Сучасна європейська філософія влади передбачає існування двох різновидів авторитету, як джерела влади. Зокрема, швейцарський філософ польського походження Юзеф Бохенський зауважує: «Є два типи авторитету: авторитет знавця, спеціаліста, який науковці називають «епістемним» і авторитет начальника, персони, яка стоїть на вищій сходинці організаційної «драбини» - «деонтичний».
У першому випадку хтось є для мене авторитетом, коли я переконаний у тому, що він знає певну галузь краще за мене і при цьому він говорить правду. Наприклад, Ейнштейн для мене – епістемний авторитет у фізиці, шкільний вчитель для своїх учнів – епістемний авторитет в географії й т.п.
Хтось є для мене деонтичним авторитетом, коли я переконаний, що можу досягти успіху, якщо виконуватиму його вказівки. Командир – деонтичний авторитет для рядових бійців.
В Україні історично склалось так, що деонтичні джерела влади завжди превалювали над епістемними. Причин цього, як здається, є кілька. Перша полягає в тому, що традиція «влади знавців» зазвичай формувалась у цехових середовищах середньовічних міст, а українська ментальність зростала серед Дикого поля. Друга причина – у «вічній окупованості» України, якою століттями керували колоніальні чиновники з деонтичних імперських владних вертикалей.
Відповідно, в Україні взагалі, і в Галичині зокрема, виникла система влади, яка базувалась на авторитеті «начальників». Проте, піддані цієї системи поряд із собою бачили приклади іншої системи влади, в якій значну роль грав авторитет експертного товариства.
Скажімо, століттями українці жили пліч-о-пліч з єврейськими громадами, де панувала епістемна влада рабинату.
А в останні десятиліття для громадян України стала доступною інформація про країни, де влада організована за «сервісним» принципом, а чиновник є, перш за все, найманим менеджером. В цих країнах епістемний авторитет конституційно поставлений вище за владу деонтичної чиновницької вертикалі, а парламент виступає не ареною змагань лобістських груп, а місцем кваліфікованої суспільної експертизи.
Саме завдяки наведеним прикладам в уяві українців сформувався ідеал «кваліфікованого начальника». Споконвічна недовіра громади до представницької колективної влади (велемовної, сварливої, неефективної) поєдналась з прагненням мати при владі «доброго господарника», компетентного знавця того господарського побуту, яким живе пересічний житель нашої країни.
Ідеал «кваліфікованого начальника» остаточно сформувався в епоху президента Кучми, коли намітився певний баланс поміж радянськими уявленнями про ефективність керівництва та запозиченими із західних традицій практиками проводити владні рішення через фільтри експертного обговорення та оцінювання.
Саме тоді наша область отримала керівника, який об’єднував в собі і деонтичний авторитет влади, опертої на силовий ресурс і епістемний авторитет знавця провідної регіональної галузі – агропрому. Тобто, реальна постать Михайла Вишиванюка, який очолив область у 1996 році, щасливо співпала з тим ідеалом «кваліфікованого начальника», який непомітно випрацювала колективна свідомість наших краян.
Той період, який область прожила без Вишиванюка (2005-2010), лише підтвердив далекоглядність другого президента України, котрий, як подейкують, свого часу довго умовляв Михайла Васильовича зайняти посаду голови ІФ ОДА.
Призначений у 2005 році на цю посаду Роман Ткач відносився до того популярного (але не для представника влади в Галичині) типу політичного лідера, який політтехнологи умовно називають «свій хлопець». Цей тип абсолютно безпрограшний в Америці (згадаймо "кула Клінтона" чи "бест гая Кеннеді"), популярний в Європі...
Але в лідерських розкладках українських народних уявлень про якості керівника «кваліфікований начальник» все одно б’є «свого хлопця», як король валета. Всі добрі якості та вміння Ткача, - його невластива чиновникам відкритість, холерична щирість, «простота», його патріотизм в купі з економічним європейським лібералізмом, потяг до нового та демократичний тип правління наштовхувались на незламний скепсис галичан. Що вже й казати про його безбарвного наступника, який не те що до «валета», але й до «сімки» не дотягнув...
Повернення Вишиванюка стало логічним продовженням кристалізації позитивного образу «кваліфікованого начальника» у свідомості пересічного галичанина.
При тому, що «правдивий галичанин» все-рівно дулю в кишені тримає для будь-якої влади («на всякий випадок»:)), філософему «влади» наші краяни завжди сприймали через операційне поняття «поваги». В це складне за своєю психологічною морфологією поняття мешканці Прикарпаття з давніх часів вкладають цілий спектр почуттів – від майже містичного страху перед неперсоналізованою (й від того ще загадковішою) силою держави до особистого теплого (або ж «теплого») почуття спорідненості з конкретним носієм влади. «Кваліфікований начальник» у тому плані має бути і «своїм» (у сенсі земляцтва), і особливим візантійським «втаємниченим» в конструкцію місцевої влади та механізми прийняття владних рішень, і «небожителем» (у сенсі долученості до верховних державних справ), і «експертом» (в сенсі агрономічному чи будівельному), і «татом» (у плані патріархального наставництва). Теперішній голова ІФ ОДА відповідає практично усім цим вимогам…
Резюме. Можемо ризикнути говорити про певну модель влади, яка сформована в Івано-Франківській області і яка, при певних умовах, може стати перспективною моделлю для всієї України. Для політологів тут відкривається ціле поле для досліджень і узагальнень.
Аналітична группа «Фіртка-Магус»,
