45 років тому на Прикарпатті пройшла катастрофічна повінь, яка знесла всі збудовані на гірських річках малі гідроелектростанції.
Люди споконвіку селяться біля річок, але досі не навчилися з ними співіснувати без взаємної шкоди. Оселившись біля ріки, вони починають з’єднувати береги мостами, укріплювати їх дамбами, вибирати з русла ріки гравій, пісок і камінь, забруднювати її відходами та захаращувати різним непотребом. Ріка натомість рве греблі, руйнує дамби, згризає береги, виходить на старі річища, якими не текла, мабуть, сотні років, розливається повінню по городах і садах і, топить хати, худобу, людей…
Великі повені на Прикарпатті траплялися завжди. Літопис Руський зберіг згадку про найдавніший великий потоп у Галичі 1164 року, коли “од сильного дощу в один день і в ніч із Дністра несподівано пішла велика вода на оболонь і дійшла аж до Бикового болота, і потопила більше трьохсот чоловіка, що пішли були з сіллю із Удеча. І багатьох людей знімали з дерев, і вози, що їх вода була повикидала, а багато інших потопилося…”.
До речі, повінь 1164 року вкладається у той приблизно 40-річний цикл, який простежується за останніми офіційно задокументованими і найбільш руйнівними повенями 1927, 1969 і 2008 років. На жаль, наразі неможливо виявити якусь стійку закономірність таких стихійних процесів і передбачити, де й коли наступного разу ріки розіллються до катастрофічних масштабів.
Підкорювачі природи
…Мабуть, коли в повоєнних 1940-х роках в Українських Карпатах почали активно будувати малі гідроелектростанції на гірських річках, щоби забезпечити новостворені радянські колгоспи дешевою електроенергією, ніхто не гадав, що мине лише 20 років, і всі ті гідроспоруди й електрогенератори змиє велика вода. У той час радянські підкорювачі природи дивилися на карпатські ріки, як писала єдина тоді на Станіславщині офіційна обласна газета «Прикарпатська правда», «не як на руйнівника, а як на велику силу, яку вони повинні примусити діяти на благо трудящих».
Таке примушування гірських річок до блага велося з радянським розмахом. Лише 1946 року було намічене будівництво "десяти малих електростанцій: 7 – на гідроенергії, 3 – теплових". Гідроелектростанції планували збудувати "в селах Устє, Княже, Заваллє Снятинського району, в селі Ілинці Заболотівського району, селі Рожнів Кутського району, селі Нижній Вербіж Косівського району та селищі Жаб'є".Будівництво теплових електростанцій намітили в селах Фільварковий Кут, в Обертині та Семаківцях.
Іноді облаштування міні-ГЕС обмежувалося встановленням електрогенератора на діючому млині, як це зробили, скажімо, в селі Липиця Верхня (тепер – Рогатинський район). У такому випадку електрики вистачало на освітлення якоїсь однієї громадської споруди та кількох прилеглих будинків. Але часто для виробництва електроенергії облаштовували греблю, у відповідній споруді встановлювали турбіну.
"В селі Мізунь Старий, Вигідського району, закінчується будівництво електростанції, – писала у 1946 році газета. – Вже закінчено побудову приміщень, встановлено турбіну, інше необхідне устаткування, збудовано греблю. Зараз ведуться роботи по підвищенню берегів проритого каналу, встановлюється генератор. Електростанція забезпечуватиме електрострумом не тільки Мізунь Старий, а й одне з сусідніх сіл".
Запуски нових електростанцій, які запалювали в прикарпатських селах сотні «лампочок Ілліча», було заведено приурочувати до якихось визначних подій радянського життя. Скажімо, у селі Завалля відкриття електростанції відбулося напередодні виборів до Верховної Ради СРСР. А в селі Рибному Кутського району запуск ГЕС потужністю 65 кіловат приурочили «до 31-х роковин Великої Жовтневої революції». Тутешня мініелектростанція забезпечила освітлення колгоспних будівель, приміщення сільської ради, школи, медпункту, клубу. Окрім того, як писала газета, «в артільному зерносховищі запрацював електромотор».
Але не скрізь будівництво міні-ГЕС споруджували без проблем. У селі Рожневі того ж таки Кутського району трапилася заминка. «Колгоспники нашого села провели канал, очистили русло, виконали бетонні роботи, – писали у «Прикарпатській правді» голова Рожнівської сільської ради М.Данилюк та голова міжколгоспної ради Ф. Ропар. – Але далі цього справа не пішла. Спеціалісти контори (колгоспи укладали угод на будівництво міні-ГЕС із обласною конторою «Сільелектро» – авт.) не виконали своїх зобов’язань. Вони виїхали до Станіслава, не закінчивши робіт і не здавши електростанцію в експлуатацію. Контора зобов’язалась поставити турбіну та генератор на 50 кіловат. Спеціалісти встановили турбіну, не врахувавши потужність ріки, а генератора не встановлювали зовсім. Крім того, досі не виплачена зарплата теслярам, зайнятим на будівництві, хоч кошти на це контора одержала ще в жовтні минулого року».
Велика вода 1969 року
Але з плином часу потреба в електроенергії, генерованій малими карпатськими ГЕС звелася до мінімуму. 1969 року завершували будову Бурштинської теплоелектростанції, сумарна потужність якої мала сягнути захмарних 2,2 мільйонів кіловат.
Разом із тим на початку 1969 року державні проектні організації УРСР розробили схему використання водних і земельних ресурсів на найближчі 20 років. Вона, зокрема, передбачала проведення берегоукріплювальних і реґуляційних робіт на гірських річках. Для виконання цих завдань на Івано-Франківщині створили нове спеціалізоване будівельне управління – пересувну механізовану колону 118 тресту «Прикарпаттяводбуд».
«Будівництво водойм у верхів’ях гірських річок комплексного призначення матиме вирішальне значення в справі зменшення інтенсивності повеней, – зазначив у дописі до «Прикарпатської правди» начальник обласного управління меліорації і водних ресурсів Л.Соловейко. –Передбачається, що здійснення плану регулювання гірських річок почнеться в наступній п’ятирічці».
Тодішній керівник облводгоспу прозвітував про 3 млн. крб., витрачених у 1966-1968 роках на берегоукріплювальні роботи і повідомив, що на 1969 рік передбачено використати ще півтора мільйона. Але на такі оптимістичні та далекосяжні плани вже у червні 1969 року непередбачувана стихія відповіла несподівано потужним ударом. Упродовж кількох червневих днів не переставав дощ. Ріки переповнилися водою, почалася катастрофічна повінь. Для боротьби з наслідками стихії в області створили надзвичайну комісію. Вона звернулася через газету до мешканців Івано-Франківщини із закликом«проявляти організованість, спокій і витримку, беззастережно виконувати всі розпорядження представників влади».
Відразу після повені обласна газета опублікувала міркування начальника Івано-Франківського управління експлуатації осушувальних систем і гірських річок Л.Фуровича. Причини катастрофічних наслідків повені він вбачав насамперед у відсутності насаджених на берегах верболозів. «Поки буде створено спеціальний трест чи інша організація, яка регулюватиме рівень води у ріках і вестиме інші роботи, ми повинні вже тепер громадськими зусиллями одягати береги у зелені вінки верболозів та чагарників, - закликав управлінець. – Якби у селі Вікторові Галицького району не нищили дерев на луках, то маленька Луквиця не рвала би крутих берегів».
Про розмір завданих збитків тогочасна радянська преса інформувала дуже завуальовано, не називаючи конкретних цифр. Але достеменно відомо, що з 16 міні-ГЕС, які існували тоді на Івано-Франківщині, під натиском повені не вистояла жодна.
Добре забуте старе
Коли вартість електроенергії, виробленої на радянських підприємствах-гігантах, перестала бути копійчаною, ідею підкорення енергії карпатських річок спробували відродити. У 1990-х роках цим питанням зайнялися науковці кафедри екології Івано-Франківського технічного університету нафти та газу. Зокрема, викладач цієї кафедри Ярослава Коробейникова, досліджуючи гірські річки Долинського району (Свіча, Сукіль, Мізунька), дійшла висновку, що будувати міні-ГЕС тут можна й потрібно.
"У Центральній Європі, скажімо, в Чехії, Польщі, Румунії, уже давно навчилися використовувати енергопотенціал гірських річок, –арґументувала Я.Коробейникова свою позицію. – Я не хочу говорити, що такі електростанції на гірських річках є порятунком для енергетики. Але це спосіб забезпечити електроенергією невеликі об'єкти у віддалених гірських районах, не завдаючи при цьому шкоди довкіллю".
Ярослава Коробейникова вважала, що для гірських районів були би вигідними бездамбові гідроенергетичні споруди – так звані поплавкові установки (проект однієї з них свого часу розробив Рівненський інститут водного господарства), які працюють виключно на енергії потоку ріки. На її думку, такі гідроелектростанції могли би не лише стати джерелом електроенергії для невеликих гірських ферм, віддалених присілків чи туристичних осередків, але й органічно вписатися в карпатський краєвид.
За підрахунками науковців, стрімкі потоки карпатських рік спроможні забезпечити потреби регіону в електроенергії десь на 15%.
2007 року спроби освоїти енергію карпатських річок збіглися з бажанням заробити на відшкодуванні вартості електроенергії за т. званим «зеленим тарифом». Обласна влада почала перемови з інвесторами, створили робочу групу, якій доручили обстежити місця, де колись функціонували малі ГЕС, і розробити нове техніко-економічне обґрунтування для їх відновлення.
Використовувати енергію карпатських річок планували у двох варіантах. Перший передбачав існування якогось власника, зацікавленого в дешевій енергії для власних потреб – скажімо, для електропостачання приватних пансіонатів, туристичних комплексів тощо. Інший варіант – це той шлях, яким пішли у Снятині, де вже працює відновлена ГЕС, а вироблену електроенергію продаєть у мережу.
Але, коли дійшло до реалізації цього проекту, будівництво міні-ГЕС на карпатських річках наштовхнулося на опір екологічних організацій і місцевих громад.
Екологи проти
На переконання екологів, спорудження малих ГЕС на гірських річках призведе до повного вимирання карпатської форелі, затоплення порогів вище греблі й обміління річища нижче за течією. Це знищить туристичний потенціал у тій місцевості, де будуватимуть міні-ГЕС, і позбавить місцеве населення можливості заробляти на туризмі.
«Міні-ГЕС кардинально не вирішують жодної з найгостріших проблем місцевих громад – не буде ні енергонезалежності, ні роботи, бо на зданих в експлуатацію станціях з’являється всього по кілька нових робочих місць, ні підвищення рівня добробуту і достатку горян, - стверджує один із активістів-екологів Петро Тєстов на своїй сторінці у «Фейсбук». – Вся їхня економічна ефективність і рентабельність тримається на корупційно високому розмірі «зеленого тарифу» – ці гроші власникам міні-ГЕС платить держпідприємство «Енергоринок» з бюджетних грошей. Тобто за рахунок пересічних платників податків».
До речі, 20 травня цього року, коли закінчується заборона на господарську діяльність в річищах через нерестовий період, важка будівельна техніка знову почне роботу на карпатських річках. У цей день активісти екологічних організацій планують чергову акцію протесту проти будівництва міні-ГЕС у Карпатах. Але навіть якщо до їхньої думки не дослухаються, своє слово вкотре може сказати непередбачувана стихія.
Еколог ГО “Наш Дім” Володимир Красноштанов скептично оцінює намагання людини «навчити» природу, як їй поводитися, вказуючи, зокрема, де і як мають текти річки. Особливо тепер, в умовах як ніколи відчутних кліматичних змін.
“Колись на Прикарпатті було два паводки: весняний та осінній, тепер осінь суха, і це очевидна ознака кліматичних змін, – стверджує еколог. –Якщо не можемо передбачити, як буде змінюватися природа, коли розливатимуться ріки, нема потреби знову будувати греблі. Нам треба відселити людей і дати воді більшу волю, інакше вона й надалі буде забирати будинки, греблі, бюджетні кошти”.
Як зауважує еколог, проблеми з повенями почалися тоді, коли людина прийшла в річище, яким ріка текла споконвіку, зі своїми будинками, греблями та мостами. “У радянський час намагалися захистити греблями все і вся, – пригадував п. Володимир. – Екстенсивний розвиток сільського господарства спонукав будувати греблі, щоби зберегти угіддя і вирощувати урожай. Тепер в Україні є надлишок орної землі, який потрібно вивести з обороту. На Івано-Франківщині поля заростають бур’янами і навіть чагарниками. Невже ми не можемо дати людям землю за межами зони затоплення? А небезпечну зону заліснити чи перетворити на луки для пасовища. Але органи місцевого самоврядування не бажають віддавати навіть цих малоцінних земель на зарінках. Землю, яка вже фактично стала товаром, бережуть для того, щоб її продати. Тоді поставлять там будинок і будуть захищати його греблею від великої води, яка рано чи пізно знову сюди прийде”.
