Аби зрозуміти логіку формуваня сьогоднішньої дійсності ми маємо знати, що уявляє собою філософська програма радикального перегляду концепцій сучасності, яку нам пропонує Постмодерн.
Найкраще це можна простежити в працях Жана-Франсуа Ліотара(Jean-François Lyotard; 1924-1998) — французького філософа-постмодерніста, який ввів спеціальний термін "нарратив" та визначив поняття Постмодерну, як кризи метанарративів.
За Ліотаром, основою формою застосування знань є "нарративи" - структури, що характеризують окремий тип дискурсу.
Їх він поділяє на:
1) "Макронарративи" - "великі оповідання", "соціальні міфи", мета яких закріпити панування існуючого устрою, законів, поглядів, моральних норм.
2) "Мікронарративи" - "малі розповіді", що забезпечують цілісність повсякденнного життя людини на рівні окремих спільнот і які не претендують на позиції влади.
Специфіка сьогоднішнього часу, за Ліотаром, полягає у втраті " макро-нарративами" своєї сили. В своїй праці "Стан Постмодерну" він стверджує, що наш час відмічений скепсисом до всіх грандіозиних, масштабних доктрин та філософій, будь-то релігія, історичний прогрес, пізнання все наукою чи можливість абсолютної свободи.
Ми в все це вже давно не віримо і на особистому рівні прагнемо різності бажань, вірувань та поглядів. Тому сьогодення характеризується такою великою кількістю "мікро-нарративів".
Це пов'язано з тим, що "макро-нарративи" є постійними "великими оповіданнями", але в різних варіаціях, з різними діючими особами. Але суть їх залишається тією ж самою. В історії не відбулося жодних змін, щодо "звільнення людини", - лише таке собі "перевидання" ірраціональних міфів, метафізики, забобонів, табу. Прогрес замінив Бога - людиною, віру - розумом, богослов'я - наукою, ієрархію - демократією і т.д. і т.п.
Натомість залишив авторитарність та деспотію щодо меншості, постійне їх подавлення, витеснення та агресію.
Криза цінностей, притаманна в ХХ столітті, (постійна зміна ідеологій, віра в разум, правову свободу, соціальний прогрес) нарешті дала можливість людству відійти від "тотального загального" та "повернутися до самоцінності індивідуального".
Якщо раніше універсальність була необхідною умовою етичних суджень, то сьогодні етична поведінка, нарешті, вже позбавлена абстрактної концептуальності - з'являється логіка диференціацій.
Відбувається автономія "морального закону", що відображається у відмові від спекулятивної філософії Геґеля та перехід до метафізики Канта.
Віднині нові етичні визначення можливі тільки в "мікро-нарративах", які виражатимуться у вітґенштейнівському понятті "мовні ігри", тобто, як множинність спільних значень окремих систем, від яких ці значення походять та циркулюють.
Тому сьогоднішнім завданям, за Ліотаром, є не пошук єдиної "універсальної мови", що веде до насильницької уніфікації можинності, в єдине "колективне тіло" соціуму, а саме збереження цієї різності - підтримка "мовних ігор", повна тотожність яких, за різності мети та стратегій є неможливою.
Коротше - Ліотар пропонує повністю зламати "метанарратив" через "легалізацію та зрівняння в правах" всіх "мікро-нарративів", особливо тих, які раніше подавлялися - "вивільнити" всі види перверсій, шизофренії, гендерності та ін.
Що ми і бачимо в дійсності.
