Часто свіжонавчені водії намагаються обігнати життя, через що дорога стає своєрідним полем щоденного ризику і для автомобілістів, і для пішоходів.
Тому мова сьогодні піде не про недосвідчених та "гарячих" водіїв, а про тих, хто розміняв більше як піввіку за кермом, а до дороги ставиться з повагою. До таких належить і Микола Ребенчук із Верховини.
Микола Іванович, у свої 83 роки, зрання до смерку заклопотаний невідкладними справами: чи у господарстві, чи комусь привезти щось потрібно. У цьому переконався, коли завітав до нього у гості. Знайшов господаря на городі, де він копав грядку. А от щодо транспортних послуг, то знайомі чи друзі часто просять Миколу Івановича поїхати у справах, бо знають його як досвідченого водія. І не дивно, адже за кермом із 1954 року. За 62 роки водійського стажу проїхав сотні тисяч кілометрів.
За своє життя пережив чимало. Народився 8 листопада 1933 року в с. Соколівка на Косівщині. Тривожними і болючими видались для Миколи Ребенчука перші повоєнні роки.
– Після війни залишилися із братом сиротами, – згадує Микола Іванович. – Щоби заробити собі на хліб, пішов у Бистрець, на полонину Ґаджина, пастухом. Не раз довелося звідти йти пішки додому, хіба пощастить – хтось підвезе фірою. Тоді автомобілів у районі можна було порахувати на пальцях, бо були тільки в користуванні в районного керівництва. Прийдеш додому знесилений, але треба ще братися до домашньої роботи. А тепер дивишся, люди можуть у центрі міста стояти півдня, аби доїхати, наприклад, на Слупійку. Люди дуже розніжилися і стали ліниві.
Підлітком довелося відбудовувати вугільні шахти у Дніпропетровській області. Здурили, що набирають на навчання водіїв. Коли прибули до Косова, нас усіх відправили відновлювати копальні, знищені під час війни. Шахтні стволи були майже повністю зруйновані. Правда, нас, малоліток, у шахти не взяли, а направили готувати фундаменти для зведення фінських будиночків для шахтарів. Але мені вдалося втекти та повернутися додому.
На водія пішов учитися у професійну водійську школу в Коломиї. Тоді майбутніх водіїв навчали достеменно знати не тільки правила дорожнього руху, а й будову автомобіля, щоби можна було самотужки її поремонтувати. А сьогодні тільки навчають, як кермувати. Це якщо ще навчаєшся. Але є багато таких, що мама чи тато на заробітках, та купить своєму чаду і права, і автомобіль – хай тішиться. Саме такі водії найчастіше і створюють аварії на дорогах. Буває, їдеш, а тебе обганяють перед "зеброю" і ще кулаком погрожують, мовляв, чому це пригальмовую, бо вони ж, бачте, поспішають.
Вперше мені дали скласти "полуторку" у культвідділі. Пам’ятаю ще трактори та автомобілі, котрі працювали у лісі на дровах. Зважаючи на дороге паливо, такий транспорт і тепер би не був зайвим і сьогодні (сміється).
Потім мене направили у колгосп у с. Яблуниця, де вже їздив на новому авто, який пригнав особисто з Горького. Звідси мене восени взяли до армії. Служив в Улан-Уде (Бурятська АРСР), був водієм командира дивізії, а служили тоді три роки.
Працював на будівництві у Пістині під керівництвом Вороновича із Соколівки, котрий збудував багато об’єктів на Верховинщині, у тому числі і клуб, який згорів, і кінотеатр в Івано-Франківську, і в Одесі. Воронович мене порекомендував водієм у райвиконком. Попереднього водія, Федуку, звільнили, бо поїхав до Ворохти службовим "бобиком" за братом, котрий був виселений. Сім років там пропрацював, два роки – на "швидкій", сім років, за сумісництвом, возив прокурора і працював у пожежній. В останній установі маю загального стажу тридцять три роки, звідки й вийшов на заслужений відпочинок.
Життя Миколи Ребенчука перепліталося і радощами, і прикростями, але ніколи він не впадав у відчай. Завдяки загартованому характеру, працелюбності та винахідливості досягав мети. Засукував рукави і наполегливо йшов до неї: створив сім’ю, збудував власний дім. Ну, і, звичайно, як же обійтися без вірного "залізного коня". Ще й досі їздить за кермом старенької "копійки".
Іван Зеленчук, "Верховинські вісті"
