Російськомовний ізраїльський письменник із західноукраїнським корінням Міхаель Юріс повернувся до Івано-Франківська. Це місто для нього не є чужим, не є пісним ; воно має свої розміри, але не має меж; в цьому місті він збудував анфіладу ідей, за якими повернувся, щоб акумулювати і реалізувати. Бо письменник годується ідеями, рефлексіями і місцями.
Спілкуючись з журналістами «Фіртки», Міхаель розказав про радянський антисемітизм та українсько-ізраїльський патріотизм, про румунське гетто та російську культуру, про АТО та Моссад, про жінок та інтерв’ю з Богом, про війну і творчість, про кібуц і спецназ, про життя і пережиття.
В чому цимес Міхаеля Юріса, то це в його сильнодіючій виїмковій енергетиці.
«Мегаполіс» Заболотів
Cвою творчу діяльність і своє життя я вираховую не роками а подіями. Перша моя подія, так я тут не чужий, це моє дитинство, яке пройшло в «мегаполісі» між Коломиєю і Снятином, Заболотові. Я там жив до 1957 року. В тому містечку проживало 12 єврейських сімейств і воно було навіть районним центром, а після того як євреї залишили Заболотів, він став селом, а районний центр перенесли до Снятина. Це як приклад ролі євреїв у місцевому житті. У Заболотові я закінчив початкову школу. В 1957 році наша родина виїхала в Польщу. В Польщі ми прожили три роки і там я закінчив гімназію. Це перший мій період життя.
Багато часу минуло відтоді як я залишив Радянський Союз тобто Україну, точніше Галичину. Багато – більше шести десятиліть. Завжди мене тягнуло побачити знову незабутні пейзажі. Моє село, хатину, зустріти однокласників, - і тоді ця ностальгія і стала тою іскрою, тою енергією, тим поштовхом, що зробив мене письменником, бо до цього я не був письменником. До 2000 року я не був письменником. Я був журналістом, економістом, спецназівцем чи агентом, але письменником не був. Мрія стати письменником була завжди, але я ним став лише на повороті моїх років.
В 1990 році я повернувся на свою малу Батьківщину і побачив свій «мегаполіс Заболотів», бо до того Західна Україна була для мене закритою територією. Але, на жаль, село змиршавіло, хатинки стали маленькими, сірими і задавненими. Безслідно зникли чи змінились до непізнаваності обличчя знайомих, сусідів, однокласників та друзів. Коли я приїхав туди, сталось неминуче – мій рай дитинства щез. Все це я описую в своїх оповіданнях «Машина времени», «Киевский вокзал», «Опасные игры», «Тайная вечеря».
Два роки життя в кібуці
Після Польщі в 1960 році ми переїхали до Ізраїль і я добровольцем пішов до кібуцу, де вчився і працював.
Ізраїльський кібуц унікальне явище, зрозуміти зі сторони непросто. Які саме причини заставляють групу різних людей жити колективним життям. Невже через ідеологію марксизму, а якщо так, то яка різниця між кібуцом і комуною, і як вписується сюди радянський колгосп. Пояснити вам більш докладно про кібуц я не зможу, для цього потрібно організувати хоча б недільний семінар, або приїхати до нас і пожити в одному з кібуців.
Не буду приховувати, мої перші кроки в новій країні були невпевненими, я відчував себе як саджанець посаджений в нову землю, але поступово став звикати, і чим більше вивчав іврит, тим більше починав спілкуватись з корінними ізраїльтянами, не обтяжених комплексами неповноцінності як євреї, які мешкають в діаспорі.
Одного разу мій місцевий друг-цабар ( цабар це кактус; євреїв народжених в Ізраїлі називають кактусами, тому що вони смаковиті всередині, але шпичкуваті ззовні) процитував вірш на івриті і я переклав його:
В облаках чужие птицы вьются,
Под асфальтом прячется земля,
Все мне снится небо над кибуцом
И родные хлебные поля.
Дуже подібне на щось українське. І на основі цього вірша я і написав оповідання про життя в Ізраїлі «Чужая птица».
Війна у творчості і без цензури
Потім я мобілізувався в армію оборони Ізраїлю. І там війна мене застала тоді, коли я вже рік був новобранцем і перебував на сержантських курсах, і от тоді почалась шестиденна війна і я був на Сірійському фронті. За шість днів ми ліквідували армії трьох арабських країн (Сирії, Єгипту і Йорданії), тому ця війна і отримала назву шестиденної. Тоді ми захопили територію в п’ять разів більшу ніж наша країна.
Після війни я закінчив офіцерські курси і дослужився до старшого лейтенанта в запасі. Воєнну кар’єру я не хотів робити, хоча мені і пропонували. В армії я служив у воєнній розвідці. За своїх полонених ми не вели переговорів, як це відбувається в Україні, своїх полонених ми відвойовували.
У 2012 році вийшов публіцистичний роман про ізраїльську війну «Да смоет дождь пыль пустыни», а в 2013 році вийшов його другий том. В ньому описана не лише війна , а й кохання і зрада, і вірність, і страх. Писав я цей двохтомний роман 5 років. Зміст роману сконцентровано на протистоянні ізраїльської контрозвідки з арабсько-мусульманським терором. Арабський та мусульманський світ так і не змирився дотепер з існуванням нашої держави на пустельному клапті ізраїльської землі. А отримати перемогу в цьому постійному протистоянні було би неможливим без армії оборони Ізраїлю і її розвідницьких органів в цілому і спецслужб зокрема. Тут я не пишу особисті речі, але моя військова практика використана в повній мірі. В цих романах я відтворюю не тільки всім відомі події, що пройшли в нашій країні між 1986 і 2005 роками. В соновному це оповідки самовидців, пов’язані з моїми героями, яким близьке і все земне, - кохання і ненависть, патріотизм і зрада, героїзм і боягузтво.
«Человек в пучине событий»(2014) – це про мою військову діяльність в двох країнах: у Мексиці та Радянському Союзі у Львові. Книжка присвячена бійцям невидимого фронту, і я зізнаюсь, що свого часу був бійцем невидимого фронту.
До неї входять дві повісті: «Мексиканское сомбреро» і «Операция Шавит» - це дві військові операції, в яких я приймав участь. Це операції, про які маю право друкувати - воєнна ізраїльська цензура дала мені дозвіл.
Завданням незалежної єврейської держави з моменту її проголошення в 1948 році було переслідування і покарання винуватців голокосту. І розшук нацистських злочинців вівся завдяки єврейським активістам так і створеною політичною розвідкою Ізраїлю Моссад, яку всі бояться і поважають, в тому числі КГБ і ФБР. В 1960 році в Аргентині Моссад захопив у полон і таємно первіз до Ізраїлю головного архітектора , так званого кінцевого рішення єврейської проблеми, Адольфа Айхмена. Ізраїльський суд його судив і визнав виним у геноциді, засудивши до смертної кари, хоча смертна кара була скасована ще у 1954 році. Її можна було застосовувати лише по відношенню до осіб, які винні у геноциді, і Ізраїль скористався цим виключенням.
Події повісті «Мексиканское сомбреро» розвиваються навколо повторної спроби Моссаду арештувати і засудити колишніх нацистів та їхніх спільників, які втекли до Південної Америки, які загалом концентрувались в двох країнах: Аргентині та Мексиці.
А «Операция Шавит» , коли я був у Львові в 1975 році, має зовсім іншу тематику. Все почалось після війни Судного дня (1973), коли Сирія і Єгипет напали на Ізраїль. І це сталось в Судний день, коли всі євреї моляться в синагозі. Вони напали зненацька. Арабські збройні сили вразили армію оборони Ізраїлю новою радянською ракетною технологією «КУБ». Паніка і почуття відповідальності штовхнуло правління Ізраїлю на відчайдушний крок. І те, чим займався я , і було тим відчайдушним кроком.
Хочу зазначити, що навіть будучи військовослужбовцем, я завжди працював на користь Ізраїлю , але не на шкоду Україні.
Хто буде підставляти задницю і головою никнути до землі – тому голову будуть рубати
Наступна книга над якою я працюю це роман «Последний оплот». Планую закінчити її через рік.
«Последний оплот» означає , що кругом океан і ми одні. Я описую події,які будуть відбуватись в Європі, Росії, Україні та Ізраїлі, а ми - як «последний оплот» цивілізації. Тому що мусульманський світ , особливо останнім часом, показує своє справжнє обличчя, і хто не буде підставляти задницю і головою никнути до землі – тому голову будуть рубати. І це очевидність.
Моя думка і думка багатьох наших спеціалістів - мусульманський світ зашморгне всю Європу років через п’ятдесять. А оскільки Європа не співпрацює з Ізраїлем, ми не зможемо допомогти Європі і християнському світові в цілому, не дивлячись на те, що Папа Римський визнав нас як старшого сина. Я покладаюсь на існуючі факти, а світ не хочете цього бачити, особливо Європа. А пишу я для всього світу, бо про це ніхто не говорить. Вони як страуси, голову в пісок - і не хочуть бачити оточуючу реальність. А те, що зараз відбувається, це просто катастрофа.
Повірте, що жити в арабському і мусульманському ворожому океані невпинно зіштовхуючись з доленосними проблемами ізраїльсько-палестинських конфліктів не так просто. Незважаючи на це, наш народ вірить в своє прекрасне майбутнє. Ми є єдиною твердинею.
В своїх оповіданнях я пробував з’єднати свої думки-ідеї і в художніх образах дати їм розумне пояснення. А на питання чому?як? чи можливо це? – у мене одна відповідь: «Автор завжди правий».
За вклад у світову літературу щодо ізраїльських воєн, мене було нагороджено премією імені Віктора Некрасова.
Кохання і фантастика
Повість «Взгляд за занавес» (2015) та збірка оповідань «С улыбкой на устах» (2015) – це наукова фантастика про ізраїльських спецназівців. Сюжет «Взгляда за занавес» може стати можливим сценарієм недалекого майбутнього. Тут описані високі технології, що використовуються в сучасній авіації, робота телепатів та парапсихологів зможуть запобігти аварійній ситуації і викрити підступні терористичні задуми.
«С улыбкой на устах» - це оповідання з витонченим іскристим гумором та сарказмом. Моє почуття гумору є делікатним, тому що я пережив багато що, починаючи з народження. Але при цьому, зберіг любов до людини.
Єдина книжка , що стала винятковою , це книга «Третье измерение»(2015) про кохання та любов. Тут я багато пишу про Україну, бо звідси моя «лебединая любовь». Тут я пишу дуже яскраво і відкрито, без сорому. Також описується моє пізнання істини, як мене здивувало те, що Ісус Христос був євреєм, я цього не знав, але потім мені пояснили, також описую своє бачення про Таємну вечерю, інтерв’ю з Богом, - це такий собі філософський трактат людського життя.
А вже в 2006 році в Ізраїлі вийшла моя друга книга, збірка оповідань «Герой в силу обстоятельств». Назва щось та й говорить . Я не герой, але з огляду на обставини, я був ним.
У мене в кожній місцині були гарні кралі, як у Джеймс Бонда, але я не Джеймс Бонд, я «герой в силу обстоятельств» (жартує Міхаель). У Львові я також жив із прекрасною гарною жінкою, за це вона заплатила п’ятьма роками тюрми.
Румунське гетто і «Прикарпатська правда»
Я народився у фашистському гетто і місцева дочка ксьондза Марія, так звали і мою маму, врятувала нас. Мої батьки з Чернівецької області. І румуни там збудували трудовий табір, в якому працювали і місцеві і євреї. Арештовані жили на території гетто, а місцеві мешканці приходили туди на роботу і вільно звідти виходили. Вони організували нашу втечу і врятували від смерті. В моїй новій книжці «Гордість і смуток» буде описане життя у цих гетто. В цій книжці буде оповідання «Марія» саме про гетто.
В оповіданні «Моя біль» я описую те, як загинув мій батько. Воно було перекладене на українську мову і опубліковане в 1998 році у «Прикарпатській правді».
Писати українською запізно
Я не можу писати польською, англійською чи на івриті. Повністю відкритись перед читачем можу лише на російській мові. А українською писати вже запізно.
Книжок російською мовою про долі людей, які проживають в Ізраїлі вкрай мало. Російськомовна публіка, яка проживає сьогодні в багатьох країнах світу знає про єврейську країну дуже мало, лише те, про що говорять і пишуть засоби масової інформації. Інформація в більшості необ’єктивна , часто спотворена і часом навіть вороже налаштована. Російською мовою я можу висловити свої думки, бажання, прагнення описати читачам ту правдиву картину , більшу частину якого світ не знає.
Мені вигідно писати російською мовою ще з однієї причини. З восьмимільйонного населення Ізраїлю – шість мільйонів читає на івриті, з них 10% читає книжки. А російськомовних громадян два мільйони, але з них аж 40% читають російськомовні книжки. В Ізраїлі взагалі надзвичайно розвинута російська культура.
Крізь призму мого особистого життя я хочу наблизити російськомовних читачів у всьому світі до розуміння суті життя євреїв у Ізраїлі. Народ з його трагічним минулим проводить своє повсякденне рутинне життя чергуванням з багаточисленними війнами ,терактами, воєнними акціями, битвами за свою національну незалежність. Що є дуже схожим на сьогоднішню українську ситуацію.
Я патріот Ізраїлю в такій же мірі, як і патріот України
Радянський Союз і Росія завжди були нашими ворогами.
Я не знаю, що буде між Україною і Росією, але Ізраїль повністю підтримує Україну, хоча і тримає нейтральну політичну позицію.
Ми застерігаємо Україну, небезпека – це не Донецьк і не Крим. Росія не може вирішити проблему через Донбас, вона може вирішити її лише захопивши Київ. Якщо вони ліквідують Київ, то не буде України, ось в чому небезпека. Тому сили треба концентрувати в Києві а не в Донецьку. Росія робить облудний хід – тисне на Донецьк. А Київ недалеко від російського кордону, і якщо він впаде, буде партизанська війна, буде хаос, ну може Західна Україна зможе зберегти свою незалежність, але України не буде. І ми вас про це попереджаємо.
І повірте мені, наші воєнні спеціалісти вчать ваших як воювати, в час, коли Україні загрожує небезпека. Вони знаходяться на території України: і у Львові і в Донецьку, лише ходять в американській формі.
Днями прем’єр-міністр Ізраїлю та прем’єр-міністр України підписали договір про вільну торгівлю. Повірте, Ізраїль не підписує такі угоди про вільну торгівлю без податку з кожною країною. Це крок, який доводить , що Ізраїль зацікавлений в дружбі з Україною. І Ізраїль одна з небагатьох країн, яка немає якогось прихованого інтересу щодо України, окрім одного – дати жити євреям спокійно. Ізраїль не зацікавлений в тому, щоб Росія знищила Україну, нам дуже важлива ваша незалежність.
І взагалі, Ізраїль став першою країною, яка признала Україну незалежною. І я був тут, на Україні, коли це сталось в 1991 році. Ми з дружиною плануємо жити – і тут і там. І коли вона вийде на пенсію, ми плануємо здійснити цей задум.
Майте любов до своєї країни, її треба любити за будь-яких обставин і навіть з усіма її негараздами. Треба прагнути дійти до ідеалізму, це важко, але прагнути треба завжди. Так само як у сімї так само і в народі, як ти будеш мати це почуття – любов – то не будеш шукати кращого життя десь за кордоном, а будеш працювати тут на благо своєї країни, тоді й жити будеш добре і довго.
Заява Союзу Письменників Ізраїлю до Національної Спілки письменників України
Я не колишній радянський письменник і не колишній російський прозаїк.
Я ізраїльський письменник, який пише російською мовою.
Я член Союзу Письменників Ізраїлю і член його правління.
У мене є заява Союзу Письменників Ізраїлю до Національної Спілки письменників України.
«Ми, члени Союзу Російськомовних Письменників Ізраїлю, заявляємо про підтримку Українського народу в боротьбі проти зовнішньої інтервенції і збереженні цілісності і суверенності української держави і її кордонів, визнаних усіма державами світу і ООН. Ми, СРПІ, також виявляємо серйозну стурбованість відносно антисемітських і анти ізраїльських провокацій, вчинених ворогами України на її суверенній території. Ми сподіваємося , що організація українських письменників ділом рішуче виступить проти подібних паскудних явищ. Ми, письменники, поети і журналісти – важлива частина інтелігенції в будь-якій країні і тому зобов’язані бути частиною борців за національну справедливість, за дружбу і рівність усіх громадян, незалежно від національної расової і релігійної приналежності, виступати проти будь-яких проявів расизму і антисемітизму».
Підписано генеральним секретарем СРПІ Леонідом Фінкелем, головою СРПІ Юрієм Мор Мурадовим і мною, членом правління СРПІ, Міхаелем Юрісом.
Ми прагнемо, щоб наше бажання дійшло до якнайбільшої кількості українців.
Я на своїй землі ізраїльтянин, а не жидівська морда
Не будучи письменником я всеодно писав до «довгої шухляди». А коли почав писати вже в ролі письменника, то переді мною постала проблема, як сумістити трагічні події мого народу, радянський антисемітизм і щасливі хвилини мого дитинства.
Моя творчість просякнута ізраїльським патріотизмом та патріотизмом миру, тобто бажанням щоб був мир і спокій. Не дивлячись на те, що це контраст. Бо я спецназівець, офіцер, приймав участь в багатьох спецопераціях, бачив багато смертей, і сам заподіював смерть, та з іншого боку я пацифіст.
Я на своїй землі ізраїльтянин, а не чужорідний єврей в кращому випадку, або жидівська морда в гіршому випадку. При цьому в нас немає комплексів неповноцінності і ми нікого не боїмося. В цьому і полягає суттєва різниця між ізраїльтянином і євреєм в будь-якій країні.
У мене нема такого, що як німці вбивали євреїв, то я їх ненавиджу, чи як українці переслідували євреїв, то я їх ненавиджу, таких негативних почуттів до народів у мене немає. Я дивлюсь на речі реально.
Більшовики, наприклад, хотіли зробити всіх однаковими. Не може такого бути. Люди, апріорі, не можуть бути одинаковими. Я не люблю арабів, не тому що вони араби, - у мене було багато друзів-арабів і я навіть знаю арабську мову.
Ізраїль підписав мирні договори з Єгиптом, Сирією і Йорданією, але мир може бути лише тоді, коли він існує між народами, а його немає. У нас є лише мир з лідерами цих країн, завтра їх не стане і знай що буде дальше, це ж просто папірець. А арабські народи нас ненавидять, навіть ті, з якими у нас підписано мирний договір. Ізраїльтяни навіть бояться їхати туди відпочивати.
Я не релігійний, але я й не атеїст
Я сповідую іудаїзм, але я не релігійний, але я й не атеїст. Я вважаю у людини має бути власна віра, а релігія – це ідеологія, політика. Між релігією і вірою величезна відстань. Я вірю в Бога, вірю, що він один, і не потрібні ніякі посередники, тим паче Богу. І обряди наші Богу також не потрібні, вони потрібні лише нам, щоб себе заспокоїти. Ми йдемо молитись не для Бога, а щоб не було так страшно жити дальше. І цей страх заставляє робити якісь обряди, хоча їх можна робити і дома, і не обовязково йти в синагогу чи в церкву.
Діяльність в Івано-Франківську
Що цікаво, мої книги розповсюджуються в Німеччині, Польщі, Канаді і в США, а на Україні - ні. А я пишу про Україну найбільше, і в мені є український патріотизм, я люблю Україну. Тому я дуже хочу освоїтися на українських літературних теренах.
І в цьому мені допоможе мій дорогий друг і відомий український письменник Володимир Єшкілєв. Дружні відносини з ним ми підтримуємо з ще 2004 року. І завдяки йому, в тому ж 2004 році, моя перша книга «Правдивые истории»,вийшла саме тут, в Івано-Франківську.
У Франківську я вів і телепередачу і виходив в радіо-ефір, тут публікували мої статті, навіть будучи в Ізраїлі, я надсилав статті сюди. Загалом я писав про економічні проблеми, про те, як стати успішним бізнесменом.
Я був ведучим телепередачі «Пік», на якій ми обговорювали економічні питання , і виходила вона о 20:30. На передачу я запрошував місцевих бізнесменів та журналістів і ми вели дискусії на задану тему. Всі записи моїх передач, а їх було дванадцять, зберігаються у мене вдома.
В Івано-Франківську я навіть працював професором в Інституті менеджменту і отримував зарплату як іноземний професор в розмірі ста доларів, хоча в Ізраїлі я заробляю 5 000 доларів. Ми навіть дискутували на тему економічного зросту України, бо тоді Україна не знала, що треба зробити, щоб підняти економіку в країні. Ленін колись сказав: «Соціалізм і електрифікація всієї країни», а я в той час сказав так: «Капіталізм, вільний ринок і комп’ютеризація всієї країни». Тоді комп’ютерів не було, а в кого було, то лише для краси.
Взагалі в Радянському Союзі я був два рази: в 1978 і 1989 роках. І навіть працював журналістом у Львівській економічній газеті «Діло». З тодішнім посвідченням журналіста я міг зайти навіть до Горбачова, правда, з ним я не зустрічався, лише з трьома міністрами.
Леон Юріс
Леон Юріс – мій дядько і єврейсько-американський письменник. Його література була заборонена у Радянському Союзі. Він написав роман-бестселер «Исход», який вийшов на 50-ти мовах. Саме цей роман приніс йому світову популярність. Я особисто з ним зустрічався два рази в Ізраїлі в 1965 та 1976 роках. В Європі та Ізраїлі друкувались статті про мої родинні зв’язки . Я продовжую літературну традицію моєї сім’ї.
Ода Ізраїлю
Чому Ізраїль неправильна країна
Єврейський народ непереможний. І знаєте чому?
Тому що у нас все з ніг на голову, не як у нормальних людей
Ми читаємо справа наліво
Ми працюємо у неділю
Ми їздимо відпочивати з півдня на північ
Ми не ухиляємось від служби в нашій армії, а навпаки –
Ми попереджуємо ворога про наше бомбардування
Ми за одного свого полоненного віддаємо тисячу ворожих військовополонених
Ми радимо своїм воєнним при потраплянні в полон віддати всю інформацію, якою вони володіють, лишень би залишились живими
Ми прикриваємо собою чужих дітей
Ми захищаємся, а нам закидають насилля
Ми не п’ємо з 31 на 1-ше, а якщо і п’єм, то 1-го йдем на роботу
Нас не може зомбувати жодне телебачення
Вона може бути хоч бородатою жінкою, проте зобов’язана дотримуватись суботи
Ми з пустелі створили едемський сад
У нас майже найдорожчий бензин у світі, а зранку вся країна стоїть в заторах
У нас чим вища посада тим важче відмахатись від суду
Чим більше нас давиш, тим більш ми живучіші
Нема місця на Землі , де б не ступала нога ізраїльтянина
Єдина країна, яка одразу ж відправляє будь-яку допомогу – це Ізраїль
Ніде так не цінується людське життя, як у нашій країні
І тому я наполягаю, Ізраїль надто неправильна країна
Можливо саме тому світ так заздрить нам – і тому ми справжня країна.
спілкувалась Оксана Федорак