Я не дуже люблю драматичні театри. Ну не те що не люблю – просто засинаю на виставах (яка ганьба). Зовсім інша справа – театри музичні: коли із оркестрової ями потужною луною гуркотить музика – тобі робиться не до сну. А ще такі театри розміщуються, як правило, у спеціальних приміщеннях, які мають гарну акустику. Приміщення ці, майже завжди, гарно оздоблені і декоровані – глядач-слухач повинен отримувати повну естетичну насолоду… і отримує. Тому у музичних театрах я не сплю (хіба що щось тихе нудне гратиме).
Найвищим рівнем музичних театрів є оперні. Такі театри можуть дозволити собі лише великі міста (як в прямому, так і в переносному сенсі). В Україні оперних театрів лише шість (чи може аж шість): в Києві, Одесі, Львові, Донецьку, Харкові і Дніпропетровську. Мені було цікаво визначити серед них найкращий. Звичайно це суб’єктивна оцінка, але для мене вона важлива. Отже найгіршим у цій шістці є Дніпропетровський – ну який це оперний театр? Архітектори взагалі хоч щось у голові мали, коли зводили таке одоробло? На п’ятому місці Харківський. Теж не ахти яка будівля (практично нічим не відрізняється від Черкаського краєзнавчого музею, хіба що розмірами), але однозначно гарніша за Дніпропетровський. Харків’яни інколи називають свою оперу авіаносцем – дійсно схоже. Ну і Донецький четвертий (хоч і хотілося б мені зсунути його на останнє місце, але справедливість передусім). Будівля Донецького оперного театру витримана в дусі архітектурних еталонів радянської епохи – це сталінський ампір – єдиний радянський стиль, який заслуговує на повагу. Донецький театр великий і красивий (хоч із головного фасаду він більше схожий на вокзал), але йому звичайно далеко до трьох головних оперних театрів країни.
Із першої трійки на третє місце поставлю Одеський. Знаю, що на мене будуть плюватися, тому що багато хто (наприклад, усі одесити) вважає його чи не кращим у світі. Але мені він здається якимось приземкуватим. Ну виходиш до головного фасаду й бачиш двоповерхову будівлю, яка нижча від сусіднього, досить стандартного (як для 19 століття) чотириповерхового будинку. Та театр повинен височіти над усім. І дарма, що коли виходиш на площу, праворуч від театру – бачиш що він дійсно велетенський і височіє над усіма навколишніми будівлями, але перше враження усе псує. Тому третє місце.
А от віддати першість Київському або Львівському - для мене це вже дійсно складна задача. І нехай Київський більший (1650, проти 1200 глядачів), але ж він і має бути більшим, тому що і мешканців у Києві більше. Київський і рідніший якийсь – все ж не чужа я для столиці людина, але все ж першість мабуть віддам Львівському (і повірте, я зовсім не фанат Лемберга-Леополіса, на кшталт більшості українських туристів-ентузіастів) – просто Львівська опера значно більш казкова. Скульптури, декор, барельєфи, розписи… Ставлю на перше місце за скульптури і за купол. Люблю я куполи. Вони завжди підкреслюють велич споруди. А ще, пригадайте який театр зображено на українських грошах? (на купюрі у 20 грн) Але нагадаю – це все дуже суб’єктивно.
Дорога до Опери
Театральне мистецтво тривалий час було чимось далеким і незрозумілим для Львова, який у кінці 18-го та у 19-му столітті називався Лембергом і був столицею австро-угорської провінції Галичини та Лодомерії. Але мандрівні театральні трупи все частіше давали вистави для львів’ян, і ті захотіли мати власний театр. Для перших власних театральних труп, які організовувались переважно на кілька років (не більше) використовували будівлі, які мали великі зали. Це були навчальні заклади, наприклад єзуїтський колегіум. Трохи згодом театр був організований у великому дерев’яному будинку, який стояв у центрі міста. Раніше його використовували чи то для житла, чи як склад, але для театру його перебудували, влаштувавши партер із галереєю, два яруси й ложі. У 1783 році цей театр розібрали.
У Львові були заможні люди, які переймалися театральним майбутнім міста. Так на кошти графа Станіслава Скарбека у 1842 році постав театр, який нині є драматичним імені Заньковецької. Але це було не те. Львів заслуговував на значно більший рівень. Тому можна вважати, що майже усе 19-те століття Львів залишався без театру. То коштів не вистачало на будівництво, то архітектора не було, то особливого бажання. Та і місця для такої великої будівлі знайти не могли – у центрі Львова вже давно все було забудоване. Щоб будувати щось нове, потрібно було руйнувати старе, а це вже коштувало зовсім по іншому.
Все ж на кінець 19 століття у міської влади з’явилося і бажання і гроші. Було оголошено конкурс на кращий проект театру. Його виграв директор Львівської художньо-промислової школи Зигмундт Горголевський. Пізніше він став одним із найвідоміших у Польщі архітекторів, але в період будівництва театру його мало знали.
Найпершим питанням було – де будувати? Коштів, щоб викупити велику ділянку у центрі міста міська влада не мала. Але Горголевський знайшов вихід – він запропонував звести будівлю над схованою у колектори Полтвою – бідолашною львівською річкою. На адресу архітектора полетіли критичні зауваження – мовляв, вологий грунт не витримає вагу величезної будівлі. Але Горголевський переконав владу й почав будівництво.
Зигмунт Горголевський сам керував більшістю земляних та будівельних робіт. Полтву одягли у додаткові бетонні перекриття, влаштували потужний кам’яний фундамент обнесений системою дренажних труб. На фундаменті до 1900 року (розпочалося будівництво у 1897 році) виросла прекрасна цегляна будівля нового міського театру. У будівництві Горголевський використав модні у той час у Європі псевдоренесанс та необароко (одним словом історизм).
Слід зазначити, що величезну роботу із влаштування унікального фундаменту театру зробив професор Львівської політехніки Ян Богуцький.
20 століття і сьогодення
Львів’яни не могли налюбуватись на свій новий театр. А Горголевський став найпопулярнішим архітектором Львова. Але щось він не дорахував, тому що у 1901 році будівля почала просідати. З’явилися тріщини у стінах. Це була катастрофа. Горголевський не знав що робити… Щоправда, у тому ж році просідання зупинилося.
У 1903 році Горголевський помер. Офіційною причиною смерті став параліч аорти серця. Львів’яни не вірили цьому, й казали, що архітектор наклав на себе руки, через просідання театру. Хто його зна, може й так. Похований метр на Личаківському цвинтарі.
У 1934 році театр, який називався тоді Великим міським, було зачинено через фінансову кризу. З приходом радянської влади (у 1939 році) театр знову відкрили. Його назвали Львівським державним театром опери та балету. В німецький період театр не закривався – німці теж видно полюбляли оперу.
В післявоєнний період театру було присвоєно ім’я Івана Франка, але у 2000 році, після ремонту, перейменували у Соломії Крушельницької (мені Франко більше подобається).
Будівля театру займає площу 45 на 95 метрів і здіймається над усією забудовою центра. Оздоблення театру просто помпезне, як ззовні, так і всередині. Зал вміщує 1200 глядачів. Але я не буду детально описувати споруду. Це треба бачити. Такими будівлями могли б гордитися навіть Італія з Францією та Британією, а Україна має бути вдвічі горда за те, що поляки залишили їй таке надбання (і не подумайте що я дуже люблю поляків, хіба що трохи більше ніж росіян, але правди ніде діти – поляки залишили українцям).
Якщо ви не маєте часу сходити на виставу у Львівську оперу, можете піти на екскурсію – щодня з 14-30 до 16-00 за символічну плату до театру пускають усіх бажаючих. Але, на жаль, освітлення в цей час вмикається недостатньо для якісних фоток без штатива, тому зал я сфотографувати так і не зміг. Але і без нього там є що пофотографувати – це ж не театр, це палац короля Людовика Чотирнадцятого.
Текст та фото Романа Маленкова
Останні два фото взято звідси: Туристичний портал "Екскурсія"
