Так склалося, що вуха автора цього тексту мають надзвичайну чутливість до слова «Система». Справа у тім, що років п’ятнадцять назад одна поважна людина у певних професійних колах напряму запитала у мене: «Ти що хочеш змінити Систему?» Не можу сказати, що слово «система» до цього було не відомим, проте після відповіді: «Так, хочу», — набуло для мене особливого значення. Це сталося не лише тому, що ця шановна людина перестала мене помічати (в її очах я став небезпечним та божевільним), а тому, що добровільно полишив середовище задля потрапляння до якого довелося докласти дуже багато зусиль і ресурсів. Причиною цьому стала Система, яка не передбачала існування у ній певних людей.
Історія сучасної української державності мала спорадичні та нетривалі періоди, коли слово «система» потрапляло у лексикон політиків. Останнього разу воно з’явилося наприкінці весни після виходу на волю Юрія Луценка. У цьому немає нічого дивного, адже колишній міністр зробив, який не є, але випад проти Системи. Власне, з цього й походила ідея Третьої Української Республіки.
Однак з надр української політики протискається більш зручне слово «модернізація». І питання тут далеко не в милозвучності. Саме про ці дві категорії, модернізація та Система, варто поговорити більш детально. Почнемо з модернізації.
У політиці діапазон розуміння такого поняття як модернізація є доволі широкий. Для таких людей як я модернізація є «ругатєльство», оскільки у ньому закладена ущербність. Той хто оголошує модернізацію, за замовчуванням визнає свою відсталість та погоджується на роль наздоганяючого. С.Н. Гавров не випадково виділяє наздоганяючу модернізацію відсталих країн.
Цікаво, що під модернізацією розуміється одночасно перехід від аграрного до індустріального та перехід від індустріального до постіндустріального суспільства. Також до модернізації зараховують розвиток країн Західної Європи та Північної Америки (модернізація як перманентний процес, що здійснюється за допомогою проведення реформ і інновацій) і навіть більше – модернізація це процес реконструкції суспільної системи, повної або часткової, з метою прискорення розвитку. Зручне слово «модернізація», чи не так? Але для нас не важливо, які значення модернізації записано у Вікіпедії http://ru.wikipedia.org/wiki/ . Нам важливо як її розуміють та реалізують у нашому суспільстві.
Для початку треба усвідомити, що процес модернізації ніколи не припинявся на території Росії і зонах її впливу. За підсумками модернізації (успішного подолання відсталості) товариш Сталін від сучасників навіть здобув звання ефективного менеджера посмертно. Нині модернізацію активно займається й альфа-самець.
Ні на хвилину не припинявся процес модернізації і в сучасній Україні. Більше того, він відбувається на засадах конкуренції. Донецький варіант модернізації називається іноваційно-інвестиційним розвитком країни з амбітною ціллю увійти до двадцятки розвинених країн світу до якогось там року, а Дніпропетровський варіант був представлений двома гучними проектами «Ідеальна країна» та «Український прорив». Останній був асоціативно пов’язаний з азійськими тиграми та «ТігрЮлею».
Таким чином, можна сказати, що для України модернізація – це тренд, а сама модернізація де-факто реалізується як осучаснення. Осучаснення Системи аби вона не виглядала занадто дикунською. Тобто модернізація, це не щось нове. Для нас, це повсякденний рутинний процес в рамках якого відбувається всі так звані перетворення.
Наведу кілька прикладів. Якщо ми зайдемо на кондитерську фабрику «Х», то побачимо там картину, яка принципово відрізняється від середини дев’яностих: сучасний менеджмент, нове обладнання, металопластикові вікна, відео спостереження, тощо. Хто скаже, що це не модернізація? Однак для тих хто хоче подивитися глибше чекають дуже цікаві відкриття. Працівники влаштовуються на роботу виключно на умовах контракту. Організаційний внесок, назвемо його також по-сучасному, — 300 ЕВРО. Контракт триває рік. Потім знову 300 ЕВРО, але уже з інших контрактників. Система річ сильна, ВОНА працює. До речі, саме ВОНА, розкрила суть модернізації. Хто хоче, може підняти архіви і переслухати синхрони того періоду. ВОНА закликала трошки менше красти, трошки менше брехати та трошки більше бути людяними. Пані та панове, звертаю вашу увагу: трошки менше. Не подумайте раптом, що красти і брехати не потрібно. Просто будьте нормальними: вкрали – дайте щось старому та малому. Ну і тим більше не треба бути людиною, просто більше людяного.
Наступний приклад осучаснення. Зайдемо в мерію міста «У», яка знаходиться біля кондитерської фабрики «Х». Там за кошти іноземних грантів (!) проведена модернізація першого поверху: встановлено прозорі стіни зі скла, а сполучення між першим та другим поверхом перекрито турнікетами аби унеможливити корупційну діяльність. У кого із читачів цього тексту є сумніви щодо корупційної діяльності міського голови та його молодої команди? Думаю, ні у кого. Яка ідея в такому разі була в основі модернізації? Ідея проста: раб має знати своє місце. Раб обслуговує собі подібних безплатно. Корупція – це прерогатива рабовласників – освічених та обізнаних людей, які вміють правильно це робити не дратуючи соціум.
Ну добре, міський голова міста «У» не є ідеологом, ідей, тим більше таких, у нього не може бути апріорі. Але міський голова, якщо не розуміє, то відчуває інтуїтивно, що від цього сегменту корупції йому треба позбавитись, позаяк співвідношення користь/шкода є на користь шкоди. Ось звідки ростуть ноги прозорих стін і дверей.
На завершення розмови про модернізацію нагадаю кілька вдалих модернізаторів. До них відносяться південнокорейський генерал Пак Чон Хі та китаєць Ден Сяопін. Безперечно модернізацію в Китаї та Кореї не можна порівнювати із модернізацією в Росії та на пострадянському просторі. Однак важливо розуміти суть модернізації, яка залишається спільною для усіх випадків. Будь-яка модернізація спрямована на збереження Системи. Модернізація Системи – це оксюморон. І що ще характерно. Модернізація – це пасія влади. Саме тому модернізація зустрічає спротив в основі соціальної піраміди і впроваджується силоміць. Натомість зміни Системи прагнуть низи, але вона лякає істеблішмент.
Що ж таке Система? Це ще складніша категорія. Але принаймні спробувати відповісти на це питання можна. Система – це зразки поведінки, які базуються на писаних та неписаних правилах, які у свою чергу походять з декларованих та прихованих морально-ціннісних орієнтирів суспільства.
Система – це завжди смисли, які продукуються, утримуються і поширюються. Україна вирізняється лише тим, що більшість смислів є прихованими і неусвідомленими.
Для того аби змінити Систему треба змінити смисли. Можна спробувати дати визначення, що таке смисли, але краще навести приклад. Стати поважною людиною, або вибитись в люди – смисл. Партія вінничан – смисл. «Лоха грєх нє кінуть» – і це також смисл. Смислів є багато і вони різноспрямовані.
Хто може змінити смисли? Люди, які виступили проти Системи. Вони розуміють її пороки і можуть запропонувати нові смисли та підкріпити їх зразками поведінки. В радянські часи такими людьми були В’ячеслав Чороновіл, Левко Лук’яненко, Семен Глузман, Євген Сверстюк, Мирослав Маринович та інші достойники.
Але чому у 1991 не змінилися Система? Це ілюзія. Система змінилися. Просто у її творені прийняли участь люди, які не повинні були опинитися у цьому процесі. Більше того, вони здомінували. Якщо бути об’єктивним, то Система сучасної України, краща, аніж Система України за радянської доби. Для українців краща. Але вона залишається порочною. І головним її пороком є запит істеблішменту на рабів, що спричиняє невпинне продукування останніх. На сторінках “Українського тижня” – це називають олігархічно-люмпенівською моделлю суспільства. Любомир Гузар охарактеризував це як «Велика країна маленьких людей». До речі, вдала назва, яку можна продовжити: велика країна маленьких людей, які покірно стоять у довгій черзі й терпеливо очікують на право експлуатувати пороки собі подібних.
У цьому контексті. Подивіться навколо – ви не знайдете середовища де б панувала атмосфера творчості. Не важливо, чи це бюджетний сектор чи приватний. Маленькі люди є маленькі люди, вони не творять, вони гризуться і вичікують.
Так ось, якщо ми збираємося міняти олігархічно-люмпенівську модель взаємин у суспільстві, то нам потрібна не модернізація, а зміна Системи. Саме вона є форпостом рабства. Руйнація цього форпосту звільнить творчу енергію людини, що зробить не потрібним модернізацію. Модернізація стане непотребом, яким вона є у США.
Головне у цьому процесі розуміти, що зміна Системи може відбутися виключно за рахунок мобілізації внутрішніх сил. Так що Євросоюз нам допоможе виключно в модернізації рабства.
Закінчити цей допис хочеться одним цікавим прикладом із власного життя, який, як на мене, дуже влучно розкриває тему. Так склалося, що перші гроші мені довелося заробити у 13 років. Перебуваючи у баби на канікулах, я виявив бажання попрацювати в жнива на току. Батьки були категорично проти, але баба мені посприяла, оскільки у неї був свій бубновий інтерес. Коли всі організаційні питання були вирішені і батьки повернулися до міста, мені було видано спеціальний «пенжачок». «Пенжачок» — це піджак у якому навмисне прорізані кишені. Це зроблено для того або можна було винести з роботи кілька кілограмів зерна у підкладці. Нас на току працювало п’ятеро, і всі мали такий спецодяг. Наприкінці тижня нас зібрав завтоком Яків Сильвестрович аби провести з нами виховну роботу. «Так справи не підуть», — сказав він. Всі чудово розуміли про що йдеться. Найбільше дісталося моєму другану Сергію. Дірява підкладка його «пенжачка» вистелила стежину з зерна від току до його хвіртки, що власне і стало причиною п’ятихвилинки. Але метою розмови було не намагання розказати нам, що красти – це зле. Метою зібрання було донести цільовій аудиторії спеціальний месидж. Яків Сильвестрович дав нам зрозуміти, що ми користуємося старими, дідівськими, так сказати, методами. Нині є інші, сучасні способи виносу зерна з току. По-перше – це робиться у вихідний, коли міліція відпочиває. По-друге, збіжжя набирається у мішок і кладеться в коляску мотоцикла. По-третє вивозиться воно уночі.
Якщо у вас немає мотоцикла, то ви не можете виносити зерно, дав нам зрозуміти наставник. Пропозиція від колег робити те саме «лісапетом» не пройшла. Яків Сильвестрович розклав усе по поличках: «Ви розумієте хлопці, що люди працювали за 200 грамів хліба за трудодень. Ви йдете на обід й несете три «кіла», а потім ввечері ще три. А дехто й п’ять. Це дратує людей». На цьому й порішили: модернізувати підкладки у «пенжачках», а зерно носити лише у вечірній час, коли смеркне.
З того часу минуло 30 літ, і цей епізод мого життя якось затерся. Витяг його з моє пам’яті сучасний політичний дискурс про модернізацію. Мені видається, що коли ми говоримо про модернізацію, то мова якраз йдеться про удосконалення методів корупційної діяльності, для якої необхідно впровадження сучасних технологій. «Лісапети» уже не конають, усе має бути «красіво» і «поївропейськи». Ну що ж, ходімо до Європи, можливо там нам скажуть, що гроші не крадуться, а заробляються.
Анатолій Якименко, для "Хвилі"
