Карпатські маги. Загадка мольфарів – хранителів українських Карпат

Раз на рік вони йдуть у нікому невідомі печери, аби там, не бачачи Сонця, провести у зародку дванадцять днів і дванадцять ночей, очиститися й відродитися такими, якими вони бажають, пише сайт spadok.org.ua

Їх називають по-різному: ворожбитами, відунами, віщунами, цілителями, химородниками, яритниками, відьмаками, потворниками, чарівниками, примівниками, кудесниками, планетниками або мольфарами. Слово “мольфар” найбільше прижилося серед гуцулів, мешканців південно-східної частини українських Карпат, оповилося легендами і стало асоціюватися з карпатськими відунами. Вперше, в Україні про мольфарів заговорили після виходу повісті Михайла Коцюбинського “Тіні забутих предків” у 1911 році, котра відразу стала культовою, ще пізніше — через півстоліття, після однойменної екранізації твору грузинським режисером Сергієм Параджановим.

Кожен мольфар має свій стиль роботи

Ось, як про гуцульських віщунів повідав сам мольфар, знахар, уродженець села Верхній Ясенів покійний Михайло Михайлович Нечай:

“…Основна могутність мольфара у його словах та співах. Мольфар здатний творити як добро, так і зло. Кожному мольфару притаманний свій неповторний, так би мовити, стиль роботи. Деякі з них народжуються з магічними знаннями, тобто є мольфарами за спадком, які передаються з покоління в покоління однієї родини. Інших вчать. Одні оволодівають чорною магією, другі — білою… Це є мінус і плюс як штепсель, тут плюс, а тут мінус – це чорні і світлі сили і між ними йде боротьба. З цього починається життя, цим воно і продовжується. Мольфар має бути глибоко духовною особистістю, так як він звертається до Бога та небесних сил з проханням про допомогу. Якщо мольфар чинить неправедно і порушує закони Природи, він може бути позбавлений магічних можливостей… Я хочу знайти учня, але досі ще не зустрів такої людини. Він повинен любити людей, природу, а не гроші. А де ж такого дурня знайти, адже сьогодні гроші люблять. Чесно кажучи, я вже знаю дату своєї смерті. Знаю, від чого помру, але сподіваюся, що до того часу з’явиться все ж людина, у якої є покликання стати мольфаром. Без нього нашій традиції – кінець”.

Мольфари – слов’янські волхви?

Селилися карпатські чарівники переважно на окраїнах сіл, у високогір’ї, де їх ніхто не знав і не бачив. Доводилось долати чималі дистанції, аби доступитися до відлюдника. Відчайдухи долали бурхливі потоки Тиси, Прута або Черемоша – найосновніших та наймагічніших карпатських рік, переходили напівзруйнованими підвісними мостами-кладками, блукали гущавинами лісу, підіймались безлюдними кам’янистими тропами, і аж тоді, на самому ґруні, вкритому густим туманом, являлась мандрівнику ґражда мольфара… Кожен, хто пройшов таку подорож, вже був достойним, вже заслужив, щоб поважний старець вислухав його, дав гідну пораду.

Не всі мольфари – похилені старці, їх зображали по-різному: дужими, вусатими, бороданями, з важким поглядом і чорними густими пасмами, у косматій ґуні, мудрецями. Іноді й неможливо було пізнати – чи то дядько, чи старець, чи просто леґінь, який подався у мольфарство. Багато хто споріднює їх зі старослов’янськими волхвами. Зрештою, Олег Гуцуляк у своїй книзі «Пошуки заповітного царства» наводить читача на цікаві роздуми: відомі нам слов’янські волхви – це, можливо, карпатська жрецько-шаманська група кельтів – волохи (галл. Volcae), пов’язана з тотемом вовка, котрі мігрували з Італії (Влохії) в Карпати. Тут вони осіли і асимілювали частину балканських етносів, утворивши цілу націю – романи (румуни) та заснували царство Валахію.

Чорний кіт – “прикордонник” паралельних світів

Доповнює образ мольфара чорний кіт. Саме чорні коти неодмінні учасники магічних обрядів і таїнств з давніх-давен. Так, у XIV столітті християнська інквізиція спалювала на вогнищах не тільки відьом, але й їх чорних приспішниць – кішок, як їхніх співучасниць. Відомий гуцульський мольфар Михайло Нечай, зазвичай, до своїх гостей виходив з чорним котом на ім’я Млинцур, й не дивно, тому що саме чорний кіт тонко відчуває ауру людини, енергетику, уловлює її думки, може визначити хворе місце, а також захищає свого володаря від усіх можливих вроків та псувань, відвертає блискавки від оселі. Кіт для мольфара – своєрідний оберіг, “прикордонник” паралельних світів, ладує простір у якому живе і творить чародій. Борони Боже бити чи знущатися над котом – за це неминуча розплата. Якщо собака ще може господареві пробачити зухвалість, то кішки не зроблять цього ніколи.

Знахарі та хмарники

За типом енергій мольфарів можна класифікувати на «сонячних» та «місячних», а за різновидами діяльності на:

І. ВІЩУНІВ або ВОРОЖБИТІВ – ті, хто відгадують минуле і передбачають майбутнє;

ІІ. ГРАДІВНИКІВ або ХМАРНИКІВ – ті, хто відвертають град і бурю;

ІІІ. ЗНАХАРІВ або ПРИМІВНИКІВ – ті, хто лікують недуги травами, заговорюють хвороби.

Про віщунів або ворожбитів писав народний дослідник Гуцульщини Антін Онищук:

«Ворожбитом називають такого, що знає ворожити та відгадувати минувшину і будуще інтересованого, його родини, худоби і т.д. Ворожбит чи ворожка подивиться на долоню, загасить ватру, зіллє воску або олова і викладає інтересованому, хто заузєвсі на нього, яка висит на него придибашка, з чого йому паде щіскє. Коли прийде хтось в нещастє (худоба, процес, крадіж), то Ворожбит подає йому близші інформації про причини нещастя та як лихові зарадити».

Цікаву інформацію про градівників подає у своїй монографії «Гуцульщина» Володимир Шухевич:

«Градівник се такий чоловік, що знає відвертати град. Він разит (їсть раз на добу) на св. вечер, у вечеріх бере вечері непочитої з усего трішки, бере мітлу та кочергу, та з ним усїм обходит три рази свою хату и кличе: «Прошу тебе тучу, кріз тучу, прийди до мене пити, гуляти, весилити си, греміти, дудніти, бити, я тебе прошу». Потому входит у хату, набрану вечеру кладе у платинку и ховає будь-де, вона там має стояти до свйит великодніх, йик сховав, засїдає їсти, через цїлий чьис вечері не має ні до кого говорити. Перед свйитами великодніми купує у 9 крамницьих ладану по 1 кр, приносит єго до дому, вісипає до тої платинки з вечерев, тай кладе верх дори осьвйитити. Потому ховає знов, аж доки туча не йде».

З градівниками або хмарниками пов’язаний запис з Бойківщини у «Приповідках» Івана Франка:

«Хмарником називають чоловіка, що має вміть відганяти або насилати градів і хмари». Окремі джерела вказують, що хмарники є «природжені і вчені»: «То йи такі природжені хмарники, що він до того знає. Так само як упир йи до молока».

“Такі, які могли покеровувати звіром…”

Щодо знахарів, то як зазначав відомий український лінгвіст Броніслав Кобилянський: «…знахар рятує пошкодованих примівками та зіллям». Були серед них й такі, які могли покеровувати звіром: «Є такі знахарі, що наверне звір, куди хоче. Они мают припис тим орудувати. Они є так, як слуга у газди, тоти знахарі, над ними є росказники» (А.Онищук, 1909). Саме слово «знахар» відоме багатьом слов’янським мовам і в більшості випадків тлумачиться як “народний лікар”, який користується власними немедичними способами лікування: травами, обкурюванням, нашіптуваннями тощо. Деякі мовознавці відзначають у слові «знахар» арійський корінь «хара», котрий позначає один із семи енергетичних центрів-чакр людини (від «чара» – життєдайна енергія), кожна з яких є джерелом інформації про організм.

А чому ж мольфарів назвали саме мольфарами? Цікаву аналогію з “мольфар” зустрічаємо у давньоруськім слові “молнія”, себто грім, блискавка. Молот бога-громовержця Тора теж звався – “мьольнір”. Більшість мольфарських обрядів пов’язано саме з цим природним явищем. Дерево, уражене блискавкою — вважали священним, з нього виготовляли сакральні мольфи – заговорені предмети, які володіють магічними властивостями, та гуцульські етнічні інструменти, які відрізнялися неабиякою гучністю та мелодизмом, могли вводити людину в транс, лікувати звуком. Були у мольфарів і громові палиці – ними відганяли грозові, градові хмари.

Як бачимо, мольфарство – велике мистецтво і надзвичайна відповідальність, у першу чергу, перед собою, перед нащадками, перед народом. Без відунів – світ втратить сенс, втратить цінності. Мольфари – наша автентика, те, що робить нас унікальним і самобутнім народом, цікавим для світу. Будемо сподіватися, що побільшає людей духовних, а не шарлатанів, бо мольфар – глибоко віруюча людина, яка дає світу зрозуміти одну істину: “Свято шануй рідних Богів і Предків, живи в злагоді з Природою і самим собою, чини по совісті, а якщо шукаєш Вищого Знання – пізнай себе…”.