меценатсько-субсидіарної з вазвратом-развратом казни.

На мою приватну думку, нам таки потрібна і власна аристократія, і власна монархія.  Навіть тисячі років тому назад аристократи не народилися аристократами, вони ними стали, переважно, за воєнні заслуги. Те саме з монархом, хоч будь-якого китайця в цьому не переконаєш, наприклад, в нього прадід предок дракон вогнедишний – ось чому китайців треба побоюватися на теренах західного світу, а не благоговійно зітхати при перегляді незрозумілих каракуль їхньої справді витонченої грамоти і менш витонченого техно-економічного розвитку.

Хто в нас може посісти місце аристократії без пережитків архаїки кастового суспільства, що неформально панує в нас досі (бо ми трясця арії бл..)? Це ті самі воїни, головним чином, що й тисячі років тому, яких у нас з війною, благо-умовне, немало тепер. Це кращі айтішники, інноватори, яких теж немало в нас все ще, це творчі люди, кінематографісти, письменники, дизайнери  - люди  з правою півкулею мозку, бо політика і державотворення це не тільки ліва справа, це також представники церков, конфесій, релігій, звісно, науковці, як гуманітарного, так і технічного спрямування, і це за жодних умов не можуть бути представники класичного бізнесу -  агронавти, банкстери,  фінансцяки, з оксфордськими і петеушними дипломами однаково, власники шахт, хімзаводів,  ринків, торгових закладів, розважальних, девелопери-забідівники, корочє – нові лідэри, які наскрізь просякнуті старою закваскою, старими грошима, старими зв’язками, старими методами нового злодійства.

Тобто, вся ця хрінобізнесина, яка вперто видає себе за бізнесменів доброї руки та ще й з якихось бур’янів якісними державними керівниками, будучи бізнесменами  за масштабними мірками куцого мізинця і середнього кривого пальця в основному, припаяна до корупційних потоків і політичних процесів, як гімнюх до соски. Ставши вкотре і вперше аристократами, вони нічого новітнього не створять, тільки закабалять цю країну остаточно, бо бездари нічого не вміють, крім як рахувати легкі гроші, які кожен дурень може за певних обставин і порахувати, і здобути.

Ще конкретніше – еліта та, хто створює якісний продукт, або інноваційний, затребуваний, або підтримує віками перевірену традицію – як церква. І важливий нюанс: нова аристократія не може бути привілейованою, не може бути класовою в традиційному розумінні справи. Тому що потрібна побудова суспільних ліфтів, перш за все правильної солідарної етики, відкритих дверей для будь-кого (процес відсіювання гірших спрацює за умов правильної структури), крім представників традиційного не інноваційного бізнесу – їхня нагорода, кому зниження податків, пільги, кому тюрма, і нічого більше.

Там, де тільки бізнес, без передових і солідарних зв’язків, там нема країни, там є лише сім’я, мікродержавонька з  усіма вихідними деструктивними наслідками. Перевірено усіма можливими досвідами.

А монархом міг би бути – Вакарчук. Себто, не президентом, як його у нас кличуть соціологи і пінчуки-фрідмани, подейкують давно, а королем. Тому що, кажучи абсолютно серйозно, він чи не єдиний коронований в нашій країні. Не злодій в законі, як Рабіновіч, а як співак, слава, концертна діяльність і пісенна творчість якого залишає позаду себе багатьох теж талановитих музикантів, як, і на щастя, продажних галімих москвоорієнтованих попсерів.

Монарх Вакарчук – як виключно конституційний монарх, без єресі дуалізму влади, як у Йорданії, де король ще й глава уряду, а як воно є у демократичних країнах, європейських, перш за все: Великобританії, Швеції, Бельгії, Іспанії і тд.

Це і є компромісна фігура, яка здатна об’єднати і схід з заходом, і північ з півднем,  централізацію з децентралізацією, і  гітару з булавою, найосновніше, що можна з’єднати.

 А якщо він буде президентом, то він лише здатен, сам того мало бажаючи, об’єднати потоки олігархів з потоками від своєї концертної діяльності, бо, як кажуть віддавна у нас, система сильніша за сильного. Навіть за Сірьожу Сильного.

Насправді, ще з давніх міфів відомо про могутню складову музики Орфея, вигадані айнури Толкієна теж володіють цієї силою, творячи світи, куди реалістичніший старозавітній Давид, поєднуючи у молодості випас овець на Вифлеємських полонинах, боротьбу за корону Єрусалима і музику, вивів не тільки Саула з чорної депресії,  став царем, а й написав чудові богонатхненні вірші псалми, й сам хвацько станцював під них не раз.

Зовсім модерні приклади –  Обама підвищив собі президентський рейтинг, коли заспівав в стилі неосоул гарну негретянську пісеньку. Те саме зробив був путін, щоправда заспівав гірше за Обаму, і теж на англійській, і лише тому що на дуже поганій англійській – це далебі втримало його від царєубійства. Уявляєте, що треба зробити Порошенкові, щоби стати вдруге президентом, врятувати свій рейтинг і себе ? Заспівати тенором а-ля Хосе Карерас про підвищення податків для багатих і басом а-ля Іван Паторжинський  про зниження цін на все.

Я цілком уявляю собі картину недалекого майбутнього, коли  особа, покликана на посаду монарха України (а вона повинна бути тільки вибраною, щоби відбувалася циркуляція кращих постійно і безперебійно) здає екзамени зі співучості, як колись давні китайські чиновники в епоху розквіту конфуціанства здавали іспити, претендуючи на високі посади, на  складання віршів і малювання.

Монархові не треба співати про покращення вже сьогодні, чи про те як виграти війну вже завтра, що Він всіх озолотить, ні, гідність і  честь монарха мають сягати трьох октав державного гімну, «Алілуя» з ораторії Генделя, Come together,  Beatles, ну, і звісно, нікуди не годиться без фольк-жанру. І трошки хаусу не завадить для розводки хаосу.

Саме такий підхід виявляє новизну України в сучасному світі, що не лише стрімко розвивається, а й деградує так само швидко, він ставить перед проблемою «бути чи не бути» - не походження, народження в тій чи іншій сім’ї, не чисту данину природі, а емпіричні, явні заслуги, і в той же час,  дар Божий (не менший за біонародження ) – справжній талант, помножений на умовно духовне походження корони монарха.

Ось це і є не виходом з ситуації, а входження в нову. Нову Історію. Співочу і квітучу. Хто як не ми українці вміємо співати і так багато маємо співаків, які краще за нас вміють співати, відтак не претендуймо усі. Кидайте інгліш і комп’ютерні курси, й гайда до музучителя, за рояль, гітару і гармошку. Бо ще Платон з Піфагором казали, що планети і зірки, рухаючись, створюють музику - світову гармонію, harmonica mundi. І ви скажете, що там немає влади ?.. Ага, вона тілько у бонзи з печатков.

Та перш ніж це здійсниться (хотілось б), за років десять-одинадцять, коли стане зрозумілим, що не Вакарчук і не інший артист годиться на ключову посаду у виконавчій владі, коли стара аристократія буде як явище в українській дійсності скасована, а нова корупційна не зуміє розвернути ситуацію на користь собі, так само буде піддана руйнації збоку нової аристократії, вищевказаної, має запанувати принцеса, яка колись називалася газовою, а скоро буде газокамерною називатися, для князьків із грязі.

Бо така, певно, воля Його Високості, царство якого не зі світу цього, але й панує і в світі цьому. Нам, шляхетним і посполитим, коритися лише Йому і власному вибору.

P.S.На доказ до ефективності королівського  - суботній фінал у Києві Ліги Чемпіонів, де зійдуться королівський Реал і простонародний Ліверпуль. Щось мені підказує, що перевага і в цій битві за королями. Протистояння спортивне завжди краще за війну реальну між рівними за суттю, нерівними за акциденцією.