
В театрі кіно “Люмєр” відбувся 14-ий прем’єр показ української стрічки” Поводир” . Фільм присвячений другу режисера, журналісту Олегу Сєнцову, який зараз сидить в СІЗО на території Росії. Гроші, з продажу листівок з кадрами “Поводиря”, які можна було придбати на презентації разом з автографом режиссера, будуть використані для потреб Олега.
“Зйомки стрічки закінчились ще у вересні 2013р. - розказує Олесь Санін, режисер фільму – прокатне посвідчення отримали в січні, але в країні почалась війна, і не хотілось цим сюжетом ще більше розжарювати й без того напружену атмосферу в державі. Тепер, коли народ почав вільніше дихати і погляд його прояснився, ми презентуємо картину в міжнародному масштабі”.
Це картина про незрячих кобзарів, які все своє життя йшли за піснею, за правдою, за ідеєю, за своїми поводирями і несли в душі сонце, яке ніколи не бачили, але по-справжньому усвідомлювали його цінність. А цінність стрічки полягає щей у тому, що це перше українське кіно, де застосовується тіфлоперекрад для незрячих людей, коли окремо записана ще одна аудіодоріжка, що коментує візуальні елементи фільму.
Головну роль хлопчика-поводиря зіграв 9-річний пластун Антон Святослав Грін, американець українського походження, який вразив режисера своєю майстерністю перевтілення і вмінням за секунди, доки хлопає хлопавка, переноситись в далекі тридцяті. І режисер аж ніяк не шкодує, що тільки після прослуховування двох тисяч дітей на роль поводиря, Антон був останнім. Откровенням для режиссера стало й те, що Антон є правнуком Михайла Сороки, диссидента, якого більшовики засудили на 8 років ГУЛАГУ . І зараз хлопчик , нехай і сценічно, відображає світлу ідею свого прадіда, проживаючи її дуже реалістично і дуже вміло. Велику долю незрячого кобзаря зіграв Станіслав Боклан, який до кінця сумнівався і не зовсім уявляв себе в такому амплуа. “Довірся мені..!” – впевнено відкинув будь-які його сумніви режиссер , і зйомки почались (без проб). На знімальному майданчику працювало до двісті незрячих акторів : музиканти, спортсмени, журналісти і прості різноробочі …Незрячі ролі…Незрячі долі… Кобзарі відкривали людям очі на так звану правду ( коли газета називалась “Правда” , а слова правди там не було). Сліпі кобзарі були світочем правди, волі і незламності українського народу. Вони і уявити не могли, що їх смерть не буде безликою, як того хотіла “власть” ,що смерть їхня стане історією. Що український народ через роки пронесе їхнє ремесло і дух кобзарства не сконає ніколи, що через багато років той самий народ, прозрівши , заспіває козацьких пісень і піде захищати свою землю від новоспечених чекістів-сеператистів.” Козак помре, та не помре пісня “– а як не вмре пісня ,то й не вмре дух народу. І навіть на сплюндрованій землі, серед гризоти і страшного болю, люди, як квіти, повертаються туди де має зійти сонце, і вірять ,що настане світанок – світлий і мирний…
Ідея фільму народилася в Америці під час нічної розмови з американським актором українського походження Джеком Палансом (при народженні – Володимир Палагнюк ). Олесь розказав йому історію про світанок : як його незрячий вчитель, що грав на лірі, кожного ранку зустрічав сонце. І Джек сказав йому : «не вір у нагороди , у золотий оскарівський пил – то все фальшиве. Вір у наш народ, розкажи про його історію, про людей які не втратили свою душу” . Джек помер, в країні мінялись президенти, скорочувався державний бюджет, виділений на знімання стрічки, та не мінявся задум. І завдяки наполегливості режиссера, завдяки волонтерам, які допомагали з реквізитом, завдяки знімальній групі і акторам “вистражданий “ фільм запущено в прокат – в 150-ти кінотеатрах країни одночасно!!! “Хоча кіно перенасичене історіями – воно живе. Та неможливо втиснути в екран весь той біль, розпач і жах, які ми віднайшли на запилених архівних полицях “– з тривогою в голосі описує свої пережиття автор.
Це кіно про сліпу вірність і відкриту зраду, про закриті очі і відкрите серце. Тому « ця картина не для фестивальної публіки, а для таких глядачів у залі , як ви – пояснює Олесь – картина не для блогерів і трьох критиків, а для людей; це картина не лише для вузької діаспори – українське кіно має мати крила, має боротися і відвойовувати глядача, а не мати те, що має ; ця картина – заради вашої довіри, заради вашого контакту “. І на всі сто відсотків режиссеру вдалося знайти цей здавалось би ефемерний контакт з глядачем.
Люди змучились від “Голівуду”, вони зголодніли за українським кіном, і не тому що “підтримують власного виробника “ , а тому що щиро хочуть бути залюблені в українське кіно.
Наступний свій фільм Олесь обіцяв знімати на Прикарпатті, нашому пахучому гуцульському краї.., з нетерпінням чекатимемо… “Там , де тебе чекають, завжди добре пахне …”.
Оксана Федорак,
Школа професійної журналістики