Ми зустрічаємося у маленькому бістро, дотичному до галасу вулиці, яка не заважає розмові, навпаки – допомагає налаштуватися на темпи Парижа. Міста, в якому віднедавна уродженка прикарпатського Яремче Ірена Карпа діє на неораній ниві культурної дипломатії.
Ще недавно Ірену знали насамперед як вокалістку гурту Qarpa (раніше – "Фактично самі") та письменницю, чиї романи були перекладені польською, чеською, болгарською та російською мовами.
Ірена отримала магістерський ступінь з іноземної філології, тож нині її знання французької допомагають Україні за кордоном. У жовтні 2015 року Ірена Карпа стала першим секретарем відділу культурно-гуманітарного співробітництва та взаємодії з українською громадою при Посольстві України у Франції.
Ми говоримо про перспективи українського культурного продукту, віктимний комплекс, культурну дипломатію, втому французів від "української теми" та їхнє небажання підіймати болючі теми, а також про вимоги якості до культурного продукту на міжнародній арені та про ключі до розуміння французької публіки.
– Ти зовсім нещодавно обійняла посаду першого секретаря відділу культурно-гуманітарного співробітництва та взаємодії з українською громадою Посольства України у Франції і працюєш у Парижі. Як змінилося твоє сприйняття французів за цей час і яким тобі відкрилося їхнє сприйняття українців та України? Є щось, чого ти не помічала раніше?
– Чи змінилося моє сприйняття? Напевно, змінилося у якийсь позитивний бік. Знаєш, коли ти сюди їдеш, то думаєш: ці гади весь час плутають нас із Росією і як так можна?
Але ти приїжджаєш сюди і розумієш, що вони це роблять не через якусь там особливу любов до Росії, чи ненависть до України, а просто тому, що їм пофіґ, їм просто все одно. Хто там? Сербія, Україна, Росія? Для них це все одна спільна мітла.
Для них величезний шок, коли я кажу, що Соня Делоне має українське походження, чи Ханна Орлофф народилася в Україні. Вони дивуються, коли кажу, що Малевич родом з України.
Недавно я своєму близькому другові, фанату Сержа Генсбура, сказала, що мама у нього з України. І подумала, що у французів уже враження, ніби я просто тролю і розказую, що половина всіх французьких ікон мають ukrainian connection.
У жовтні 2015 року письменниця і співачка Ірена Карпа стала першим секретарем відділу культурно-гуманітарного співробітництва та взаємодії з українською громадою при Посольстві України у Франції. Фото: kurs.if.ua |
І дуже багато з них після особистого контакту починають цікавитися українською культурою. Фактично, промо України якщо тут і було, то на особистих контактах: люди одружуються, дітей затягують в українські школи.
Ще є дуже вдалі приклади культурної дипломатії, от наприклад роботи Влада Троїцького, Dakh Daughters, "ДахиБрахи", про яких люди знають, але не завжди знають, що це українське – просто приходять на якісний продукт.
Я – свідок, сиділа поряд зі мною на концерті Dakh Daughters тітонька така, працює у якійсь міжнародній організації. Ну, і говорить: "Та? То вони з України?" – це була остання пісня, коли вони дістали український прапор. "Вау! То ви теж з України? Ого!"
І мені знається, що це дуже правильно: не треба пхати поперед поїзда свій прапор або віктимний комплекс. Треба завжди брати якістю, і потім уже, через оцей контекст якості нехай люди дізнаються і про твою країну.
Французи замкнені на собі. У них абсолютно інший, свій світ: французька музика, французьке кіно, французький театр, французька література. За великим рахунком, їм нафіґ нічого іншого не треба.
Чим мені подобаються ці люди? Вони можуть на вечері сперечатись про Селіна чи про Ромена Гарі. Я навіть не знаю, про що ми будемо говорити… Про футбол, у крайньому випадку.
Моє середовище – це люди з освітою, виховані та класні. Але ми про новий бар будемо говорити, про кіно будемо говорити, а ці… вони будуть говорити про книжки, це у них нормально.
Тому те, що ми робимо тут, має бути насамперед якісним. Наприклад, якщо для мене проект неякісний, я не збираюся на його тлі якось з’являтися. Грубо кажучи: все те, на що би я не пішла в Україні чи не показала б удома, тим більше не буду показувати за кордоном, бо тут я маю ще вищі вимоги.
Про якість: дуже вдало пройшов фестиваль Docudays, реально круте кіно показали. Для мене суперхіт – фільм "Жива ватра". Це дуже було круто, Docudays – такі молодці, вони просто зробили камерний фестиваль, привезли виставку фотографа Олександра Глядєлова.
У січні в паризькій галереї Jour Nuit Culture відкрилася виставка фотографа Олександра Глядєлова в рамках проекту See Ukraine:Docudays on tour |
Хоча насправді французам пофіґ, для них далі залишається: "Україна? Росія? Це якісь ваші, далекі розборки".
Вони далекі від нашої політики. Це так само, якби в нас постійно робили виставки про війну в Сирії. Ну скільки разів би люди прийшли? Ну раз, може два. Але ж не весь час.
Але дуже багато є такого шлаку, коли людям здається: якщо вони вчепили жовто-блакитну стрічку і вишиванку, то ти не маєш права це критикувати і це має бути прийнято всіма. Окей, це може бути прийнято вами, але це не зацікавить жодної людини.
З другого боку, ми робили виставку Юлі Носар "25 неприємних малюнків". Це політичні карикатури, вона блискучий графік і французи купували ці роботи, попри загальну депресію арт-ринку тут.
Дуже класно, що у нас є український літературний клуб. Вони молодці. А я – максимально сприяю тому, щоби, коли приїздить автор, він як мінімум був забезпечений їжею і проживанням у мене вдома. Це маленькі речі, але їх все одно необхідно робити, у партизанських умовах, в яких ми тут перебуваємо.
Ми відкрили сайт культурного центру, де зібрані всі знакові події, котрі стосуються України та відбуваються в різних містах Франції.
Ще зробили виставку Нікіти Кравцова – прекрасну і скандальну. Думаю, що з Кравцовим будемо ще працювати, тому що він тут на резиденції. Скоро сюди на резиденцію приїде журналістка Валентина Клименко, яка пише книжку про французького мистецтвознавця Жана-Клода Маркаде.
І це друзі, меценати, які організували нам і сайт, і віллу на півдні Франції, яка буде приймати українських митців. Буде ще одна вілла, я курую її ремонт зараз. На сайті вже є аплікаційна форма і можна подаватись. Одна вілла спеціально для письменників. Інша – мультидисциплінарна.
Хоча, по-правильному, треба було би зробити такі резиденції в Україні – для іноземних митців. Я вже навіть знаю людей, які готові свої вілли чи готелі віддати для таких речей – просто щоби люди писали про Україну.
Ірена з руфером Мустангом у Парижі |
Міністерство (закордонних справ. – УП) все-таки якийсь бюджет нам виділяє на програму обміну митців, так що за це їм слава навіки, бо хоч якось звернули увагу на ці питання. Я думаю, що важливо хоч якось допомогти, тому що це жах – відкривати виставку і не могти на неї привезти автора виставку. Ну це позорище.
– В одному зі своїх інтерв’ю ти сказала: "Французи в більшості своїй або про нас не чули, або вже від нас втомилися, бо весь час чули тільки про те, які ми хороші, але бідні-нещасні і давайте нам помагайте".
На твою думку, як знайти шлях до серця тих французів, які про нас ще не чули, і що зробити з цією "медійною втомою від України", аби ті, хто втомилися, зацікавилися знову?
– Створювати діаметрально протилежні інформприводи. Через щось красиве, через те, що приверне увагу.
Наприклад зараз ми, з Анною Корягіною розробляємо буклет, який буде роздаватися під час "ЄВРО-2016": він буде дуже смішний і мультяшний. Там буде десять фактів про Україну, без пасажів у стилі "З давніх-даве-е-е-е-н…". Це буде так: "Найдовший музичний інструмент у світі – український. Трембіта", або "Ґвинтокрил винайшов Сікорський", чи "Спілберґ, Сталлоне, Йовович, Малевич – ці люди з України".
І також буде вказівник того, куди в Україні варто поїхати і на що. У Львів – під час Форуму видавців чи на ALFA JAZZ FEST, Чернівці – на Meridian Czernowitz, Франківськ – на Porto Franko, Київ – на ГОГОЛЬFEST. Треба ще додати академічну музику, бо люди є різного віку, хто чим цікавиться.
Я за позитивне мислення в усьому. Наприклад, наступна виставка: у робочій назві фігурує слово Enjoy, типу якісь радості життя і це буде актуальне мистецтво. Художники тут часто кажуть: "Давайте не будемо українських болючих питань піднімати і нехай люди розуміють, що мова мистецтва – універсальна мова".
Ще одна виставка: я хочу, щоби там було два художники з Криму і два – зі Львова. І коли тебе зачепить творчість художника з Криму, ти дужче сприймеш анексію.
Ще до нас їдуть предметні дизайнери, ми вислали їхні досьє на Paris Design Week, і перший відгук був: "Так, це дуже красиво". Вони відразу погодилися прийняти нас у програму, тому що це – рівень. Мені кажуть "Це дуже класно, коли у вас дизайн, архітектура – на межі з мистецтвом". Французи дуже до цього тяжіють. Коли є продукт, їм пофіґ звідки.
Ірена з корсиканським художником Бартолі, індійським танцюристом Мане та марокканською художницею Бугерарою в паризькій галереї |
Дуже добре усвідомлюючи ситуацію, в якій ми перебуваємо, я зараз шукаю виходи, як робити так, аби Україна була, у хорошому сенсі слова, сексі. Щоби це була країна, для якої хочеться щось робити, а не просто зробити щось, щоб вона відчепилася. Зробити щось, щоб вона посміхнулася.
– Ти якось згадувала про французького спонсора, який хоче організувати видавничий дім і програму перекладу українських авторів французькою мовою. Розкажи про перспективи виходу сучасної української літератури на французький ринок і у світлі цього проекту, і загалом – у найближчі роки.
– Це питання потрібно задавати Ірині Дмитришин. Вона тут основний літературний культуртреґер і дуже добре знається на видавцях, на ринку. І це вона мене трішечки відштовхнула від цього проекту.
Адже була ідея створити нове видавництво, а Ірина намагається переконати, що це важкий бізнес, який складно починати з нуля, і завжди краще просто фінансувати переклад автора, бо тоді буде легше продати його в якесь хороше, розкручене видавництво.
Остання наша розмова – французи вагалися, що все-таки робити. Спонсор хоче заробляти на цьому гроші як бізнесмен, а, тверезо подумавши, зрозуміло, що на таких речах грошей з нуля не отримаєш.
Але я думаю, що в результаті кілька проектів якихось початкових ми зробимо. Тому що є вже готові переклади поезій Жадана, приміром. Є багато просто українофілів, які готові щось зробити на ентузіазмі, а потім треба знайти того, хто це візьме.
Я думаю, що це – не проблема. Ми знайшли також місця, де можна презентувати саме французькі переклади, трендове місце, де дуже багато хіпстерів, французів. Я ніжно люблю діаспору, але також потрібно не забувати і про французів. Це наша основна робота.
– Що ми можемо запропонувати Франції в культурному плані? Що є такого у нас, чого у французів просто немає? Що ми можемо їм дати і чому навчити? Чим ми можемо бути їм цікаві? І чи можемо взагалі?
– Я далека від того, щоби когось чомусь вчити, чесно кажучи. Тут можна просто якісь окремі речі пропонувати. Я знаю, що вони, наприклад, дуже пруться від українського текстилю. Дуже люблять тих же Dakh Daughters. Тобто інтерес такий одиничний.
Ірена Карпа з фотографом Антоном Сінгуровим на його виставці в галереї Maison d’Europe et d’Orient |
Наприклад, із солідарністю у них і так усе дуже добре. Майдан був прекрасним соціальним феноменом для нас, тому що у нас було все погано із солідарністю. А тут? Все дуже швидко – на страйки виходять масово. Якщо є якийсь закон, вони виходять, кажуть: "Краще одну ніч постояти, ніж усе життя стояти на колінах".
І вони зараз цікавляться українським дизайном, але знову ж таки не через те, що це український дизайн. А через те, що він класний. В України зараз немає свого бренду. І не треба його створювати через війну.
Однозначної відповіді на питання: "Що таке бренд України?" – у мене зараз немає. Ми не можемо просто зібратися докупи. Ми були зібрані під час Майдану, потім це знову про..лося, знову ми попадаємо в ці постійні патерни розборок між собою, дєлєжа і зневіри людей, якогось загального горя від усіх цих смертей на війні, від втрачених кінцівок, втрачених людей, від дітей-сиріт.
Тобто дуже важко в цей момент дійсно зібратися і, можливо, багато хто скаже мені: "Ах ти ж скотина, сидиш у Парижі і кажеш, що нам треба продукувати оптимізм. Як ти взагалі можеш?"
Але я прихильник позиції Charlie Hebdo – сміятися можна з усього. Бо інакше ти завернешся і сам потонеш у якомусь мрачняку, в якому тонути не варто було би.
– Коли очікувати на повернення Карпи-письменниці? Ти говорила, що плануєш видати детектив про "Майдан, АТО та рутинні соплі імені кохання-і-зради…". Як він просувається? Чи знайшлося для нього місце у твоєму новому, французькому, житті?
– Він заморожений. Я почала його писати, але мені не сильно хочеться занурюватися в сьогодення. Я була свідком усього цього, і це якась дивовижа, бо, крім постів у фейсбуці, якихось коротких статей, мені особливо про це триндіти не хотілося.
Тут зараз найбільше кричать і б’ють себе в груди всякі чиновники і люди, які взагалі не мали до цього ніякого стосунку. Тому що їм не можна було виходити на протест, бо вони держслужбовці, а їхній президент – Янукович.
Він ніколи не був моїм президентом, тому я могла виходити. Але зараз вони, із тим самим комсомольським рвєнієм, кидаються проводити заходи типу "Небесна сотня" і все таке. І, не дай Бог, ти скажеш, що тебе це задрало – про Майдан говорити, бо тоді ти типу вже не патріот.
У листопаді 2015 року Ірена Карпа разом з поетом Артемом Полежакою відвідала артилеристів 30-ї окремої механізованої бригади |
Чуваки, бл..., ви тут чим займались? Я – фіґачила на Майдані. Можна я буду вирішувати: про що мені і як говорити?
Таке постійно, ще в Ремарка було: "Як ви можете ображати світлу пам’ять Кайзера?" – каже якийсь чувак, який не був на війні, чуваку, який втратив на війні ногу.
Про Майдан з’явилося відразу стільки всілякої літератури, шлака повного. Тобто, щось, можливо, і було кльове, але відразу про це писати і бити в той же ґонґ? Я розумію, що це кон’юнктурно, що у цього є шанс бути перекладеним, якусь туди ще приплести теорію змови чи ще щось.
Тож коли буде мій роман? Складно прогнозувати. Зараз дуже багато роботи, і я зайнята тим, щоби допомогти іншим митцям прозвучати, показатися правильно. Мене це зараз дуже пре. Воно трохи дивно іноді, що ти говориш тільки про інших, а не говориш про себе, але це дуже цікавий досвід.
Я розумію, що це не назавжди, бо я лишаюся письменницею. Але я не хочу поспішати, хоча я розумію, що все, що вийде нове, відразу куплять.
Я роблю нотатки, але я не буду видавати щоденник, не хочу видавати просто якийсь зріз свого життя, хоча воно дуже цікаве, воно мені подобається. Я щаслива людина, бо я хочу те, що у мене вже є.
– Розкажи більше про плани щодо Українського культурного центру у Парижі. Як плануєш зробити із нього тусовочне місце, яке стало би культовим для самих французів, а не тільки для діаспори? І що для цього потрібно?
– Зараз там сидять французи, які жаліються, що за день заходять по два відвідувачі, при чому двері – постійно відчинені. Я – не директорка культурного центру, тому мої ініціативі можуть бути прийняті, а можуть і ні.
Ставши дипломаткою, Ірена Карпа не припинила співати. У лютому гурт Qarpa виступив в одному з київських клубів |
Наразі все це існує на рівні архітектурного проекту – переформатування культурного центру. Там хочеться зробити повноцінну залу для театру, медіатеку, коворкінґ-спейс, якесь місце для презентацій, ну, і виставковий простір, звичайно.
Це не дуже важко зробити, але на це потрібні інвестиції. Держава ці гроші найближчим часом навряд чи дасть. І тут, знову таки, потрібне залучення спонсорів. Але це величезна робота і бюджети. Це можливо зробити.
Цей сарай купили у центрі Парижа за величезні гроші. Я не знаю за скільки, це було за часів злочинної влади. І він зараз, на жаль, простоює.
Дуже добре, що там існує українська школа, відбуваються виставки, але я тяжію до того, аби проводити їх у місцях, в які й так прийдуть французи, поки центр не перероблений.
Мій культурний центр – віртуальний.
Маркіян Камиш, спеціально для УП.Культура