Гарячі точки «холодної війни»

 

/data/blog/69709/ea04c1ccc0844d7f5745d833c24e98ad.jpg

 

Ця неоголошена війна двох наддержав – СРСР та США – стартувала ще на початку 1950-х воєнними діями у Кореї і тривала аж до кінця 1980-х, коли контингент радянських військ вивели з Афганістану. Жертвами протистояння стали тисячі солдатів радянської армії – молодих хлопців, призваних до війська у мирний час в «миролюбній» країні.

 

Так звані «афганці», як і учасники збройних конфліктів в Угорщині та Чехословаччині –  віднедавна всі вони мають статус учасників бойових дій. Минулої неділі, 15 лютого, в Україні було їхнє свято – День вшанування тих, хто воював на території інших держав. Багато з них не хотіли би тепер ані цього статусу, ані вшанування, якби натомість тоді можна було би  просто не бути на війні… 

 

Угорщина, 1956

 

Івано-франківець Анатолій Байда проходив строкову службу в полку зв’язку в Чернівцях. У листопаді 1956 року йому було вісімнадцять. Він ще не прослужив навіть року, ще як слід зброю в руках не потримав. Війна увійшла в його життя несподівано, разом із нічною тривогою.

 

«Якось посеред ночі наш полк підняли, нічого не пояснивши, видали нам автомати, патрони, гранати і наказали сідати по машинах, – розповідав Анатолій Байда. – Їхали довго, цілу ніч, горами. Зупинилися тільки на кордоні в Закарпатській області. Угорських прикордонників там вже не було, і наша колона, не затримуючись, поїхала далі. Тоді я побачив, що в нашій колоні – ціла армія. Разом з нами були артилеристи: до тягачів були причеплені гармати…».

 

 

Дорогою з повідомлень по радіо зв’язківці дізналися, що в Угорщині почалася якась «заваруха». Невдовзі надійшов наказ: їхати через усю територію країни до австрійського кордону, щоби перекрити шлях можливому вторгненню військ НАТО. Біля угорського міста Татабаньї, уже недалеко від Австрії, чернівецькі зв’язківці, озброєні як мотострільці, зупинилися на свій перший перепочинок. Польової кухні не було, тож довелося обійтися сухпайком. Командири радили не брати продуктів в місцевого населення. Казали, що їжу можуть отруїти. 

 

«Ми розташувалися біля мадярського артилерійського полку, на поляні, – пригадує Байда. – Машини поставили навколо, зробили табір. Мені випало бути в караулі і тільки це мене й врятувало. Хоч було домовлено, що у бойові дії з угорськими військами ми не вступаємо, десь біля пів четвертої ранку мадяри несподівано почали артобстріл нашого табору. На моїх очах вибухали снаряди, злітали вгору палаючі машини. Скільки там людей загинуло з нашого полку, навіть не скажу. Я був за табором, відразу впав на землю, мені тільки осколком поранило спину…».

 

Наступного ранку з’явилися радянські танки і влаштували угорським артилеристам криваву м’ясорубку.

 

Опір радянській армії продовжували чинити не лише угорські військові частини, але й цивільне населення Угорщини. Постріл у спину можна було чекати будь-коли і будь-де. Скажімо, така сутичка з цивільними сталася в місті Секешфехерварі, де розквартирували полковий штаб, до якого потрапив після поранення Анатолій Байда.  

 

«Нам доручили викопати могили для убитих наших солдатів на якомусь старому кладовищі, – згадує колишній солдат. – Коли ж ми почали копати ями, з вікон сусіднього гуртожитку молоді дівчата почали стріляти у нас із рушниць. У мене не влучили».

 

Долею Анатолія Байди тоді особливо переймалися батьки, які довго не отримували звістки від сина. Коли налагодився поштовий зв’язок, він зміг нарешті написати додому з Угорщини. Звичайно, не про все.

 

Чехословаччина, 1968

 

«Закордонним паспортом» для в’їзду на територію «братньої» Чехословаччини для сержанта Миколи Кузика став танк Т-55.  Краєвиди ошатних словацьких i чеських сiл і мiстечок, мальовничi Татри, такi схожi й несхожi на рiднi Карпати, вiн мiг розглядати лише крiзь вузьку щiлину у танковiй бронi. Вiдкривати люки було суворо заборонено. Пiзнiше, пiд час 800-кiлометрового марш-кидка територiєю окупованої країни Микола зрозумiв причину заборони...

 

У травні 1968 року Хмельницький танковий полк, в якому проходив службу сержант Кузик, відправили на військові навчання на Закарпаття. Танкiстiв навчали керувати танками на бетонних автодорогах, втриматися на яких пiд час поворотiв на великiй швидкостi багатотоннiй машинi було дуже важко. Танки форсували рiчки пiд водою, проводили стрiльби, потiм знову їздили по "бетонках".

 

Невдовзі до полку приїхав заступник мiнiстра оборони СРСР маршал Андрій Гречко і оголосив, що через можливу агресiю вiйськ НАТО до Чехословаччини потрібно подати руку допомоги народам братньої країни. Наступного ранку, вдосвiта, колона зі 103 танкiв на повному ходу перетнула державний кордон СРСР i покотилася уже звичними пiсля постiйних тренувань "бетонками" Чехословаччини.

 

"Перше, що запам'яталося, це прекраснi дороги по той бiк кордону, – пригадував Микола Кузик. – Мiй танк №999 у колонi йшов замикаючим. В Ужгородi передi мною асфальту уже не було. Сотня танкiв здерла його з дороги i перемолола. А чеські дороги витримували навіть нашi гусеницi".

 

Іноді котрийсь із радянських танків злітав на узбiччя, втрачаючи зчеплення гусениць iз гладкою бетонною дорогою. Тих, хто вiдстав – не чекали. Пошкодженою технiкою займалися пiдроздiли тилового забезпечення, що йшли позаду, екiпаж пiдбирали мотострiльці. А танкова колона, не збавляючи обертiв, мчала у напрямку Праги...

 

 

Як пригадував Микола Кузик, першi зустрiчi з мiсцевим населенням були несподiвано приязними. У Словаччинi селянки виходили на узбiччя з кошиками грушок і сливок, пригощаючи солдатiв. Та не обiйшлося без ексцесiв. Коли на шляху траплялися легковi авта мiсцевих мешканцiв, танкова колона змiтала їх з дороги, як порожнi бляшанки.

 

 

Ставлення до радянських вiйськ рiзко змiнилося на територiї Чехiї. На шляхах з'явилися люди з плакатами "Иван, иди домой!". На стiнах видніли свастики, намальованi всерединi червоних зiрок. Солдатам тодi було невтямки, чому їх  обзивають «фашистами».

 

 

Небавом став зрозумiлим наказ командирiв, що забороняв вiдкривати люки. Виїхавши за межi одного з чеських мiстечок, один iз танкiстiв за ковтком свiжого повiтря вибрався на башту. Нiхто не помiтив, звiдки пролунав пострiл. Важко пораненого бiйця не встигли доправити до шпиталю живим. Це була перша i, на щастя, остання втрата в полку, де проходив строкову службу Микола Кузик.

 

Афганістан, 1983

 

Коли у 1983 році родина Коропецьких із села Одаї Тисменицького району проводжала в армію сина Івана, нікому не спадало на думку, що споряджають солдата на війну. Хоча вже четвертий рік люди говорили про Афганістан, звідки в цинкових трунах вантажем «200» поверталися молоді хлопці. Батьки Івана занепокоїлися лише тоді, коли на конверті з листом від сина розгледіли штемпель Туркестанського військового округу. І хоча солдат писав, що з ним усе гаразд, до військових буднів звик, але мамине серце не обдуриш. На присягу в далекий Ашгабад поїхав батько. Іван заспокоїв його: мовляв, залишається в навчальному підрозділі інструктором, хоча достеменно не знав, як воно буде насправді. За місяць доля розпорядилася так, що новою пропискою служби стала афганська провінція Шинданд.

 

«Коли вийшов з літака, то чомусь здалося, що ніколи звідси не повернуся, – пригадував «афганець». – Чужа земля, клімат, суворі обличчя. Навколо розташування нашої військової частини вночі часто було чути стрілянину».

 

Від початку і до кінця перебування в Афганістані Іван Коропецький служив у мотострілецькому підрозділі, був оператором-навідником на бойовій машині піхоти, часом заміняв водія. Щомісяця по кілька разів його взвод залучали до операцій зі знищення місцевих моджахедів. Зазвичай спочатку надходила інформація про те, що в певному місці чи населеному пункті є партизанські загони. Першою працювала артилерія, а тоді –  до справи бралися мотострільці.

 

 

«Коли з чергової операції поверталися без втрат, можна було радіти, – пригадував Іван Коропецький. – На жаль, так було не завжди. За півтора року служби в Шинданді, а потім у провінції Фарах (це аж під кордоном з Іраном), взвод, в якому я служив, втратив трьох бійців».

 

Коли минув строк служби в Афгані і взводний наказав Іванові готуватися для вильоту додому, він не одразу усвідомив своє щастя. Потім, в літаку, вперше за період служби йому було страшно. Адже стільки разів траплялося, що “борти” не долітали до кордону, підбиті моджахедами. І тільки після того, як літак приземлився на аеродромі в Туркменистані, солдат зрозумів, що повернувся з війни живим.

 

Богдан Скаврон, ЗБРУЧ


16.02.2015 Богдан Скаврон 6293 0
Коментарі (0)

30.06.2025
Тетяна Ткаченко

Про актуальність проблеми больового синдрому в периопераційному періоді журналістці Фіртки розповів завідувач кафедри анестезіології та інтенсивної терапії Івано-Франківського національного медичного університету, професор Іван Тітов.  

1650
26.06.2025
Олег Головенський

Фіртка вже проаналізувала декларації нардепів, керівників рад, ОВА та голів громад Прикарпаття за 2024 рік. Сьогодні — фінальна частина: декларації керівників правоохоронних органів області.

3106
24.06.2025
Павло Мінка

19 червня 2025 року Івано-Франківська обласна прокуратура повідомила: судитимуть організатора злочинної групи торговців бурштином.

1106
21.06.2025
Діана Струк

Нікіта Тітов — художник, плакатист, ілюстратор. Ще кілька десятиліть тому він називав себе «ватніком», а сьогодні його роботи — символи українського спротиву. Його плакати надихають, підтримують і попереджають: Україна — сильна, і вона не зламається.

1133
19.06.2025
Катерина Гришко

На початку червня 2025 року провели тендерні конкурси на роботи в навчальних закладах на суму майже 40 мільйонів гривень. Фірми відомі та мають кримінальні справи.  

1167 3
16.06.2025
Вікторія Матіїв

Журналістка Фіртки поспілкувалася з керівником Івано-Франківського театру Ростиславом Держипільським, щоб дізнатися, як театр живе і працює під час війни, як народжуються нові вистави, які міжнародні проєкти підтримують українське мистецтво, а також про виклики сучасності і непересічну силу мистецтва в непростий час.

3416 5

Гадаю багато хто був свідком такої ситуації в церкві, коли дитина могла пробігтись у церкві, кудись заглядати, можливо щось голосно запитувати й одразу отримати зауваження або присоромлення від інших, часто старших, людей або бабусь.

193

Тема про заборону абортів, яку вчора запустила Івано-Франківська міськрада, не «від добра» і, звісно, «для піару». Якщо «піаром» вважати висловлення консервативної правої традиціоналістської політичної позиції.

1078

Ніколи ідіотизм не стає більш очевидним, як у момент, коли починають його зводити у абсолют великі писарі сентиментально-переконливих текстів у редакційних кімнатах центрів, які «творять думки».

892

Глибше за інших пірнули гностики перших століть християнської ери. Вони дійшли принципового висновку: таємниця часу сусідить з таємницею Бога. Сусідить так близько, так щільно й невіддільно, що її пізнання майже напевно відкриває браму Творця, як найбільшої з таємниць.

403
30.06.2025

Замість обмежень, радять зважати на контекст, баланс у раціоні та якість продуктів.  

291
26.06.2025

Мер зазначив, що це приватний бізнес, а тому місто не видає земельні ділянки чи майно для таких закладів.

2457
19.06.2025

Станом на 1 червня 2025 року на Івано-Франківщині зареєстрували 901 фермерське господарство. Загальна площа сільськогосподарських угідь у їх власності та користуванні становить 40 тисяч гектарів.  

1215
30.06.2025

У рамках цього благодійного заходу зібрали 78 тисяч 320 гривень на підтримку 10 окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс».  

1277
27.06.2025

Сьогодні, 27 червня, віряни відзначають свято Найсолодшого Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа – Людинолюбця.  

526
24.06.2025

Один чоловік ходив по окрузі, проклинаючи священика та розповсюджуючи про нього по всій парафії брехливі, злісні чутки.

15158
20.06.2025

Священник розповів про ставлення Церкви до дошлюбних статевих стосунків. 

7460
01.07.2025

Плакати Нікіти Тітова надихають, підтримують і попереджають: Україна — сильна, і вона не зламається. Художник прагне, аби про героїзм українців знали в усьому світі.  

293
04.07.2025

«Більдерберзький клуб» — одна із найбільш загадкових закритих «тусовок». Зустрічі клубу щороку тривають кілька днів щоразу в іншому місці.

326
02.07.2025

Президент США Дональд Трамп оглянув новий центр утримання мігрантів "Алігатор Алькатрас" у Південній Флориді.  

365
26.06.2025

Рішення саміту НАТО, ухвалене у Гаазі за підтримки президента США Дональда Трампа, підтверджує статус росії як спільної загрози для всього Альянсу.  

356
23.06.2025

Прем’єр-міністр Британії Кір Стармер заявив, що ядерна програма Ірану — серйозна загроза, а США вжили заходів для усунення цієї загрози.  

447