1 червня за ініціативи краєзнавця, голови Калуської міськрайонної організації історико-просвітницького товариства «Меморіал» Богдана Яневича, делегація калушан відвідала Національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького».
У Львові директор музею «Тюрма на Лонцького» Руслан Забілий розповів про створення експозиції, поділився досвідом напрацювання проектно-кошторисної документації ремонтних робіт, яких вимагає корпус колишнього слідчого ізолятора НКВД-КГБ, надав методичні консультації. Калушани мають задум відкрити свій музей-меморіал у підвалах приміщення, де від 1944 до 1950 року розміщувався гарнізон, а саме приміщення до 1956 року використовувалося як тюрма, у якій утримували і катували арештованих борців за незалежність України.
Сьогодні про неї нагадують лише меморіальна дошка на фасаді музичної школи № 1 та кілька занедбаних камер у підвалі Центру науково-технічної творчості учнівської молоді. Однак калушани, яким, свого часу, довелося провести тут не один день, а також люди, котрі уже у 1970-х роках зазнали переслідувань, і досі зберігають пам’ять про цю тюрму. Калуський «Меморіал» за участю репресованих політв’язнів здійснив ідентифікацію приміщення в’язничних камер колишньої тюрми НКВС-КДБ на вул. Січинського, 11.
Ініціатори музею мають намір створити на базі колишньої тюрми експозицію українського визвольного руху й збирають для неї історичні матеріали та свідчення очевидців про події 1944–1956 років. Калуська міська рада підтримала створення музею, передбачивши в бюджеті 70 тис. грн. на відновлювальні роботи.
До речі, існують припущення, що на території між колишнім приміщенням НКВС (тепер – музична школа № 1) та колишньою їдальнею (тепер – управління казначейства, поряд зі сквером, де встановлено пам’ятник Іванові Франку) могли існувати підземні ходи та захоронення закатованих. За свідченням колишнього керівника технічного гуртка Володимира Сікори, «підвал був повністю завалений сміття.
Те, що ми побачили під купами сміття, справді, вжахнуло: на підлозі і стінах були згустки крові, які, вочевидь, у 40-х роках ніхто навіть не спробував змити, бодай водою. Залишилося і людське волосся. Місцями воно було приклеєне кров’ю настільки, що не можна було відшкрябати». «Окрім цього, добре пам’ятаю написи на стінах, датовані 1946–1947 роками.
Це були вишкрябані нігтями та кров’ю звернення до матері, батька, дітей. Загалом – маса прізвищ та, вочевидь, останніх послань. Навіть читати було важко. Також я чув від людей, що у тюрмі була викопана криниця, вщерть закидана людськими тілами, — розповідає пан Володимир. — Усе тоді майстри ретельно замалювали. Фарба не дуже хотіла чіпатися, тому вирішили зверху обложили стіни тротуарною плиткою, яка стоїть і досі. Ті кілька камер, які збереглися до сьогодні, – не вся в’язниця. Не виключено, що інші камери просто відділяє замурований вхід. До музичної школи можна дістатися тунелем, який був засипаний понад 30 років тому».
Краєзнавець Богдан Яневич готовий працювати не лише над створенням постійної експозиції музею, а й над проведенням розкопок у пошуках підземного тунелю, який, можливо, з’єднує одразу кілька приміщень, та інших камер. Він зазначає, що ідеєю створення музею калушани стали вітлювати восени 2009 року. Зокрема, у приміщенні Калуської міськрайонної організації Всеукраїнського об’єднання ветеранів було здійснено презентації виставок про УПА та провідних діячів національно-визвольного руху.
Тоді ж до обласної комісії у справах увічнення пам’яті жертв війни та політичних репресій товариство «Меморіал» подало пропозиції щодо фінансування пошуку і впорядкування поховань жертв окупаційних режимів у Калуському районі, а також перелік поховань, що потребують додаткових досліджень.
