Змінити священицьку ризу на капеланську форму священик Української греко-католицької церкви Віталій Кузьмин вирішив ще тоді, коли почалася анексія Криму. Однак певні проблеми зі здоров’ям і відсутність необхідної для такого серйозного кроку підготовки змусили отця Віталія відкласти реалізацію задуму. Та від свого наміру священик з Івано-Франківська не відступився…
Щоправда, капеланом він поїхав не до Криму, а вже на палаючий від війни Донбас. У грудні 2014-го отець Віталій опинився неподалік від міста Лисичанськ, що на Луганщині, де провів рівно місяць з бійцями 24 бригади – тоді там саме точилися запеклі бої. Друга його 40-денна ротація відбулася в жовтні-листопаді 2015 року. Цього разу – під Попасною. Щоправда, вона виявилася значно спокійнішою від першої – в цьому районі ще сяк-так дотримувалися оголошеного в Мінську режиму припинення вогню.
Про те, чому вирішив проміняти спокійне служіння Богові в мирному Прикарпатті на жахіття війни, навіщо потрібні на фронті капелани і чи є серед війни і смерті місце чудесам, отець Віталій розповів "Обозревателю".
Священик має бути зі своїм народом
Чому поїхав, питаєте? Це єдине, що я можу зробити для своєї держави. Хтось їде за Батьківщину воювати. А священик не може брати зброї до рук. Але він має бути там, де його народ. Народ, що воює. Народ, що страждає.
Думаю, якусь роль в моєму рішенні зіграло і те, що в мене обидва батьки були військовими.
Ну, і найважливіше – військові нині є найактуальнішою темою для всіх нас, українців. І ними треба опікуватися. А священик – це лікар для душі. Через священиків Господь лікує душі. А душі наших хлопців там, на сході, дуже-дуже хворі… Люди постійно знаходяться в стресових ситуаціях. І більшість з хлопців – принаймні, тих, що були в зоні АТО в 2014-му – не професійні військові. Люди, які давно забули армію, а потім були нагло вирвані з мирного життя… У них є дуже серйозні психологічні травми. І священик там, на війні, дуже потрібен. Недарма ж там, на сході, російські снайпери найбільше полюють саме на офіцерів і священиків.
Лише ми самі вирішуємо, їхати на війну чи ні, коли і куди їхати
У капеланів також є таке поняття, як ротації. Щоправда, у нас вони не настільки внормовані, як у військових. Хоча певні неписані правила таки існують. Наприклад, пробув в АТО 40 днів – і мусиш відпочити якийсь час. Хоча багато хто цього правила не дотримується. Один мій знайомий священик пробув на війні півроку, потім повернувся додому – а за кілька тижнів знову поїхав на Донбас.
Вся справа в тому, що священики там дуже потрібні. І хоч у Києві, в департаменті, нам і радять відпочивати – вони не можуть заперечувати, якщо священик знову хоче їхати. Єдине, що від нас мало залежить – це вибір місця, куди саме. В Київ, в капеланський центр стікається вся інформація щодо того, в яких частинах є потреба в капеланах. Інколи це співпадає з нашими побажаннями, інколи – ні. Але лише ми самі вирішуємо для себе, їхати чи не їхати, коли їхати і на скільки.
На Донбасі я був двічі. Вперше – під Лисичанськом, з 29 листопада по 28 грудня 2014 року. Тоді вже було підписане перше перемир’я в Мінську. Але воно майже не діяло. Там були серйозні бої. Як каже зараз молодь – жесть була трохи. І обстріли, і бої, і диверсійні групи...
Другий раз, у жовтні-листопаді 2015-го був в районі міста Попасна. Там було трошки спокійніше. Трохи обстрілювати почали вже під кінець моєї ротації. Хоча цей умовний спокій породив проблеми іншого роду – пияцтво серед військових. Коли йдуть бої, обстріли постійні – солдати бояться за свої життя і тому менше п’ють. Менше роблять усіляких дурниць. Коли ж спокійно, страх за життя притлумлюється. Ті військові, серед яких я опинився в другу ротацію, тоді ще не знали серйозних боїв чи обстрілів. Тому деколи дозволяли собі зайвого.
Дружина до останнього думала, що я поїхав в харківський госпіталь
Коли я сказав вдома, що збираюсь їхати капеланом на схід – і мама, і дружина нормально зреагували. Зрозуміло, що розлука – це завжди неприємно. Але моя дружина розуміє моє священство. Що я маю бути там, де я потрібен.
Хоча не певен, що реакція була б такою ж спокійною, якби вони від початку знали, куди саме я їду. Бо і мама, і дружина майже до кінця моєї першої ротації думали, що я в Харкові, у госпіталі. Я вимушено сказав неправду – як кажуть у нас в церкві, заради святого спокою…
Про те, де я насправді, дружина дізналась випадково: почула в телефонній трубці, як нас почали обстрілювати, як розривалися міни…
Але в другу ротацію вона реагувала спокійніше. Бо знала, що перемир`я, що обстріли бувають значно рідше…
Найважче на війні – обстріли і сповіді хлопців
Не можу сказати, що бачив чи пережив щось, що аж надміру мене б шокувало. Звісно, для будь-якої людини, навіть для військового, який відслужив вже рік і потрапив в бойові умови, це стало би шоком. Але мої батьки були військовими. Я змалку цікавився військовою тематикою. Люблю військову техніку, хоча, можливо, священикові це і не пристало. Тож психологічно я був десь готовий до того, що побачу.
Хоча до 2014-го я і помислити не міг, що колись потраплю на війну. Що доведеться потрапляти під обстріли. Що буду колись бійцеві, якому відірвало ногу, руками затискати рану, щоб зашити… Звісно, підготуватися до такого складно. Це шок для психіки.
Бувало страшно. Особливо в першу ротацію, коли були сильні обстріли. Вони лякали мене найбільше.
В другу ротацію обстрілів не було. Тоді страх у мене викликали поїздки в сіру зону – територію між російськими військами і нашими. Інколи доводилось туди ходити, сповідати наших хлопців. Походи в сіру зону були страшні тим, що ти знаєш, що там на таких, як ти, полюють снайпери, що там з тобою може трапитися що завгодно. Однак, якби мене запитали, що страшніше, я би однозначно відповів: мінометні обстріли. Коли потрапляли в бої – ось тоді було найважче.
А ще… Ще важко було сповідати хлопців. Це завжди важко. Хлопці приходили на сповідь, на розмови з психологічними травмами. Хтось пережив серйозні бої. Комусь довелося вбивати. І це важко. Бо на священика також іде певне психологічне навантаження. Ти ж маєш не тільки вислухати, а й знайти слова розради, втішити її, повернути мир в її душу…
Сповідь на війні дуже відрізняється від звичайної сповіді. Одна справа – сповідати побожну бабусю, яка багато молиться, часто ходить до церкви і в принципі не має де грішити. Чи молодого хлопця, який хоч до церкви ходить рідко, але серйозних гріхів не має. І зовсім інше – сповідати снайпера, який сам не пам’ятає, скільки вбив людей. Не рахував просто… Він приходить і перше – не сповідається, а плаче. Ридає, як дитина. І лиш виплакавшись, починає говорити…
Плюс церкви і плюс релігії в тому, що той самий психолог чи психіатр зараз, коли хлопці ще там, нічим не може їм допомогти. А ми можемо. Бо ми за них молимось. А молитва - то є велетенська сила.
Ну і, крім того, ми до них їздимо. Дуже мало є психологів чи психіатрів, які їдуть на схід, до хлопців. А ми їдемо. І допомагаємо.
