Inspired Expedition – це подорож Карпатами із заходу на схід тривалістю в місяць. Троє наших друзів вирушили у пішу мандрівку горами на цілий місяць і кожного тижня ділитимуться своїми враженнями в блозі експедиції.
Епізод 4. Свидовець – Чорногора – Черемош
Озерний край
Попередній тиждень закінчився в горганських туманах та дощах. Наступний тиждень почався з прояснення та з краєвидів масива Свидовець, частини Полонинського хребта, яку ми мали пройти за два дні.
По дорозі нам трапився витік Тиси, обгороджений парканом, оточений лавками та урочисто прикрашений табличками від України, Румунії, Словаччини, Угорщини та Сербії ― усіх п’яти країн, якими протікає ця велика дунайська притока. Та от самої Тиси на місці не було ― джерело-витік пересохле, річка сама обирає, де їй починатися, та бере старт десь нижче у лісі.
На Свидовець нас вело бажання відвідати всі місцеві великі озера.
Апшеняска.
Догяска.
Ворожецьке.
Колись, десятки тисяч років тому, карпатське високогір’я було вкрите вічними снігами останнього льодовикового періоду. А потім карпатські льодовики повністю розтанули, залишивши по собі величезні заглибини ― кари, на дні яких склалися сприятливі умови для утворення озер. Тож тепер на Свидовці маємо древні льодовикові озера ― тихі нерухомі водойми, поверхня яких часом стає просто дзеркальною. Іноді, ніби крізь скло, видно всі камінчики дна, а іноді вітерець малює на воді візерунок хвиль.
А під поверхнею у водоростях ховаються маленькі звірятка: водяні клопи-гребляки, жуки-плавунці, личинки волохокрильців, чорні п’явки, юркі пуголовки, тритони, жабенята. У Ворожецькому озері побачили навіть якусь величезну рибину, схожу на форель.
Після озер ― нагору: попереду височіє пік Близниці. Зранку гора ще хмурилася, ховала кінчик вершини під капелюхом туману, відгороджувалася сірою вуаллю хмарин.
Та потім хмари піднялися трошки вище, але не розсіялися, і яскраві види залитих сонячним сяйвом низовин разюче контрастували із затіненими проваллями по обидва боки хребта. На вершині нічого, крім вітру, піраміди тріангулятора та вказівного стовпчика з табличкою «Близниця (1880 м)».
На полонинських схилах ― хатинки-притулки вівчарів. Мирно пасуться та перемовляються дзвіночками на шиях вівці, такі маленькі, ніби рисові зернятка, розсипані по зеленій скатертині.
Карта підказує імена вершин, річок, долин, пасовиськ. Бескид, Магура, Присліп, Кичера, Грунь – назви, що іноді повторюються. Та частіше зустрічаємося з унікальними топонімами: Унгаряска, Гропа, Ждимир, Урду-Флавантуч, Бозева, Мерешор, Міка-Маре, Тавіпширка, Боревка ― забута мова назв, що прийшли з давніх часів, ― нам залишаються лише лінгвістичні здогадки та етнографічні легенди. Ген на заході ― вершина Апецька, чи то румунське ape – «вода», чи то apus – «сутінки». Петрос з Говерлою на горизонті, один від румунського pietros – «скелястий», друга, можливо, від угорського hovihar – «завірюха». Чи ось курорт Драгобрат внизу, назва походить від румунської назви тутешньої полонини Drag Brad – «цінна ялина».
На цьому етапі маршруту трапилася неприємність ― у Юрка вийшло з ладу коліно, сильний біль при напруженні зв’язок. Він героїчно докульгав до вершини, але вже там стало зрозуміло ― справи недобрі. У планах було спуститися в долину Тиси та продовжити шлях у напрямку Чорногори, але обставини змінилися. Спустившись у село Кваси, сіли на автобус та приїхали у Рахів, де залишилися на день відпочинку. Краще Юрі не стало, тож прийняли нелегке рішення ― евакуювати його в Одесу та продовжувати експедицію вдвох. У Рахові вразила кількість людей у вишиванках.
Не нижче 1500
Ми повернулися у Кваси, щоб продовжити нашу пішохідну лінію саме з точки, де ми сіли на автобус два дні тому. Далі цілий день вгору, більше кілометра по вертикалі. Долаємо висотну відмітку 1500 під перевалом Шешул і не спускаємося нижче наступні три дні – це наша «високогірна» частина маршруту. Навкруги знову ступінчасті кольори, від лісового темно-зеленого, до небесного біло-блакитного. Ці шари повітря, що пролягають між спостерігачем та гірськими схилами, розсіюють блакитне світло сонця сильніше, ніж червоне. Це кольори атмосфери. Ми нарахували п’ятнадцять відтінків повітря.
Спочатку сходження на Петрос. Потім одразу крутий спуск на так звану перемичку. Було б добре мати експедиційного геолога, який міг би розповісти, чому так вийшло, що між паном Петросом та пані Говерлою хребет Чорногори просів на півкілометра, а далі йде суцільним масивом і не опускається нижче висоти 1800 метрів.
Ще на Боржаві, на одній з кошар, малий хлопець-пастух, дізнавшись, що ми йдемо на найвищу вершину України, розповідав нам захоплюючі та смішні байки про те, що з Говерли Київ видно, що всього одна людина до верху дійшла, та й та вбилася на спуску, про п’ятдесятиметрових біло-червоних змій, що повзають навколо гори. І ось вона постає перед нами, така округла, шорстка, нагадує спину якогось динозавра-зауропода з програми Discovery Channel.
На вершинному майданчику людно, десь півсотні нарядно та легко одягнутих підкорювачів вершин співають гімн, фотографують, милуються висотним пейзажем. З одного боку, це добре, коли на головний пік країни може піднятися і шестирічний хлопчина, і його бабуся-пенсіонерка. З іншого ― це місце намащене поп-символізмом, який не дуже личить вершині. Особливо це проявиться через три дні після нашого візиту, на День Незалежності.
На будь-якій більш-менш доступній вершині можна знайти якісь написи. Що й казати про найвищі знакові гори. Сучасні петрогліфи, імена, міста, роки ― феномен наскельного живопису часів постіндустріальної цивілізації. Що це ― прадавня потреба помітити захоплену територію? Відчайдушне намагання співвіднести себе з монументальністю вершини? Чи просто марні спроби зрівнятися із довговічністю гір, залишивши слід імені на одній з кам’яних піщинок при вершині: «Krakow 12», «Дан Лось ДМБ», «г. Куйбышев 9.09.66», «По-ко Надя 1973»?
Цікаво бачити свій маршрут на кілька наступних днів. Ось зі схилу Говерли видно пагорби Чорногори: Брескул, Пожижевська, Динціж, Туркул, Ребра, Менчул, Дземброня, Піп-Іван. Минаємо їх один за одним у прогулянковому темпі, нам нема куди поспішати. Безмежні зовнішні простори та краєвиди розширюють простір внутрішній, простір переживань та відчуттів. На четвертий тиждень шляху якось змінюються почуття, саме сприйняття світу і себе. Стає менше бажань, азарту пересування, несвідомого захоплення. Все більше просто звуків теплого вітру, дихання, кроків. Думки не зникають, але стають тихіше, непомітніше. Залишається лінія стежки і ти віддаєш себе їй. Іноді так чудово нічого не знати наперед, напевно, не жити відповідно до монотонного буденного плану, а просто плисти хмарою під самим небом та дивитися, як вітер із сонцем змінюють свої напрямки.
Вибір стоянок з доступом до питної води на Чорногорі невеликий: озера Несамовите, Бребенескул чи Марічейка. Для ночівлі ми обрали берег Несамовитого. За гуцульськими легендами, краще не чіпати озера, бо з розтурбованої води вистрибнуть білі вершники, що шалено гарцюватимуть уздовж скельних урвищ, вибиваючи копитами град та громовиці. Ми вирішили не проводити підводних зйомок, нехай рибини та духи цього озера залишаються незафіксованими на фотокамери.
Силует цієї будівлі вимальовується з відстані 20 кілометрів. Ніби старовинна фортеця чи якась шахова фігура, поставлена велетнем на самому вершечку гори. Обсерваторія побудована поляками в 1930-х роках, радянська влада визнала її утримання нерентабельним. Так «Білий Слон» (взимку кам’яні стіни вкриті шаром льоду і обсерваторія нагадує велетенського звіра) втратив свою початкову функцію і став туристичним притулком та рукотворною прикрасою-вінцем Чорної Гори, де Олекса Довбуш, якщо вірити переказам, підстрелив чорта, що кривлявся Богові.
Окрім звичних поляків та чехів тут нам зустрілися туристи з Франції та Фінляндії. Фінка Анін вирішила відвідати Україну тому, що «така величезна країна, а ніхто з моїх знайомих там не бував». Ось і наважилася на подорож Київ-Львів-Карпати. Французька пара з Парижа в пішому турі східною Європою була в Польських Татрах, тепер ― українська Чорногора. Кажуть, що далі хочуть перетнути кордон та піти на румунський бік Карпат. Попереджаємо, що краще б перетинати кордон у спеціалізованих пунктах, навіть при наявності паспорту громадянина Євросоюзу. У відповідь маємо бадьоре «d’accord, merci», мовляв, добре, подивимось. Даруємо французам нашу карту з прикордонною ділянкою, що їх цікавить.
За обідом та теревеньками не помічаємо, як швидко змінюється погода ― з півночі суне грозова стіна. Тікаємо вниз, та шторм наздоганяє, ставимо табір під зливою, у сутінках спалахи блискавок на все небо та стукіт важких дощових крапель по стінках намету.
І ось на 28-ий день мандрівки ми дісталися краю Українських Карпат. Перетнувши нейтральну смугу та видряпавшись на вершину Стіг, ми опинилися на останніх метрах Батьківщини, про що свідчили кольорові прикордонні стовпчики.
На відміну від польського кордону, тут ми не зустрілися з прикордонниками, і наші перепустки в контрольовану зону залишилися незадіяними. Місцеві розповідають, що румунські прикордонники пильно стежать за смугою, бо отримують премії за затриманих українців, що перетинають кордон ― неважливо, чи ти турист, що загубився в тумані, чи пастух, що шукає свої вівці на румунському боці гори. Ось так влаштований кордон: дорога ― колюча огорожа ― контрольно-слідова смуга ― дорога. Ми там трошки наслідили, вибачаємося.
Це наша крайня південна точка маршруту, тепер повертаємо на північний схід, тримаємо курс на Буковину, на туманні долини Чорного та Білого Черемошів.
Кожної ночі ми засинаємо в очікуванні наступного ранку, і кожен день неймовірно насичений та неповторний. Кожен вечір ― радість від наповненості дня, від реалізації чудового шансу, що трапився в наших життєвих обставинах цього літа. Мандрівне натхнення продовжує вести нас далі, триває в наших очах, відлунює в наших голосах, б’ється в наших серцях. Ми йдемо далі!
