"Донбасс Донбасский!" Цей напис на стіні одного з будинків, здається в Дружківці, різко виділявся з-поміж інших зразків політичного графіті в Донецькій області. Побачив таке гасло тільки раз. Хоча, мабуть, воно найточніше відбиває настрій тамтешніх жителів.
"Те, що між нами, — стіна?"
Роздовбані автобусні зупинки розфарбовані в кольори т.зв. ДНР (Донецької народної республіки) і прикрашені закличним "Донбасс вставай!". Начертане на похмурому паркані героїчне "Свободу Губареву (арештованому "народному губернатору" Донеччини. — Прим. авт.) и патриотам!" різко відтіняється приземленим "Свалка мусора запрещена". "Донецк — Русь!" сусідить із "Донбасс — это Украина", "Донбасс против федерастов" — із "Фашизм не пройдет!". Тризуб на шкільному паркані в Краматорську — за кількасот метрів від розпоротого навпіл білборда "Страна едина, нация неделима". У невеликих містечках можна зустріти не тільки "Яценюк г…н", а й "Путин х… о". Одне слово, повний плюралізм думок, хоча антиукраїнського в "наскельній" творчості все ж таки трохи більше, ніж проукраїнського.
Стіни воюють. Ті, хто живе за ними, у масі своїй, воювати не хочуть. В українських військових бачать не захисників, а загрозу своїй безпеці ("Хай ідуть звідси, самі розберемося!" "Навіщо ці танки, в нас стріляти? За що?"). Десантників і гвардійців періодично бачать і рефлекторно бояться. Як небезпечних чужинців. У російських військових загрози не бачать ("Вони в нас стріляти нас не будуть!" Вони ж брати!", "Ну й що, прийдуть і підуть!", "Вони що, Донбас будуть завойовувати? Та ніколи!"), тому що їх ніби й не бачать. Побачити вояків сусідньої країни в озброєних людях, які затишно розташувалися в Слов'янську і облаштувалися в краматорській мерії, не хочуть ("Та ну, це наші!", "Це вам у Києві мізки промили!"). Самі зізнаються, що дивляться, практично, виключно російське ТБ, але при цьому охоче критикують українське ТБ, якого не дивляться. Сміливо видають за особисто бачене те, що, як виявляється потім, почули від когось ("Розстріляли сім'ю на блок-посту…", "Пограбували начисто…", "Так, вони там усі обкурені, ці гвардійці…", "Правий сектор у Слов'янську вбиває жінок…", "Мені друг розповідав, він брехати не буде…"). Скаржаться, що "Донбас не чують", але при цьому в суперечках воліють не чути аргументів, які не вписуються в їхнє розуміння того, що відбувається. Мова, звісно, не про всіх. Кажу про більшість із особисто побачених і почутих під час нетривалого відрядження на Донеччину.
Я поїхав туди не по новини, не по одкровення. За два дні відповідей не знайдеш, усього не побачиш, усіх не зрозумієш, нікого не переконаєш. Швидше, вирушив за відчуттями.
Подивитися, подихати, послухати, увібрати. "Це той самий Майдан, але з іншими гаслами…" Так чи ні? Бодай на рівні вражень…
Хоча ні, трохи покривив душею. На одне запитання хотілося отримати щось на кшталт версії відповіді. "Де починається Батьківщина?" Не таке вже й просте запитання, до речі. Запитував різних знайомих, чи готові вони захищати Вітчизну. Присутність агресора в якому саме місці викличе бажання змінити диван на окоп. Звісно, у відповідях фігурували рідні краї. Цілком природно, Київ. Ще — Чернігів, Вінниця, рідко — Харків. Донбас не згадувався жодного разу. Може, дарма?
"Віз недавно одного. Сказав, що з Білої Церкви. Каже, приїхав Україну захищати". У словах літнього таксиста не було ні осуду, ні схвалення. Швидше, невирішені сумніви.
Мир ленінам,
війна палацам
Кафе на краматорській вулиці з пафосною назвою "Дворцовая", що логічно впирається у вулицю імені XIX партз'їзду. Три манірні фарбовані блондинки бальзаківського віку під пиво ліниво обговорюють останні політичні події. Зокрема, можливий завтрашній штурм сусіднього Слов'янська. (Наступного дня в Слов'янську справді о почнеться заваруха. І я досі не знаю: чи то в Краматорську добре працює вулична розвідка, чи то в державі погано працює контррозвідка). "Скільки вже ця війна, я ще жодного танка не бачила…", — скаржиться одна з дам. "Це були не танки, а БМД. Бойові машини десанту…", — повчально відповідає інша.
Специфічна військова лексика активно й непомітно стає загальновживаною. Тамтешні знайомі стверджують: словами й словосполученнями на кшталт АТО, ДШБ або "АК сотої серії" користуються не тільки мужики з армійським минулим, а й тітки в касах на автовокзалах, офіціантки в придорожніх генделиках і провідниці в поїзді "Донецьк—Київ". Не здивуюся, якщо в недалекому майбутньому жителі Донбасу навчаться на слух відрізняти "корову" Мі-8 від "крокодила" Мі-24.
Слово "війна" вживається нечасто, і не зовсім до речі. Під ним розуміють увесь масив нинішніх різнокаліберних неприємностей. Наприклад, блок-пости. "Офіційні", з бетонними блоками (куди ночами влітають машини, не очікуючи підступу) та нудьгуючими міліціонерами в брониках та з АКСУ. І "сепаратистські", як правило, досить потішні, інколи з безглуздо накиданих покришок, прикрашені різнобарвними прапорами. На одному налічив їх півтора десятка (російські триколори, прапори ДНР, "штандарти" Донецької області, інших ідентифікувати не зміг). Людей на цьому "блоці" було значно менше, ніж прапорів. Парочка мужиків з сигаретами, у світоловідбиваючих жилетах і спортивних штанях — видовище досить колоритне, але не надто вражаюче. Хоча є "точки" й жорсткіші. З рішуче налаштованими хлопцями з мисливськими рушницями, притороченими до рюкзаків, біля розбитих уздовж доріг наметів.
"Війна" — це і пролітаючі винищувачі, і пурхаючі "вертушки", і захоплені БМД, і стрілянина в Слов'янську, і вибухи в районі краматорського аеродрому. І захоплені адмінбудівлі. І вже модний камуфляж. І військові, які зовні безглуздо снують місцевими дорогами. Несподівано з'являючись і швидко зникаючи. Що тільки посилює роздратування одних і паніку інших.
А ще "війна" — це зростання цін, закриття підприємств, дедалі сильніша тривога. І у всьому цьому заведено звинувачувати Київ. Абстрактний Київ, який "до нас лізе" і "нас не чує".
Суперечності між дуже популярною тезою "нас не чують" і досить популярним "не лізьте сюди, без вас розберемося" більшість місцевих, здається, не відчуває. Тут багато готових розмовляти й навіть сперечатися, але небагато готових слухати.
Деякі тенденції, означені в соцдослідженні КМІС, проведеному з ініціативи DT.UA й опублікованому в попередньому числі нашого тижневика, знайшли нерепрезентативне, але цілком чітке підтвердження.
"Ціни на бензин піднялися. Ціни на газ піднялися. Шахти закриваються. Чому Київ за нас вирішує?", — обурюється колишній десантник, а нині шахтар у камуфляжі "береза" на блок-посту під прапором ДНР поблизу Красноармійська. Теза про те, що адресатом обвинувачень мають бути не так Турчинов з Яценюком, як Янукович з Азаровим, не приймається ним і його соратниками. "Вони легітимні, а це — хунта". Під час палкої нетривалої дискусії з'ясовується, що не тільки до "свого" президента, а й до "свого" мера є розлогий список претензій. Але. "Дайте нам вибрати своїх, ми їх виберемо і будемо їх контролювати. Ми їм грабувати й будувати палаци не дозволимо". Запитання, що заважало "їх", "своїх", контролювати досі, зависає в повітрі. Пізніше житель Красноармійська розповість, що недавно без роботи справді залишилося близько 3 тисяч місцевих шахтарів. За його словами, зупинилися підприємства, які перебували у приватній власності "сім'ї". Але гнів звільнених спрямований саме на Київ. Бо це сталося тепер, при цих. І такі люди — потенційні "рекрути" сепаратистів, які вміло використовують це невдоволення.
Брати бодай частину відповідальності за "тих", "своїх", тут не готові. Йдеться і про тих, хто "за Росію", і про тих, хто за "донбаський Донбас", і про тих, хто не уявляє собі "відриву від України". Що вихідці саме з цього краю не один рік посідали практично всі ключові пости у всіх органах державної влади, до уваги не береться. Це засвідчили дані КМІС, це ж я зрозумів з особистого спілкування під час перебування на Донеччині. Що того причина: горезвісний "регіональний" патріотизм, пропаганда чи просто небажання шукати складні відповіді на болісні питання, — не знаю.
Більшість (знову відсилаю до недавнього дослідження КМІС) категорично заперечує утиски російської мови. І майже кожен наполягає на наданні їй статусу другої державної. Запитання "Навіщо?" у кращому разі, викликає розгублене знизування плечима. У гіршому — войовниче: "Не треба нас учити, якою мовою говорити!" А хто ж учить?
Говіркий чоловічок у шахтарському Димитрові, на вигляд мій ровесник, дізнавшись, що я з Києва, не роздумуючи оголосив, що він проти заборони (?) російської мови і знесення пам'ятників Леніну. А хто ж зносить?
"Так бендеровці ж ваші хочуть. Ми, радянські (виділено авт.) люди, цього не хочемо".
За кілька годин перед тим мешканці блок-посту в Красноармійську запевняли мене, що нібито дислоковані неподалік національні гвардійці — це "западенці, яким влада віддала зброю".
Недавно, під час відрядження до Харкова, один, наче цілком адекватний, чоловік не тільки бурхливо виступав проти можливого (?) знесення радянських пам'ятників, а й, несподівано для мене, назвав "бендеровцями" міліціонерів із сусідньої Полтавщини. Чоловік із Донецька, до речі, назвав дніпропетровських десантників "поплічниками окупантів".
Буду чесним. Мені дуже не подобалася присутність пам'ятника Леніну в Києві. І мені дуже не сподобалося, як саме він перестав існувати. Але. По лінії горезвісного "ленінопада" часів зимової революції, можливо, і проходить демаркаційна лінія між "радянською" й "нерадянською" Українами. Я не пропоную розглядати цю умовну межу як новий державний кордон майбутньої України. І не тільки тому, що я проти кордонів взагалі (непрощенний для нинішнього непевного геополітичного часу ідеалізм).
Я про інше. Можливо, саме по цій гіпотетичній кривій у мізках, душах і серцях проходить кордон між Україною, яку готові захищати, й Україною, яку одні не готові захищати, а інші — готові здавати. Я, чесно, не знаю. Я ставлю собі запитання. Болісне. Як будь-яке запитання в цей проклятий час.
"Майдануті" й "антимайданні"
Ще одна деталь, цілком можливо, суб'єктивна. Слово "майдануті" багато співрозмовників промовляли буденно, без тіні негативної експресії. Так само, як деякі знайомі росіяни у спілкуванні легко вживали слова "хохол" та "Хохляндія", щиро дивуючись, що вони можуть викликати образу.
Взагалі, смислове навантаження багатьох слів і понять тут інше. Школярі на сепаратистських барикадах шоку не викликають. Зате літак, що пролітає над містечком, обурює. Навіть ті, хто категорично виступає проти від'єднання, активно експлуатують слово "референдум". Після запитання "Що для вас це означає?" зависає незмінна тривала пауза. Яка, у кращому разі, завершується плутаним монологом про самостійність регіону, російську мову, право на самовизначення (яке?) і розповіді про гроші, котрі забирає Київ. Дехто (що, чесно, дивно) під "самостійністю регіону" розуміє статус автономної республіки. Як у Криму. На запитання, чи хочете повторити кримську долю, чуєш майже традиційне "ні".
Фраза "Київ грабує" — загальне місце. Нелюбов до столиці поширена. Форми й адресати різні. Форма нелюбові теж.
Ще одна дивовижа. Турчинова і Яценюка (Тимошенко — рідше) згадують всує частіше, ніж "великий і жахливий" "Правий сектор" та інших націоналістів. Першим перепадає зневага, другим — ненависть. У загадковому й грізному ПС бачать ворогів, жорстоких, безжалісних, підступних. Водночас гідних солдатської поваги і безжалісної розправи. У вождях — банальних "кидал", недостойних жалості.
Складне ставлення до України та українського безпосередньо пов'язане з підсвідомим поділом на "своїх" і "чужих". Спогад про абстрактного "беркута", пораненого на Майдані, викликає більше співчуття, ніж згадка про свого, "донбаського", по-звірячому вбитого за мужній захист українського прапора.
Ще одне поверхове спостереження. Чітка маскулінність у настроях. Причому не тільки серед чоловіків. Люди, готові тікати з області після тривожних новин зі Слов'янська, викликають бридливе співчуття. Люди, готові їхати туди й битися з "бендерами", — як мінімум, розуміння. Максимум — повагу. І серед тих, хто за, і серед тих, хто проти. Бо це — по-чоловічому.
Дивна річ: кого не запитай — усі проти війни й застосування сили. Але при цьому майже всі висміюють безсилля Києва і мимоволі (рідше — свідомо) шанобливі в оцінці дій Кремля. Рефрен: може, й неправильно, але сильно…
До мерії Краматорська хвацько підкотив УАЗ із номерами місцевого УВС й написом "Народне ополчення", і звідти вибралися міцні чоловіки з "калашами" сотої серії (привіт братній Росії!), як мінімум, один із чоловіків говорив з яскраво вираженим російським акцентом (інші були тихіші). Вони гордо рушили до будинку, прикрашеного жалюгідною безтолковою барикадою, біля якої бездумно сновигали зо два десятки місцевих. Нервових, засмиканих і кричущо невпевнених на тлі гордовитих хлопців у камуфляжі, які пройшлися по відкрито прострілюваній території не ховаючись, не маскуючись і демонстративно пишаючись собою. Вони нарочито повільно зайшли за "редут сепаратистів", який можна було б розібрати хвилин за десять, маючи на те бажання.
"Так, міліція, у кращому разі, не втручатиметься, у гіршому — підіграє сепаратистам. Так, місцевий криміналітет на службі в російських вербувальників. Так, кількість противників того, що відбувається, велика, але вони бояться. Агресивна ж меншість організована й мотивована. Але і ті, хто за, і ті, хто проти, оцінюють волю й силу Києва. Кожна поступка, кожен відступ центру ускладнює проблему. Донбас любить силу. І не пробачає безсилля. Донбас — ще не лінія фронту. Але дуже поганий тил, якого чомусь ніхто не зміцнює". Думка місцевого офіцера запасу суб'єктивна, але, по-моєму, заслуговує того, аби бути процитованою.
Герої скрізь герої. Гопники скрізь гопники. Обивателі скрізь обивателі. Регіон значення не має. Але для мене різниця між умовними Українами, мабуть, ще й у готовності обивателів, яких завжди більшість, вийти й протестувати. А не чекати, якій силі підкоритися. Різниця між сильною і слабкою владою — в умінні приймати рішення. А не в готовності зіграти на настроях задля негайної політичної вигоди.
Можу помилятися, але потенційна готовність Києва піти на поступки й провести референдум щодо федералізації та статусу російської мови в Донецькій області — помилка. Окремі прибічники соборності бачать у цьому слабкість центру, багато противників влади — ключ до майбутнього успіху.
"У нас усе, як у вас, — протести, захоплення, вимоги, зброя. Чим ми гірші?, — сперечався зі мною один задерикуватий донеччанин. — Ви теж стояли три місяці на морозі? Билися, обкопувалися, перев'язували й ховали? Щодня збирали тисячі? Нє, ми добиваємося свого меншими силами. Вам же потрібна "велика" Україна. А нам потрібен наш Донбас".
Ви знаєте, де саме починається Батьківщина? І що саме ви розумієте під словом "наше" стосовно Вітчизни. Ні? Саме час задуматися…
Сергій Рахманін,
