Прикарпатець Юрій Фурик після поранення на фронті, ампутації ноги та реабілітації повернувся до роботи з дітьми.
Так, впродовж тридцяти років чоловік працював тренером зі спортивної гімнастики у Коломийській дитячо-юнацькій спортивній школі.
Втім, з початку повномасштабного російського вторгнення, у лютому 2022 року, став на захист країни.
Журналістка Фіртки поспілкувалась з бійцем.
Далі подаємо пряму мову:
Гіршого, ніж війна немає
Вранці 24 лютого мені зателефонували й повідомили, що прилетіло в Івано-Франківськ й почалась повномасштабна війна. Об шостій ранку я вже все знав, всі піднялися. В той день я був хворим, погано себе почував, увімкнув телевізор й слідкував за новинами.
З кожного кутка було чутно, про те, що війна неминуча, але я страшенно не хотів в це вірити. Бувши в зоні бойових дій, можу ствердно сказати — гіршого ніж війна немає.
Два дні війни я хворів, а на третій — пішов до військкомату
Два дні я з дому слідкував за новинами, а вже на третій день почувався краще та пішов до військкомату. Для себе я зрозумів, що потрібно щось робити. Коли я прийшов, то до лав тероборони вже не брали.
Сказали, що все переповнено, а в кого є військовий, то можуть йти в ЗСУ. Знову я пішов до військкомату, мене там впізнали, бо склалось так, що тренував тих хлопців, які та були в комісії.
Питали мене: «Васильович, ви чого тут?», я відповів, що, мовляв, така ситуація, тому з цим треба робити. Почув: «Завтра з речами».
Пройшов комісію, на наступний день з речами повернувся й мене поставили в роту охорони біля військкомату. А перед тим я вже попрощався з усіма й налаштувався. Деякий час охороняв стратегічні об’єкти.
Згодом почали приходити та забирати хлопців, хотіли молодих, до 35 років. Надалі вже забирали хлопців до 45 років, а я 50-річний потрапив у Закарпатську гірсько-штурмову 128 бригаду.
На третій день бачив фосфор
Ми проходили підготовку декілька місяців, адже треба було звикнути до автомата, адже 30 років не тримав зброї, то треба було звикнути до певних навичок.
Опісля вже вважали, що ми підготовані, то в Мукачево я вже не їхав, а одразу мене відправили під Херсонську область, скажімо, одразу в окопи.
Я вже на третій день бачив фосфор. Росіяни атакували фосфором, але не наші позиції. В мене було одне бойове чергування.
На Херсонському я провів три тижні. Окупанти відступили й нас відправили на Донецький напрямок. Там ми були два тижні, а згодом нас відправили в Соледар.
Тут в мене було одне бойове чергування, згодом — друге. Я був на першій лінії, з чергування на «нулі» ми знялись, але нас не встигли замінити. Наша рота відступила, адже була надзвичайно критична ситуація. Там пішов Вагнер, а ми про то ще не знали.
Я ту ніч не забуду ніколи
Було дуже багато трьохсотих, цілий день: артилерія — йшли, артилерія — йшли, по черзі. Ми думали, якщо артилерія, то там вже нікого не залишилось, але чуємо — відстрілюються, все ж таки вони якось виживали.
Допоки будувалась нова лінія оборони ми стояли на першій лінії. Я ту ніч не забуду ніколи. Метрів 70 вони зайшли в посадку, ми бачили ворогів в тепловізор, їх там надзвичайно багато.
Нас попереджали: не стріляти, не провокувати, бо ми не маємо проти них сили
Нас було 12 осіб: п’ять штурмовиків, я був в кулеметному підрозділі й з кожного брали по 1-2 особи на підсилення, адже штурмовиків залишилось мало. Й головний штурмовик нам каже: «Хлопці, якщо вони йдуть вночі, то будемо стояти та відстрілюватись, пощастить, то пощастить».
Росіяни зайняли ту позицію, але вночі не ризикували піти в наступ, можливо боялися мін. Нас попереджали, не стріляти, не провокувати, бо ми не маємо проти них сили. Бо хай краще наші хлопці спокійно підготують лінію оборони.
Наснилось, що до мене звертаються «здраствуйте»
Ми ту ніч відстояли. Зі свого підрозділу я був сам, адже там проводився кулеметний розрахунок. То була зима, ми мали тільки автомат. Ніяких спальників та кариматів.
А це ніч, її треба якось перебути, під дерево ліг, задрімав трішки в бронежилеті. Тоді мені наснилось, що до мене звертаються «здраствуйте» й тут ти розумієш, що в будь-який момент таке може трапитись. Перебули ми ту нічку, тим часом наші хлопці сформували лінію, й нас зняли з позиції. Ми відійшли.
Одна міна — трьох одразу
На наступний день така сама історія, поки Вагнер йшов, нас «кинули» наперед, поки готується лінія, риють хлопці окопи. І 27 грудня, в Соледарі «прилетіло», і поранення, одна міна – трьох одразу.
Не можна ж так одразу вийти й знайтись, бо то ж прилітає. Наклали турнікети, й по болоті, по бездоріжжю, адже морозів не було взимку, вивезли.
Три години ми їхали, згодом пересадили в інше авто зробили перев’язки та повезли до Краматорська, там зробили операцію.
Більше читайте у матеріалі.
Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTubе. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!
Читайте також:
«Вижив — винний»: що таке синдром вцілілого та як не картати себе за те, що ти у безпеці
