Марія СТЕФ’ЮК: «Про друге запрошення до «Ла Скала» я дізналася через 10 років»

 

Марія СТЕФ’ЮК: «Про друге запрошення до «Ла Скала»  я дізналася через 10 років»

Народна артистка України 
Марія СТЕФ’ЮК

 

Свій 65-й день народження визначна українська співачка світового рівня Марія Стеф’юк сьогодні відзначає на Івано-Франківщині, в рідному селі Рожнів Косівського району. Спершу відвідає могили батьків. А потім радітиме за святковим столом у дворі, де з’явилася на світ, родичам та всім, хто прийде її привітати. По дорозі від свого карпатського дитинства до цього ювілею славетна артистка з найвищими званнями й нагородами не розгубила ні зворушливої щирості й безпосередності, ні чуйності, з якою не минала біди й негаразди дуже багатьох людей, ні трепетної молитви до Мистецтва й любові до своїх глядачів. А за кілька днів до ювілейної дати Марія Юріївна відповіла на запитання «УК».

—  Пані Маріє, яка місцина у Рожнові так кличе вас до себе, як жодна у світі?

— Хата в обійсті рідної сестри Ганни неподалік її нового будинку, збудована за давнім гуцульським способом, де стіни, наче пліт, обмазані спеціальною глиною. У ній три крихітних кімнати і маленька веранда. Вона дуже стара, але нам дорога. Бо там народилися мій дід, мама, я, сестра і навіть племінник.

В окремій кімнатці спала бабуся. Вона з роду письменника Марка Черемшини, із сім’ї, де було дванадцятеро дітей. Стала в цій хаті господинею у 15 літ, коли вийшла заміж за нашого діда, на 34 роки старшого. Як її за нього віддали? Зібралися за столом і кажуть: ну що, Євдокіє, мусиш іти. Бо там є грунт, є ложка і миска, він удівець, без дітей. Дід Василь, дуже вродливий чоловік, коли її побачив, закохався одразу, а красуня Євдокія полюбила його пізніше. Настільки толерантний, делікатний, він так її оберігав. Через півроку після одруження навчив варити їсти, пекти хліб. Казав: міси тісто, доки не капатиме зі стріхи. Бабця розповідала мені: мішу, мішу, поглядаю на стріху, а на ній жодної краплі, надворі сонце. А дід мав на увазі — доки виступить піт на її чолі…

Перше, що подарував юній дружині, — парасолю. Вона спитала: «Це що таке довге й чорне?». А він: «Як пастимеш корову і йтиме дощ, то прикриєшся, щоб не намокла». Це було на той час дивом на все село.

Їхній син загинув у перший день війни при бомбардуванні. Доньку, мою маму, забрали до Німеччини. Дід, не дочекавшись її звідти, помер. Бабуся дуже молодою лишилася вдовою.

—  Коли мама побачила вас у театрі?

— Приїхала на першу мою виставу — прем’єру «Травіати» Верді. Євгенія Мірошниченко дуже заопікувалася нею, завела в директорську ложу. Я на сцені в парику, у сукні з глибоким декольте. «Маріє Василівно, це ж ваша доця», — вказала Євгенія Семенівна. А вона: «Боже, до чого дожилася…». Але слухала мене, затамувавши подих. І так плакала, коли я в кінці вмирала...

Усі згадують розкішні гуцульські пісні і шикарний мамин голос, коли я отримала Шевченківську премію і влаштувала вечір для найближчих друзів. Який мала успіх, як їй аплодували! Повернулася в село неймовірно щасливою. Хто не прийде з її подружок, а вона: «У Києві кругом мене співаки, диригенти, великі люди, а я собі думаю: а таки заспіваю!». Розказувала з таким захватом, що й забула, що то був вечір, присвячений мені. А насправді — і їй. Тому що вона мене породила, виховала й дала дуже багато. Мої батьки після роботи бігали до клубу на репетиції, співали там вечорами, грали у виставах. Мама, бухгалтер у колгоспі, потім продавець, хотіла стати співачкою. І чимало доклала зусиль, щоб її мрія здійснилася в мені. Була мудрою жінкою-філософом. Я по телефону питала: «Мамо, як ви жиєте?». А вона: «Тручію світ наперед себе». Тобто штовхаю світ поперед себе.

—  Які найпрекрасніші слова чули про свою творчість від визначних людей і незнаменитих?

— Їх було немало, та повторювати якось нескромно.

—  Та це ж я вас про це прошу, згадайте деякі.

— Співала на репетиції в оперному театрі Новосибірська в «Царевій нареченій» Римського-Корсакова, і раптом великий диригент Ісідор Зак промовив до мене одну тільки фразу: «Господи, звідки взялося це диво?». Це речення від такого чоловіка для мене дуже коштовне, хоч він потім і зауваження висловлював.

А якось у кінці пісні «Чотири воли» в мене зовсім несподівано вихопилося «Йой!», а її слухав у залі Анатолій Кос-Анатольський, це ж його обробка, і зрадів: «Марічко, це геніально, ти — другий композитор». Я потім усе життя співала «волів» з цим «Йой!», хоч у Кос-Анатольського його не було.

Коли закінчили виставу «Ріголетто» Верді в Баку і знову виходили на сцену на аплодисменти публіки, мій партнер, баритон, раптом упав на коліна: «Я співав у цьому театрі 40 років, але такої Джильди ніколи не зустрічав». Він цілував мої руки і плакав. Я такого не чекала й була щасливою.

—  Для мене завжди загадка: як не набридає виходити на сцену в одній ролі багато разів…

— Ніколи не стомлювалася від Верді, Чайковського, Пуччіні, бо вони були великими людьми, торкалися чогось таємничого, неймовірного у творчості. В ній щоразу знаходиш для себе на сцені щось нове, якщо налаштуєш на цю високу хвилю душу. Я мала головні партії в 35 операх, але найчастіше — у «Травіаті», яку дуже люблю, тому що вона не статична, Дюма і Верді зробили в ній драматургію. Проспівала в театрі 120 Віолетт, і кожного разу по-своєму. Спочатку моя Віолетта поставала маленькою, трішки дурненькою, яка нічого не розуміє. Через роки, коли я була розчарованою, зрадженою, — вона теж ставала інакшою. Потім я ще пізнала й пережила щось — і Віолетта вже третя… Що більше років її співала, то ближче вона підходила до образу, який задумав Верді.

 

Та золота пора казкова: коли Марічка Стеф’юк та її сестричка Ганнуся були дітьми і їм здавалося, що мама, тато і бабуся — поруч назавжди. Фото з родинного архіву Марії СТЕФ’ЮК

—  Ви часто народжувалися як особистість: і на сцені, й за інших обставин?

— Мої героїні на сцені вмирали: за 40 років у театрі мала ролі лише трагедійні, крім Розіни із «Севільського цирульника» Россіні. Коли прийшла в оперу, один режисер напучував: «Не переймайся, публіка — дурна, хіба ти не знаєш?». А почув це інший, великий Дмитро Смолич, і заперечив: «Запам’ятайте — публіка дуже розумна». І він правий. Якщо не вкладеш у роль серце, душу — ти перед глядачами нічого не варта. Іноді стоїш за кулісами, зараз маєш співати Лючію Доніцетті. А так хвилюєшся, бувають миті, що ніби зупиняється серце. Але якби хтось у цю хвилину сказав: тут є ще одна Лючія, вже одягнута, ти можеш її не виконувати… Та нізащо!

—  Чи вривалася у вистави за вашої участі інша реальність: хтось забував слова або траплялася ще якась придибенція, а глядачі цього навіть не помічали?

— Не раз. Ми колись співали з Анатолієм Солов’яненком в опері «Манон Леско» Пуччіні й раптом обоє забули фінальну сцену смерті моєї героїні. Він наді мною схиляється, суфлер щось белькоче, але коли хвилюєшся, то нічого не чуєш. Але Володимир Кожухар, який тоді диригував, великий майстер: зупинився, усміхнувся, і ми вийшли зі стресу.

Пам’ятаю, вже немолодою виступала в нашому театрі Олена Образцова. Доспівала до половини одну арію Генделя й каже: перепрошую, я забула текст, давайте спочатку. Це повторилося вдруге, а на третій раз вона промовила: «Пробачте, я цю арію не співатиму, не згадаю слів».

Але буває і навпаки. Боже, якби ви знали, як «навпаки» класно! Коли виходиш — і голос переносить тебе ніби в інший вимір, це невимовна насолода. Я щаслива, що пару разів це пізнала. Не у виставах, у концертах.

—  Що постає в пам’яті при словах «Ла Скала»?

— На гастролях мені зателефонували, що я запрошена в Мілан. Прослухали перед тим 40 сопрано СРСР і вибрали чомусь мене. Я півночі ридала від щастя. У «Ла Скала» від старенького чоловіка, який співав у хорі, дізналася, що стала другою після Соломії Крушельницької українкою, яка вийшла на ту сцену. Він розповів, що Соломія була дуже вродливою, з волоссям нижче колін, з величною поставою.

Повертаючись із «Ла Скала» (тоді було великою честю співати на такій сцені, це нині стало більш звичним), думала, хтось привітає. Приїхала в Москву — проігнорували. У Києві — так само. І в театрі ніхто ніби й не помітив, крім геніальної режисерки Ірини Молостової, яка запропонувала: «Розкажімо щось про «Ла Скала» нашим колегам». Але колеги відмовилися…

Коли знову запросили в «Ла Скала», за мене відповіли, що хворію, а я довідалася про це через 10 років.

—  Чи зустрічали таке, що заздрісна людина хоч в одному випадку стала іншою?

— Ніколи. Моя знайома, не дуже добра людина, тяжко захворіла, я до неї ходила щодня: Бог узяв мене за руку і за його велінням я зробила для неї дуже багато. Вона одужала, та це нічого в ній не змінило.

А щодо колег, то вороги, звісно, в мене були, є і будуть. Моя вчителька, професор консерваторії Наталія Йосипівна Захарченко про таке завжди казала: це все дуже складно, але, відчиняючи двері службового входу, усміхайся й думай: Боже, яка я щаслива! Я йду на репетицію, співатиму у виставі… Але так, щоб це не було просто словами. І мені справді допомагало.

Дуже важливо, щоб добре було в сім’ї. Не кожен чоловік чи жінка витримає біля себе творчу людину: її емоції, нерви, що завгодно. Зовсім мало пар, які прожили вдвох усе життя, тому що любили ще й професію своєї жінки чи чоловіка. Мені на таке, на жаль, не пощастило.

Найбільше в житті зробив для мене, як музикант і товариш, мій концертмейстер Костянтин Фесенко, з яким працювала всі свої 40 творчих років.

—  Для співачки неабияк важливе сценічне вбрання…

— Воно вже багато років від знаної кравчині високого класу Тетяни Іваненко, яка зокрема створила мені дві геніальні сукні. Коли я співала в них в одному із залів Парижа, за кулісами підійшли кутюр’є і спитали, хто в мене дизайнер.

А як було? Я купила на базарі у Львові вишитий пояс за 20 гривень, поточений міллю. Тетяна щось від нього відірвала, щось додала. Вишила в його стилістиці рукави чорної сукні, які світилися, бо вона вплела люрекс. Вийшло щось фантастичне. Потім зробила мені ще одне закарпатське плаття, біле з вишитим рукавом.

Довго була моїм концертним костюмером Розалія Хребтова, колишня балерина з великим кравецьким талантом і відчуттям смаку.

—  Пані Маріє, коли відбудеться в Національній опері ваш творчий вечір з нагоди ювілею?

— Його ніхто не запропонував. У мене цього року останній театральний сезон, просто сказали, що я звільнена. Соломія Крушельницька пішла зі сцени у 47 років. Пояснювала: вже відчула, що і душа не спрацьовує разом із голосом, і серце не хоче його слухатися. Я у прекрасній вокальній формі, можу вийти на сцену з піснею, романсом. Але вже не відповідаю дуже високим канонам опери. Готувала себе до розлуки зі сценою. Та повідомлення про це дуже травмувало. Мабуть, так боляче кожному, хто немало зробив для престижу рідного театру. Якби ж у ньому проводжали артистів по-людському, урочисто, тим самим творчим вечором, про який ви запитали.

Людмила ЯНОВСЬКА, 
«Урядовий кур’єр» 

ДОСЬЄ «УК»

Марія СТЕФ’ЮК. Народилася 1948 року на Івано-Франківщині. Закінчила Київську консерваторію ім. П. І. Чайковського, де викладає сольний спів. Упродовж 40 років — провідна солістка театру, який нині має назву Національна опера України. Лауреат Шевченківської премії. Герой України.


16.07.2013 4111 3
Коментарі (3)

українець! 2013.07.16, 16:40
Марія Стефюк-лице,обличчя і все найкраще,що є на Прикарпатті.Талановита співачка,яку мали б,так подякувати,за її творчість і талант від Бога,але як бачимо наші діпутати,так і не зрозуміли,хто така М,СТЕФЮК,а хто вони?.Ювілей Стефючки мав прогриміти не тільки на всю Україну,а на весь світ,але наша опопзиція думає тільки про одну співачку,яка співає .............ось вам і українці, а також країна-отже боремося!!!!!!!!!!!!!!!тільки ніхто не знає з ким і за ЩО???????????
LM 2013.07.18, 21:56
Стефюк, Сливоцький, гурт Гуцулочки, гурт Опришки.....
віктор 2013.07.23, 03:29
депутати-рагулі доросли до сердючки.До СТЕФЮЧКИ-їм не дорости ніколи. МНОГІЇ ЛІТА шановна пані Марійко!!!
26.06.2025
Олег Головенський

Фіртка вже проаналізувала декларації нардепів, керівників рад, ОВА та голів громад Прикарпаття за 2024 рік. Сьогодні — фінальна частина: декларації керівників правоохоронних органів області.

2208
24.06.2025
Павло Мінка

19 червня 2025 року Івано-Франківська обласна прокуратура повідомила: судитимуть організатора злочинної групи торговців бурштином.

868
21.06.2025
Діана Струк

Нікіта Тітов — художник, плакатист, ілюстратор. Ще кілька десятиліть тому він називав себе «ватніком», а сьогодні його роботи — символи українського спротиву. Його плакати надихають, підтримують і попереджають: Україна — сильна, і вона не зламається.

914
19.06.2025
Катерина Гришко

На початку червня 2025 року провели тендерні конкурси на роботи в навчальних закладах на суму майже 40 мільйонів гривень. Фірми відомі та мають кримінальні справи.  

918 3
16.06.2025
Вікторія Матіїв

Журналістка Фіртки поспілкувалася з керівником Івано-Франківського театру Ростиславом Держипільським, щоб дізнатися, як театр живе і працює під час війни, як народжуються нові вистави, які міжнародні проєкти підтримують українське мистецтво, а також про виклики сучасності і непересічну силу мистецтва в непростий час.

2779 3
14.06.2025
Вікторія Матіїв

Напередодні Всесвітнього дня донора крові Фіртка поцікавилася, скільки прикарпатців регулярно здають кров, яка підготовка й процедура донації, розпитала у лікарки-трансфузіологині Прикарпатського обласного центру служби крові Марти Щирби, як на потреби крові вплинула війна.  

1472

Тема про заборону абортів, яку вчора запустила Івано-Франківська міськрада, не «від добра» і, звісно, "для піару". Якщо "піаром" вважати висловлення консервативної правої традиціоналістської політичної позиції.

326

Ніколи ідіотизм не стає більш очевидним, як у момент, коли починають його зводити у абсолют великі писарі сентиментально-переконливих текстів у редакційних кімнатах центрів, які «творять думки».

654

Глибше за інших пірнули гностики перших століть християнської ери. Вони дійшли принципового висновку: таємниця часу сусідить з таємницею Бога. Сусідить так близько, так щільно й невіддільно, що її пізнання майже напевно відкриває браму Творця, як найбільшої з таємниць.

342

Світ змінився до невпізнаваності зі стрімким розвитком технологій ми наче живемо у майбутньому. І водночас існують традиції, яким сотні років. Одна з таких  релігійних традицій — це шанування мощей святих у християнстві.

1014
26.06.2025

Мер зазначив, що це приватний бізнес, а тому місто не видає земельні ділянки чи майно для таких закладів.

2057
19.06.2025

Станом на 1 червня 2025 року на Івано-Франківщині зареєстрували 901 фермерське господарство. Загальна площа сільськогосподарських угідь у їх власності та користуванні становить 40 тисяч гектарів.  

1079
12.06.2025

Все більше людей відмовляються від дієт і переходять до інтуїтивного харчування — підходу, що вчить слухати тіло, а не рахувати калорії.  

803
27.06.2025

Сьогодні, 27 червня, віряни відзначають свято Найсолодшого Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа – Людинолюбця.  

304
24.06.2025

Один чоловік ходив по окрузі, проклинаючи священика та розповсюджуючи про нього по всій парафії брехливі, злісні чутки.

14983
20.06.2025

Священник розповів про ставлення Церкви до дошлюбних статевих стосунків. 

7297
16.06.2025

У селі Гошів, що на Івано-Франківщині, на Ясній Горі розташований монастир Чину святого Василія Великого. Зокрема, на дзвіниці Гошівського монастиря знаходиться один з чотирьох карильйонів України.  

733
26.06.2025

Роботи Нікіти Тітова стали символами українського спротиву. Його плакати підтримують, надихають і говорять мовою, яка зрозуміла кожному. Та попри публічне визнання, автор часто стикається з піратством власних робіт.  

286
26.06.2025

Рішення саміту НАТО, ухвалене у Гаазі за підтримки президента США Дональда Трампа, підтверджує статус росії як спільної загрози для всього Альянсу.  

198
23.06.2025

Прем’єр-міністр Британії Кір Стармер заявив, що ядерна програма Ірану — серйозна загроза, а США вжили заходів для усунення цієї загрози.  

294
19.06.2025

Депутати Верховної ради України 18 червня 2025 року підтримали в цілому законопроєкт № 11469 про множинне громадянство.   

577
18.06.2025

Україна готується до виборів після завершення воєнного стану, але це будуть не звичайні, а унікальні вибори, які потребуватимуть окремого закону.  

1034