Василь Стефурак, голова громадської організації «Асоціація вівчарів», вже десять років займається вівчарством на Коломийщині.
Так, у його господарстві в селі Молодятин не лише вівці та барани. Тут розводять ще й кіз, з молока яких виготовляють крафтові сири. А ще на фермі є коні, собаки та інша живність.
Журналістка Фіртки дізналася, яка сьогодні ситуація з міжнародною співпрацею в українському вівчарстві.
"У 2017 році турки випадково купили у мене баранчика на Байрам. Вони зовсім не знали про мене, просто шукали баранчика на своє релігійне свято. Вони приїхали. Знову ж таки, вибрали першого кращого баранчика, який під руку попався і придбали його.
Я думав, вони собі на вечерю його купляють, але вони відправили його на Київ. Як виявилося, на задній нозі в цього баранчика є унікальний вид м‘яса.
До слова, у мене вівці є двох порід: м‘ясо-молочні та молочно-м‘ясні. Різниця у акцентах. Якраз у м‘ясних яскраво виражена ця унікальність, яку помітили турки. Через тиждень вони визначають, в кого купували баранчика, телефонують мені та запитують, чи можна приїхати.
Наголошують, що хоче приїхати консул Туреччини. Я погодився. Ми домовилися про зустріч через два тижні та вони привезли з собою дослідника. Приїхали, до речі, дуже достойно. Два авто на турецьких номерах приїхали у Молодятин, де болото по коліна. Вони приїхали з вченим, якимось авторитетним у них вівчарем. Тоді, до речі, я вперше в житті побачив справжнього яничара в третьому поколінні з родинним перснем такого розміру, що можна було б нашу громаду купити.
Турки лазили на колінах довкола моїх овець і хотіли побачити саме задню частину ноги і саме знизу, бо згори не видно. Я не розумів, що відбувається, допоки мені не пояснила перекладачка.
Консул тоді запитував у мене, як я добився такого результату, а я віджартовувався, що кожного вечора, поки люди не бачать, скакалки вівцям роздаю. Ну, консул наголосив, що для них це фурорне досягнення і вони захотіли купити десять тисяч таких баранів зі старту на плем‘я. А в мене в цілому на той час було лише двісті таких голів.
Я тоді швидко зорієнтувався, ми підійшли по пагорбах трохи вище і звідти виднілися розвалини старого колгоспу. Я запропонував їм інвестувати в цей колгосп і поля, а ми там працюватимемо з вівцями. Прорахував і пообіцяв їм через три роки десять тисяч таких голів, як вони й хотіли.
Тоді я вже приблизно знав цю формулу. Але мені потрібна була територія. У такому випадку я міг би через три роки збувати туркам 10-20 тисяч голів щороку. Тоді я шукав цю можливість, як вивести українське вівчарство якраз на міжнародний ринок", – ділиться прикарпатський фермер.
Василь Стефурак каже, що коли починав займатися вівчарством його ідея полягала в зайнятості українців на своїй землі. У вівчарство чоловік прийшов з бізнесу, а тому він багато роздумував, що б такого цікавого зробити, щоб не перенаситити ринок і щоб це було актуальним.
"Задачу я придумав собі дай Боже, і тут така можливість. У світі цілі стратегічні інститути роздумують над тим, що зробити такого, аби було актуальним, а мені треба було подумати над тим, що дотичне й до нашого українського духу, і могло б приносити прибуток.
Що стосується ситуації із турками – вони погодилися на мою пропозицію. В той рік Ердоган приїжджав до Порошенка із робочим візитом і там окремим рядочком щодо співпраці був прописаний розвиток вівчарства.
Тоді вони прийшли із пропозицією напряму, але адміністрація тодішнього президента поставила туркам умову – три мільйони доларів за вхід. Будь-яка держава може інвестувати в іншу лише під гарантією тієї держави. Тобто вони у нас інвестували б під гарантією, що ми відповідаємо за ці кошти.
Турки були шоковані, бо вони хотіли інвестувати та потім купляти, цим самим розвивати нашу економіку, про який вхід може йтися? Жадність Порошенка світ не зрозумів і я теж.
Через це у 2018 році на Карпатському економічному форумі я не подав йому руки. Люди хотіли працювати, я витратив на це багато років життя, розумів, що проєкт із турками - пілотний, далі ми тільки б збільшували обороти, розвивали українське вівчарство, а йому до повного щастя у кишені бракувало ще тих три мільйони доларів.
Турки тоді достойно повелися. Вони відмовилися від президентської пропозиції, вийшли знову на мене, пояснили ситуацію і запропонували мені переїхати працювати в Туреччину. Вони сказали, що їхня наука таких досягнень не має. Фінансування пропонували мені, яке потрібне. Вони давали мені зелений коридор, лише б працювати у них.
Але є така річ, як патріотизм… Для когось це пустий звук, хтось за нього помирає, а хтось на нього працює. Тоді я передав консулу, що я небагата людина і єдине, що можу подарувати своїй державі – то вівці.
Моя мета не гроші заробити, а зробити щось корисне для держави. Тому я вирішив працювати в Україні, хай навіть це довше по часу, бо розумів, що підтримки вже не буде нізвідки. Я пообіцяв їм, що ми цю породу розведемо, не втратимо її. Незабаром плануємо зареєструвати і якось назвати. Поки що це вівці Василя Стефурака.
Можливо, колись держава оцінить тих, хто працює на її розвиток. Бо держава своєю чергою все-таки повинна бути націлена на інтереси людей. Я хотів, щоб наші українці мали зайнятість вдома.
Часто бачу оголошення у соціальних мережах, коли ферми інших країн запрошують на роботу українців. Чим ми гірші? Там можемо худобу доглядати, а вдома ні? Я розумію, що породу вивести – це річ непроста і тривала, не кожен візьметься до такого, але базово працювати може кожен".
Більше читайте у матеріалі: Баран за мільйон доларів, бойня з єврономером та шалений експорт в ОАЕ: фермер з Прикарпаття розповів про тваринництво у час війни.
Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTubе. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!
Читайте також:
